А за Другою — Третя?

Про таких, як 92-річний генерал-майор у відставці Борис Лутін, котрий пройшов Велику Вітчизняну від першого дня й до останнього, кажуть: не старіють душею. Його важко застати вдома. Він такий же невгамовний, як і в молодості. Навіть домашні, зізнається, йому дорікають: невже тобі, мовляв, більше за всіх потрібно?

Велика Вітчизняна війна застала його в Підмосков’ї. Він був на ту пору курсантом Ленінградського танково-технічного училища. Їх, сто курсантів, направили в одну з танкових дивізій, яка перебувала в Острові Псковської області, для проходження курсу молодого бійця.

«Ніхто з нас тоді не знав, чим закінчиться той курс молодого бійця. Ніколи не забуду першого дня війни, першого нальоту німецьких бомбардувальників. Моє спотворене обличчя лишилося на згадку про нього: осколками посікло губу, ніс і навіть око. Після того бомбардування одразу й посивів, — пригадує генерал. — Коли нас вишикували після нальоту ворожої авіації, зі ста курсантів лишилося в живих лише 17... І от після шикування хлопці обступили мене й запитують: «Борисе, що з твоїм чубом, чому ти такий білий?» Як виявилося, я посивів, маючи за плечима всього 19 років. Так що я сивий від першого дня війни. Відтоді весь час, дивлячись у дзеркало на свою сивину, згадую про початок війни й загибель 83 курсантів, котрі назавжди лишилися 19-річними. Вважаю себе щасливою людиною. Мені пощастило вціліти в тій жорстокій війні».

«Коли підійшли до Дніпра у районі Мишуриного Рогу, то вжахнулися: вода в ньому була червоною від крові»

— Борисе Васильовичу, де ви зустріли перемогу 1945-го?

— Якраз звільняли Прагу. Звістка про те, що закінчилася Велика Вітчизняна війна, застала мене в невеличкому містечку Ржичани, де стояла наша дивізія. Радість бійців не описати словами. Ми стріляли в повітря з усіх видів зброї. Місцеві жителі влаштували нам справді теплий прийом: у ніч на 9 травня буквально всі ресторанчики були віддані нашим солдатам. Проте фактично війна продовжувалася: після 9 травня ми звільняли всю Західну Європу. Незважаючи на те, що вже був підписаний Акт про капітуляцію фашистської Німеччини, нам довелося добивати окремі німецькі гарнізони. Найобразливіше те, що й після проголошення перемоги були жертви серед наших солдатів. Скажімо, у моєму дивізіоні того ж таки 9 травня внаслідок бомбардування колони наших військових німецькою авіацією загинули 4 бійці. Загинули, пройшовши 1 418 днів і ночей війни й, по суті, доживши до перемоги...

— Чи підтримуєте стосунки бодай з кимось із тих, разом з ким долали довгі дороги війни?

— Ветерани, котрі воювали у складі нашого дивізіону, жили і в Україні, і в Росії, проте наразі мої зв’язки з ними обірвалися. Навіть не знаю, чи лишився хтось із них серед живих. Я досить довго шукав побратимів, разом з якими виконував інтернаціональний обов’язок на Кубі під час відомої Карибської кризи (відтоді минуло 50 років), — і все безрезультатно: так нікого й не знайшов.

— Борисе Васильовичу, знаю, що ви звільняли Україну і були на ту пору не генералом, а старшим лейтенантом.

— Хоч мав лише 23 роки, вже командував ротою й був обстріляним у боях. Після розгрому німців під Москвою ми у складі 1-ї гвардійської армії підійшли з боку Ростовської області до Луганщини (тоді Ворошиловградщини). Звідти я пройшов iз боями через усю Україну аж до кордону з Чехословаччиною. То були дуже важкі бої — після розгрому противника на Курській дузі перед нашими військами було поставлено завдання звільнити Україну. Визволивши Харків, узяли напрям на Полтаву. Позаду були три роки війни, ми вже мали техніку, досвід ведення бойових дій. Та противник чинив шалений опір. Із боями здолали 130 кілометрів шляху від Харкова до Полтави аж за місяць. На підступах до Полтави, в районі села Кротенки, ми форсували річку Ворсклу. Долали її вплав. І тут наш наступ захлинувся. Два дні тривали важкі бої. Урешті-решт, 95-й та 84-й стрілецьким дивізіям вдалося першими ввірватися до Полтави. Наша ж дивізія увійшла до міста наступного дня. Була мряка. Полтаву застилала пелена диму: то тут, то там догорали будівлі. Та ніколи не забуду, як нас зустрічали полтавці: усі від малого до великого висипали на вулицю. Люди раділи, що закінчилися 2 роки фашистської окупації. Наша полтавська земля полита кров’ю понад півмільйона радянських воїнів. Пам’ятаймо про це.

— Вам довелося форсувати Дніпро в районі Мишуриного Рогу Дніпропетровської області.

— Не знаю, чому ця військова операція так мало описана. Коли підійшли до Дніпра, то просто вжахнулися: вода в ньому була червоною від крові. На це було страшно дивитися: течія несла тіла й наших, і німецьких солдатів. Ми, вважай, по трупах перебиралися на протилежний берег. У воді хтось із поранених хапав за руки-ноги. Та нами рухав наказ — за будь-яку ціну переправитися на інший берег і захопити плацдарм. Я воював тоді у складі 53-ї армії, якою командував генерал Іван Моногаров, до речі, українець iз Донбасу. Так от, за жодну операцію в роки Великої Вітчизняної війни не було присвоєно стільки звань Героя Радянського Союзу, як за форсування Дніпра в районі Мишуриного Рогу. 2,5 тисячі офіцерів та солдатів одержали це високе звання! Серед них 250 полтавців. До цього дня, на жаль, не дожив жоден із наших земляків — Героїв Радянського Союзу. Останнього з них — Кузьму Ніздолія — ми поховали два роки тому. Ми воювали разом із ним. І влітку, і взимку на його могилі живі квіти — молодці полтавці, шанують пам’ять про свого визволителя... Я брав участь у боях Корсунь-Шевченківського напрямку, звільняв Західну Україну. У Карпатах нам довелося поміняти тактику — непролазні ліси, великі водойми заважали просуванню механізованих військ. Тож уперед пішла піхота, артилерія. Ми випилювали ділянки лісів, щоб дати можливість пройти танкам. Хто воював у Карпатах, той добре знає, яких великих втрат ми зазнали, та все ж просувалися вперед. На одному з напрямків стояв наш 10-й гвардійський дивізіон. Німцям, які прорвалися на танках, вдалося захопити нашу батарею — 3 гармати. Командиру батареї — капітану Миколі Позегуну — загрожував штрафний батальйон. Та командир дивізіону зібрав увесь особовий склад, ми взяли до рук хто гвинтівку, хто автомат, уночі підібралися до гітлерівських позицій і захопили наші гармати. Так врятували капітана Позегуна від військового трибуналу. Він, до речі, пройшов усю війну. А чи й досі живий, не знаю.

— А ви таки потрапили до штрафбату — вас від нього ніхто не врятував.

— Так, але це було вже під Молдавією, коли гітлерівці розбомбили мої вантажні автомобілі. От мене як командира роти за те, що не вберіг техніки, й покарали штрафбатом. У ньому було багато таких, як я, — по-справжньому відданих людей, і нас кидали в найнебезпечніші місця. Знімали судимість, якщо тебе поранили чи вбили, або ж ти виконав надважливе бойове завдання. Діставалося штрафникам більше, ніж усім іншим. Я відчув це на власній шкурі.

«Мене поранило й засипало землею — по суті, поховало живцем»

— Борисе Васильовичу, вперше вас поранили першого ж дня війни. А вдруге?

— У першому ж бою в мене було вибите ліве око, пошкоджений ніс, не лишилося жодного зуба. Удруге поранили в живіт та ногу в районі Мишуриного Рогу. Підлікувався в госпіталі — і знову на фронт. Завдяки нашим медсанбатам тисячі бійців поверталися у стрій. Утретє мене контузило. Після звільненя України брав участь у боях зі звільнення Румунії, Угорщини (особливо тяжкі бої були на озері Балатон), Чехословаччини, Болгарії. Побував і в Австрії, зокрема звільняв Відень, дуже тяжкі бої гриміли на Дунаї...

— Як вам вдалося вціліти?

— Хтозна. Мабуть, так розпорядився Господь. Війна — завжди непередбачувана: можна вийти неушкодженим з усіх битв, а можна загинути в першому ж бою. У районі Мишуриного Рогу снаряд розірвався поряд зі мною. Тож мене не тільки поранило, а й засипало землею — по суті, поховало живцем. 40 хвилин я був під насипом, і якби не мої солдати, котрі мене відкопали, сам нізащо не вибрався б. Чесно кажучи, я не думав, що, пройшовши всю війну, лишуся в живих. Але, як бачите, вижив. Мабуть, Господь оберігав мене... То була важка війна. Вона й досі мені сниться. Тоді знову йду в бій, знову дошкуляє голод і холод, у мене знову закінчуються патрони... Не доведи Господи... Я просто дивуюся, як ми вистояли в тій війні.

— Ви щаслива людина: дожили до такого поважного віку.

— І до такого ювілею. Для нас, ветеранів, це справді велика дата. Шкода тільки, її затьмарюють військові дії, що відбуваються в Донецькій та Луганській областях. Гірко, що нам нині доводиться воювати з росіянами, разом з якими ми здобували перемогу у Великій Вітчизняній, ділилися останнім патроном чи шматком хліба. І соромно, що нас тепер мирять німці. Образливо чути й те, що мусується нині в Російській Федерації: Україна, мовляв, не брала участі в Другій світовій війні. Це просто блюзнірство. Та без українців Радянський Союз навряд чи переміг би в тій війні! Недаремно навіть Бісмарк заявив, що росіяни непереможні, доки вони разом з українцями. Війну, як відомо, розв’язують політики, а розплачується за їхні помилки народ. Знову й знову звертаюся до російського президента Володимира Путіна: хоча б напередодні великого свята наших народів — Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні — виведи російські війська з території України, припини братовбивчу війну. Водночас хотілося б звернутися й до нашого Президента: ми, ветерани, чекаємо указу про святкування Дня Перемоги й пам’ятної ювілейної медалі, щоб вона прикрашала груди ветеранів, котрі дожили до цієї славної дати. Це була б хоч якась данина шани тим, хто проливав свою кров на фронтах, кував перемогу, зробив усе, аби її наблизити. Неодноразово говорив, що сам я росіянин. Але Україна стала моєю другою Батьківщиною, і я її ні на що не проміняю. Щиро люблю український народ. От ми говорили, що молодь нині не та. Неправда. Я побував у гарячих точках в Донецькій та Луганській областях, де бачив наших солдатів, у яких не було ні обмундирування, ні продовольства, ні техніки, ні справжнього озброєння, а вони стояли на смерть! Наші діти — справжні патріоти нашої Вітчизни. І вони заслуговують на краще життя.

— Борисе Васильовичу, як святкуватимете День Перемоги? Чи перекинете цього дня чарчину?

— Не зважаючи ні на що, думаю, ми, ветерани, усе ж таки зберемося й вип’ємо сто грамів за тих, хто загинув на полях битв або й просто не дожив до цього світлого дня. Не можна применшувати значення нашої перемоги. Шкода, що історія нас нічого не вчить, що ми так і не винесли уроків iз тієї війни. Країна з безпросвітною бідністю знову потерпає від розрухи й смертей, загрузла в новому воєнному конфлікті...