Клясовий інстинкт

      У цей твір, що ще до виходу друком спричинився до бурхливого обговорення і полярних оцінок, входиш, ніби у світ, де речі й реалії переростають свою літературну невагомість. Як у справдешньому житті: сторінки давніх книг будуть жовтими і ламкими, хандубеї — синіми, братва — гоноровою, націонал-демократи — нещасними. Не буде за дверима, як не важко здогадатися, повсюдного шастання примарних жерців недокрівної української філології, тобто запопадливих аспірантів з їхніми прогонами про собори душ і впливи старого збоченця Фройда на чесного радянського розвідника Петрова-Домонтовича. Натомість обов'язково з'явиться сталкер. Молодий естет iз широким колом знайомств у кримінальних спільнотах, «Пашок», який поведе читача у невідомі землі, у Гондвану досі німотного безмежжя. Індустріального й метаісторичного. Вщерть зрусифікованого і спазматично українського, зі звитяжними трудівниками Запоріжсталі, бійцями ІРА, концептуальними алконавтами і махновцями на запорошених тачанках. А може, і не на тачанках навіть, а на якихось давніх ассирійських колісницях, що здіймали куряву на битих шляхах ветхозавітного Межиріччя.

      Словом, Павло Вольвач, скриптор нескінченних залізничних одіссей, незаконний мігрант із франсо-війонівською поставою посеред химер і потвор есхатологічного Києва, написав роман. Текст, який дає всі підстави зарахувати його до п'яти-шести найкращих романів українського літпроцесу останніх років. Водночас чуттєвий і притчевий, динамічний і медитативний, у чомусь схожий на піщаний годинник: принцип дії ніби простий і зрозумілий, а спробуй-но зафіксувати в аналітичній формулі його плинну густину — вислизне з-під пальців, як сухий пісок. «Кляса» називається. Саме так, із м'яким скрипниківським «л», старим наганом у столі, зі «снігом і припорошеними товарняками, рейки, дроти в білих полях, — і смаглявий Володька Сосюра йшов по вулиці, піднявши комір шинелі, повз кольонади Держпрому і лямпи у жовтих вікнах».

      Для нацдемівських дрібнооптовиків, якi приторговують перепрілими рештками ексгумованої шістдесятницької харизми, пласти Пашкової реальності просто не існують. Вони зачинені, як винно-горілчаний відділ продмагу похмурого недільного ранку. Точніше, цей світ дає про себе знати тільки в кримінальній хроніці бульварної газети. Одначе він а)неукраїнський, оскільки не читає прози і поезії членів місцевої філії СПУ; і б)порядному членові «Просвіти», що з'явиться туди з квиліннями про всі національні гноячки, поразки і голодомори, місцеві аборигени дадуть у бубон.

      А що залишається тутешнім? Калантирівським хлопцям, Козаку, Єгору, Супі, Цигану, Батурину, Прошці... Взагалі, всій шпані, яка, добряче підпивши, починає раптом виспівувати віковічно лицарську «Ой наступала та чорна хмара» — не вивчену напам'ять зі збірника «Украинские и русские застольные песни», а збережену в крові, у генах. Простір смерті, місто мертвих, що «уходіт», занурюється в лунке безгоміння, як вена у наркомана зі стажем. Проте у Вольвачевому мета-тексті воно чомусь несподівано починає світитися потужним внутрішнім сяєвом. Ясним світлом метафізичної порожнечі. А кінця, фіналу у звичайному його розумінні просто не буде.

      Буде шлях і пригода. Пашок ще не прочитав багатьох мудрих книжок, проте, сидячи на підвіконні в ласкавої профури Ірки Чорної, вже пережив у безпосередньому зіткненні смак поезії. Почув звернений до його покоління погук онтологічного запитання. І, здійснивши одну з перших у своєму житті пролетарських експропріацій, з набитою доларами кишенею (їх він обов'язково проп'є або купить собі автомат, а на здачу — томики Лімонова і Гі Дебора), він упевнено простує своїм шляхом. Назустріч ряхтливій зірці. Зірці конкістадорів? (як там у Ередіа: «Із білих каравел дивилися вони, Як від незнаних вод незнані сходять зорі»). П'ятикутній зірці з берета Че? Хто знає.