Полювання за спогадами

Родова ідентифікація — коренева тема письменства: східні епоси, Гомер, Мойсей. Найяскравіші зірки літературного ХІХ сторіччя — під цим знаком. У ХХ-му вивченням механізмів фамільної пам’яті перейнялася наука: міфологи, етнологи, соціологи, історики. «Усна історія» та «історія повсякдення» перетворилися на самостійні дисципліни. А під совєтами буяв регрес. Сталін проголосив протиприродну формулу: «Сын за отца не ответчик». Ті, що зрікалися сімейної пам’яті, ставали раковими клітинами соціального організму, котрий згодом перетворився на «совєтський народ». Меншість, що освячувала тяглість роду, піддали репресіям і змусили замовчати. Сімдесятирічний експеримент, хоч як трагічно, увінчався успіхом: діти почали пізнавати минувшину не з родинних переказів, а з маніпуляційних джерел. За недавньою соціологією, сімейні спогади посідають лише сьоме місце в історичних зацікавленнях нинішніх українців («Україна модерна. Львів–Донецьк: соціальні ідентичності в сучасній Україні. — К.: Критика, 2007).

Та хоч там як, а оте супутнє нормальному розвиткові людського мозку запитання — що за тим сакральним «по-батькові»? — навідує, либонь, кожного. І затиснуті фронтами оперативних зобов’язань, ми благаємо батьків-пенсіонерів «згадати все», покласти сімейні спогади на папір — аби розгадати, що «на роду написано».

Комусь це вдається. Як-от, Наталії Охмакевич, котра упорядкувала й видала книжку спогадів батька: Леонтій СОШИН. «Родом із Великих Лісівців» (К.: Ярославів Вал, 2014). Може, їй це далося, бо від початку уявляла батькові нотатки книжкою — адже є відомою видавчинею, попри те, що її «Обереги» нині не випускають новинок (активна діяльність завмерла по фінансовій кризі 2008-го, коли не стало змоги здійснювати такі гранично затратні проекти, як, наприклад, «Походження Русі» Омеляна Пріцака).

Отже, сільська сімейна хроніка з Житомирщини. Ясна річ, тут є розлогі списки родичів на 160 років углиб, а проте цікаві здебільшого їм самим. Донька-упорядниця спробувала локалізувати їх у додаткових розділах. Що лишилося в осаді, чи цікаво це широкому читачеві?

Мемуарне тіло книжки дивним чином накладається на сюжет роману Умберто Еко «Таємниче полум’я цариці Лоани» (Х.: Фоліо, 2012). Там італійський письменник — а за сумісництвом професор семіотики, науки про роль знаків у людському житті, — унаочнює, як формуються в нашій голові різні значення, які й творять особистість. Простір, де це відбувається, — наша пам’ять. Роман починається з потрапляння головного героя до лікарні з амнезією, а далі — чотириста сторінок її подолання: через точкові пригадування з історії повсякдення його дитинства, а відтак упізнавання рідних. Нарешті складений пазл родової пам’яті повертає персонажа до людськості.

У Наталії Охмакевич навіть принцип ілюстрування процесу віднайдення пам’яті роду — той самий. Вона комбінує фрагментарні записи батька різних років, які відштовхуються від уламків тієї самої історії повсякдення й виводять на конкретних батьків-дідів-прадідів. Унаслідок — типова картина регенерації історичної притомності пострадянського українця. В італійця подибуємо заклик до самореалізації: «Вийдіть на полювання за своїми спогадами». Наша авторка-упорядниця пригадує чуті в дитинстві прислів’я та приказки, серед котрих і така: «Стань — обернися, глянь — подивися». Результатом, в обох випадках, є реконструкція не так суто сімейної минувшини, як загального процесу повернення до себе — громадянина у класичному значенні. У випадку Леонтія Сошина це ще і спроба подолати штучну совєтську прірву між поколіннями. Саме цей аспект має значення для набагато ширшого, ніж родина, читача.

Отже, село Великі Лісівці. Недалечко — трипільські поселення; на околиці — три скіфські кургани. Літописи засвідчують тут полян-деревлян. За козацького гетьманату селом адмініструє Поволоцький полк. З кінця ХІХ століття володарем стає зять родини Потоцьких. До жовтневого перевороту 1917-го — 1500 мешканців; 380 дворів, поміж яких декілька шинків-«закусочних». Під час визвольних змагань 1918–1920-х влада переходила з рук у руки чотирнадцять разів — куди там Одесі. Та попри всю тодішню непевність, саме за української влади місцевий учитель Леонтій Сошин створює на селі театр (на 400 місць!), до якого залучає «молоденького дяка» Олександра Міньківського, майбутнього головного диригента Капели бандуристів України.

Звичайно, мемуарист-Сошин спогадує усіх односельців, хто здобувся на подальший успіх: двоє скрипалів-солістів Большого театру в Москві; один з вихідців «очолює Всесоюзний науково-дослідний інститут крохмалю і патоки і безпосередньо причетний до розробки технології харчування у космосі». Із села вийшло загалом понад сорок офіцерів, з них сім полковників та ще один комдив та один комбриг (обидва загинули 1941-го).

Справжній горор — оповідь про Голодомор у Великих Лісівцях. Про те, як ще напередодні, 1932-го, сільський учитель із дружиною їдуть аж у Підмосков’я, звідки привозять пуд жита та декілька хлібин. А в той сам час на районному елеваторі «Заготзерно» загинули тонни зерна. Навесні 1933-го вимерли цілі родини — «близько третини мешканців»; дехто вмирав, як зголодніло наївся з нового врожаю; випадки канібалізму не були «екзотикою» («вона пішла в ліс, там народила дитину, задушила її, порубала і з’їла»). Учитель Леонтій Сошин занотовує через сімдесят років: «Багато хто з жертв Голодомору, його очевидців і сьогодні, згадуючи про ті страхіття, боїться підписатися під своїми свідченнями. Оцей же страх дозволяє нам прощати брехню в устах політиків, і це є гострою проблемою сьогоднішнього дня... Треба скласти загальнодержавний реєстр жертв Голодомору».

Утім, натрапляємо в мемуарному тексті й на таке: «Під час так званої «фінської кампанії» — внаслідок віроломного вторгнення з боку спровокованих німецько-фашистськими натхненниками фінських зграй». Тобто, все навпаки — згідно з кремлівською пропагандою: насправді Москва напала на Фінляндію. Для українців ті події були з далекої ойкумени, і не варто звинувачувати сільського вчителя з Поділля у «перекручуванні фактів». Але ця мемуарна дещиця оприявнює загальну, на жаль, нинішню тенденцію: публікації багатьох краєзнавців «виглядають дослівно перенесеними з радянських історичних наративів», — констатує дослідник Олександр Гриценко (Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України. — К.: К.І.С., 2014). І далі цей автор висновкує: «В незалежній Україні не сформовано єдиної, цілісної та послідовної політики пам’яті». Попри згаданий одиничний збій, Леонтій Сошин у своїх спогадах реально дбає про цю політику пам’яті.

А от з історії повсякдення — наприклад, про бабу Каську, котра мала примовку: «Хто за тебе це зробить!? Бобринський!?». Граф О.Бобринський — політик, підприємець, меценат, засновник цукрової промисловості в Україні, будівничий першої залізниці на Наддніпрянщині, реформатор аграрного сектору — у книжці неоднораз згадуються «плуги Бобринського... сіялки Бобринського». Пам’ятник йому стояв у Києві там, де нині Щорс...

Чи ще таке: «Батьків садок був першим у Великих Лісівцях... Коли фрукти і ягоди родили в достатку, неодмінно наділяли сусідів і, крім того, біля воріт виставляли корзини для пригощання всіх охочих. Все це батько робив ще й для того, щоб убезпечити набіги дітвори, яка б неодмінно пошкодила його виплеканих улюбленців». Це Леонтій Сошин про свого батька, котрий «також навчав колгоспників бджолярства». 1946-го багаторічного вчителя вигнано з роботи і з села — москалі були спробували втілити божевільний план виселення українців з України.

Та повернімося до книжки як такої — чи може вона правити, скажімо, за путівник із «зеленого туризму»? Яскравість описів така, що провести у Великих Лісівцях відпустку було би приємно. Та й Михайло Слабошпицький у передньому слові охарактеризував мемуарний текст так: «Щось дуже суголосне «Зачарованій Десні» Олександра Довженка». Цікавий збіг: у передньому слові до книжки Галини ГРИМИЧ «Усна історія села Тарасовичі» (К.: Дуліби, 2013) — те саме: «Авторська оповідь читається, то як Довженкова «Зачарована Десна», то як новели Григора Тютюнника». Щоправда, до того села тепер не поїдеш — тепер воно на дні Київського моря.

Ця друга книжка — так само успішне втілення доньчиного прагнення зафіксувати батьківські спогади. Письменниця й етнолог Марина Гримич (до речі, теж видавець, директорка «Дулібів») упродовж чотирьох років записувала на диктофон мамині оповіді про життя у придніпрових Тарасовичах 1940—1950 років. Чимало згадок просто шокують — настільки вони не вписуються у радянську картину колективної пам’яті. Наприклад, про те, як потроху занепадало колись заможне — до революції — село («монастирське багатство. Радянські розтягнули»); як помалу розповзалася зараза більшовицької тимчасовості («головний той чоловік, що гнав горілку»); як опиралися «культурі» комуністів корінні селяни («Зайчик. Він такий! Він повінчався перший у Тарасовичах. Ніхто в Тарасовичах не вінчався. А він повінчався. Його — сказали — виженуть із комсомолу. А він каже: «Ну і що!». Питали: «Як ви живете?» А він казав: «А як живем? Як кури: ті, що вверху — обсирають тих, хто внизу!»). Інший довоєнний «дисидент» запам’ятався пересмішуванням пропагандистських пісень: «Широкі штани мої рядняні, / Много в ніх вошей, клопов і блох! / Я другіх таких штанів не знаю, / де би бил такой пєрєполох!».

У традиційному селі — попри безглузді офіційні заперечення — було все, навіть таке: «Оксана Сваромська — насправді це був чоловік-трансвестит. Так він себе називав». Коли натрапляєш на такі свідчення, переконуєшся, що книжкову серію, започатковану спогадами Г. Гримич, названо напрочуд вдало: «ХХ століття крізь шпарини пам’яті».

Звичайно ж, є тут згадки не лише про маргіналів, а і про земляків, що зробили завидну кар’єру аж у столиці. Як-от про Василя Бабича, багаторічного директора Парламентської бібліотеки — 2010-го вийшли друком його власні спогади «Тарасовичі». Та й сама авторка — цілком непересічна особистість: «Кандидат філологічних наук, професор, багаторічний викладач і завідувач кафедри української літератури на факультеті журналістики Київського університету», дружина відомого письменника Віля Гримича.

І тут згадаймо ще одну дотичну новинку: Роман ГОРАК, Марія ОРКУШ. «Ті, що з Вацевичів» (Л.: Апріорі, 2014). Ця «історія повсякдення» насамперед присвячена успішним вихідцям із села Вацевичі, поблизу Дрогобича. Одні були гімназійними друзями Івана Франка (історія відомої світлини, де майбутній письменник позує з двома молодиками у хвацьких капелюхах та модних візитових костюмах). Інші вчилися у Дрогобицькій гімназії з Василем Стефаником та Лесем Мартовичем. Цілі родові гнізда священиків; бачимо активістів «Пласту» та науковців НТШ; емігрантів до Європи та за океан.

Порівняно з двома попередніми, ця книжка менше надається на легке прочитання, але ретельно досліджені тут родоводи — незамінний довідковий матеріал. Та й написано її у переконанні, що «пам’ять — вічна прислужниця серця», як занотував в одному зі своїх щоденників майже дев’яностолітній Леонтій Сошин.