Ракети iз секретом

Таких музеїв у світі є три

      Дивна річ відбулася з нашою країною: ще двадцять років тому сотні тисяч українців не відали, що підозрілі курники, пансіонати абощо на околицях їхніх військових містечок насправді — надсекретні об'єкти стратегічного призначення, де офіцери тримали напоготові ядерні ракети. Тепер кожен охочий може побачити на власні очі те, що упродовж багатьох років країна старанно приховувала: ракетний полк 46-ї ракетної дивiзiї 43-ї ракетної армії, який розташований за 30 кілометрів від Первомайська Миколаївської області, нині — Музей ракетних вiйськ стратегiчного призначення. Виявляється, наша держава — унікальний вiйськовий об'єкт, що зберiгся i став доступним для вiдвiдувачiв, вiдколи Україна скоротила свiй ядерний арсенал. У світі таких музеїв існує всього три (один — наш, другий — американський, ще один мають німці).

      Коли бачиш усю цю махину, велетенський комплекс (а мені завжди уявлявся «оспіваний» чемодан із червоною кнопкою), де було божевільної потужності озброєння, розумієш, куди йшли державні гроші.

Атомний потенціал України становив 25 відсотків потенціалу СРСР

      Історія створення ракетних військ на території України почалася після Другої світової війни, коли американці скинули на Хiросіму й Нагасакі атомні бомби. Усвідомивши небезпеку, СРСР вирішив не відставати й собі — у 1953 році була створена воднева бомба. Ракетні стратегічні об'єкти, ракетні війська (як відомо, засновником радянського ракетобудування став житомирянин Сергій Корольов) створювали, як правило, ближче до кордонів СРСР. На території України після закінчення Другої світової війни в місті Вінниця розміщувався штаб 43-ї повітряної армії, з неї створили штаб 43-ї ракетної армії, якому підпорядкували дивізії у Первомайську, Хмельницькому, Коломиї, Луцьку, Білокоровичах, Ромнах. Найпотужнішими були дивізії Первомайська та Хмельницького. Саме вони станом на 1991 рік мали на своєму озброєнні ракети РС-18 (дальність польоту такої «цяцьки» — 10 тисяч кілометрів, головна частина мала шість бойових блоків — шість ядерних боєголовок, кожна з яких у 20 разів потужніша, ніж ті, що були скинуті на японські міста) та РС-22 (вона мала «на базі» 10 ядерних блоків!). У Первомайську перших ракет було 40 штук, а других — 46. Загалом в Україні було 176 ракет і 1272 атомні бомби, 2500 одиниць тактичної ядерної зброї! Таким чином, атомний потенціал України становив 25 відсотків потенціалу СРСР.

Швидкість ядерних ракет — 7 кілометрів за секунду

      Це й справді вражає. Величезний складний комплекс систем, споруд i механiзмiв, здатних миттєво реагувати на команду. І цей музей — лише одна складова частина цiлiсного комплексу. Така собі центральна бойова стартова позицiя, що складалася iз шахтно-пускової установки мiжконтинентальної балiстичної ракети СС-24, унiфiкованого командного пункту запуску ракет, вартового примiщення, енергоблока та холодильного центру. Усi цi механiзми збереженi у первісному вигляді. Споруди, якi сьогоднi можна побачити в музеї, входили до центрального — головного — майданчика кожного бойового формування. Ще дев'ять бойових позицiй, де розмiщувалися тiльки пiдземна пускова шахтна установка з ракетою та вартове примiщення, разом iз цiєю складали полк. На територii 46-ї дивiзiї таких полкiв було дев'ять. У шахтно-пусковій установці (такий «стакан» глибиною на 35 метрів і шiсть метрiв у дiаметрi) й була захована 105-тонна ракета з головною частиною — атомними бомбами. Кришка цієї установки — 120-тонний захисний пристрiй, виготовлений з металу, бетону i парафiну. У бойовому режимi цей пристрiй пiднiмався за 6—8 секунд. Сьогоднi можливiсть використання шахтно-пускової установки виключена, оскiльки частину пускових механiзмiв демонтовано i шахтний ствол на третину залито бетоном. Ракету сюди просто не можливо помiстити. Уявити ж її розмiри можна завдяки макету головної бойової частини ракети СС-24, який знаходиться поруч. Пiд ковпаком — десять ядерних блокiв — заряд, потужнiсть якого у 200 разiв перевищує силу ядерного вибуху в Хiросимi! Для транспортування, встановлення та виймання ракети використовувалася спецiальна допомiжна технiка. Монтажнi роботи проводили у нiчний час, i вони займали кiлька годин. Автопоїзд, що складався з двох машин, разом iз ракетою важив понад 220 тонн. До речі, висота кожного колеса (а їх тут 48) майже відповідає людському зросту.

      Фантастична цифра: швидкість ядерних ракет — 7 кілометрів за секунду. Лише уявіть собі: всього дві людини могли привести в дію цей гігантський механізм і запустити 10 ракет із боєголовками — відтак і вирішити долю будь-якої країни!

      А ось енергоблок. У мирний час сюди подавалася напруга 6 тисяч вольт. У самiй будiвлi знаходиться обладнання, за допомогою якого 6 тисяч вольт трансформувалися до 400 тисяч вольт, напруга розподiлялася на всi системи i ретельно контролювала найменшi коливання у мережi.

      На випадок вiдключення передбаченi два дизельнi генератори ємнiстю 500 кiловат i запасом палива на 10 дiб. Не менш цiкавим для цiлiсного уявлення про рiвень розвитку ракетних вiйськ є холодильний центр ракетного комплексу. Величезне приміщення, холодильнi машини в якому здатнi наморожувати близько 40 тонн льоду — саме стiльки необхiдно для забезпечення роботи шахтно-пускової установки та командного пункту в автономному режимi.

Командний пункт витримує пряме попадання авіаційної бомби

      Усе в Радянському Союзі будували з розрахунком: «А раптом війна!» Шахтний командний пункт здатен витримати пряме попадання авіаційної бомби або тактичної ракети. Звісно ж, американці — найбільші вороги СРСР — про це знали. «Через це «відпадав» будь-який сенс війни, — розповідає «екскурсовод» В'ячеслав Батурин, інженер пускової установки, — агресору таким чином дали зрозуміти, що удар у відповідь все одно буде». Дуже «гуманний» підхід: у Радянському Союзі, мовляв, все одно залишиться принаймні дві живі людини ( себто у командному пункті установки), які помстяться за увесь радянський народ. До речі, неодмінна відповідь могла би бути нанесена вже за 2 хвилини. 

      До «серця» установки — командного пункту — дістатися непросто — до нього веде довжелезний підземний вузький тунель. Цією дорогою кожнi чотири доби два вiйськовослужбовцi (це у мирний час) прямували на бойове чергування. У кiнцi тунелю — 800-кiлограмовi залiзнi дверi. Вiдчинити їх можна було лише за допомогою спецiального коду. За ними — ще двоє аналогiчних дверей. Заходили офiцери так званим методом шлюзування, тобто вiдкривали й по черзi ретельно закривали за собою кожнi дверi. Узагалі, подібна установка — це 40-метровий залізобетонний «стакан», у ньому розміщено 12 поверхів (і лише один із них — житловий відсік). Усе інше — апаратура контролю, зв'язку, кондиціонери. За умови війни тут мешкало 4 офіцери, двоє з яких чергували. Безпосередній майданчик командного пункту — підвісний (це на випадок вибуху). Зверху цилiндрична шахта герметично захищена товстим 121-тонним шаром із бетону, залiза й парафiну. Вниз на глибину 40 метрiв веде спецiальний лiфт. Найнижче, на 12-му рiвнi, розташований житловий відсік офiцерiв. Функцiонально він нагадує купе потяга i здатний умiстити мiнiмум життєво необхiдних речей. До слова, така система може забезпечити нормальне життя офіцерам на понад 45 діб. На 11-му рівні — пункт управлiння запуском ракети, саме тут могла вирішитися доля всього світу.

У Росії такі об'єкти ще існують

      Парадокс долі: колишні військові, які колись керували найбільш потужним ядерним потенціалом світу, тепер проводять екскурсії для туристів. Чесно кажучи, відчувається «закалка» секретності: на багато питань (навіть найелементарніших) «екскурсоводи» про всяк випадок не відповідають. Тепер Музей ракетних вiйськ стратегiчного призначення — бюджетна організація, яка сподівається переважно на свої сили (утримувати такий об'єкт теж коштує немало). Але туристів приїздить сюди чимало: щороку їх буває до 4 тисяч (за минулий рік музей заробив 120 тисяч гривень). Переважно це — українці, росіяни, білоруси. Чимало колишніх офіцерів цього об'єкта привозять сюди свої сім'ї, аби показати рідним, де вони працювали. Від цього музею у захваті китайці, британці, американці. Цікавих тут пускають практично всюди, лише знімати на камери не все дозволяють, позаяк існує домовленість між Росією і Україною, — у росіян на озброєнні ще й досі є такі комплекси. «Музей почав працювати у 2001 році після ліквідації останніх ракет в Україні, — розповідає завідувач експозиційного відділу Музею ракетних військ стратегічного призначення Олександр Тарасенко, колишній командир полку, на базі якого створено музей. — Зараз у нас працюють 45 осіб — усі колишні військові».

      Україна одна з перших країн світу, що провела масштабну лiквiдацiю ядерної зброї. 30 жовтня 2001 року методом пiдриву була виведена з ладу i перетворена на музей остання з 176 ракетно-пускових установок. Упевнитися у цьому першими приїхали американці. Тепер таємницю Радянського Союзу можна побачити за 10 гривень (саме стільки коштує квиток для дорослого, для дітей — 5 гривень).