Оленчина війна

Будь-яка війна — трагедія для всіх. І нинішня, і та, 70-річчя завершення якої вшановуватимемо. У дітей вона забирає безтурботне дитинство, змушує рано подорослішати і завдає психічних травм, з якими люди живуть усе життя. Війна не забувається — у скільки б років не був її свідком.

Своїми спогадами про часи Другої світової ділиться надзвичайно активна й оптимістична Олена Іванівна Буднік. Зараз вона — 82-річна бабуся, а тоді, коли на Радянський Союз напала гітлерівська Німеччина, була ще малою.

Під час облоги Сталінграда

Олена Іванівна народилася у Сталінграді, нині це російське місто називається Волгоград. Спочатку з Житомира туди направили її батька — працювати військпредом (військовим представником) на одному з військових заводів міста, який випускав обладнання для танків.

— Для мене особисто війна розпочалася, коли німці бомбардували Сталінград, — згадує Олена Іванівна. — Ми жили у верхньому селищі. Увечері, коли ми вже вкладалися спати на балконі (а тоді восени стояла спека), у наш палісадник упала бомба. Вибуховою хвилею батьків відкинуло до протилежної стіни.

Частота ворожих нальотів і бомбардувань збільшувалася. Завод № 221, де працював батько Олени Іванівни, евакуювали. Проте — за наказом Сталіна — евакуювати населення міста не дозволялося. Тому разом із заводом, як розповідає Олена Іванівна, виїхав і її батько, але сім’ю взяти із собою не зміг. Лишилися мама з найстаршою Оленкою та її молодшими сестричкою і братиком.

Мама працювала хірургічною медсестрою у шпиталі, організованому у школі № 16, де навчалася Оленка. «Я пригадую, як ми допомагали мамі — кип’ятили і прасували бинти, а потім згортали їх у рулончик, — ділиться спогадами жінка. — Коли врешті-решт Сталін дозволив евакуюватися населенню, уявіть, що тоді діялося: всі рушили на пароплави, човни... Люди просто душили одне одного. Ми втратили будь-яку надію виїхати. Допомогло те, що маму помітив і впізнав «особіст» та провів уночі на пароплав».

— Уже вночі нас бомбили, — продовжує згадувати Олена Іванівна. — Минуло вже понад 70 років, а я й досі пам’ятаю цей страшний звук літаків, що летіли дуже низько, на поземному льоті. Неначе тисячі літаків, темна-темна хмара... Згадую палаючу Волгу, білі панамки на воді — адже тоді евакуйовували дітей з піонерських таборів і дитячих будинків. Мою маму поранило в голову, мене — в ногу, сестру і брата контузило. Наскільки я пам’ятаю, два з трьох пароплавів затонули, а наш уцілів і ми дійшли (бо на пароплаві, як у нас казали, йдуть, а не пливуть) до Саратова. Там усіх переформували, і ми рушили вже на іншому пароплаві. Пригадую, як у Горькому нас годували лободою...

У жовтні допливли до удмуртського міста Сарапул. Місяць пробули на пристані, разом із циганами. Потім евакуювалися у село Аверкіно. Виживали, як могли.

В Удмуртії

Тато Олени Іванівни спочатку був певен, що родина загинула у Сталінграді. А потім, розшукавши свою сім’ю, перевіз дружину з молодшими дітьми у село Дикуші Сарапульського району Козловської сільради, а сам пішов на фронт. Четвертокласниця Оленка залишилася в Аверкіно. Навчалася там у школі, яка була чимось на зразок інтернату, де перебували діти з довколишніх сіл. Провівши там зиму, дівчинка повернулася до своїх. А навесні пішла працювати у колгосп, як і її мама. Менші, 8-річна сестричка і 5-річний братик, сиділи вдома.

У Дикуші жили в одній хаті з ковалем-естонцем Ернстом та його дружиною. Добре порозумілися і допомагали одне одному. Мама Олени Іванівни, до слова, говорила польською і німецькою мовами.

Міська дівчинка Оленка, яка знала лише, як ростуть кавуни — бо під Сталінградом були баштани, — призвичаювалася до сільського господарства, наприклад, віяла зерно. За якийсь час разом iз 15-річним місцевим хлопцем Петром їй довірили від козловської сільради тричі на тиждень розвозити пошту по селах. Тож у свої 12 років уже вміла запрягати коня і долати щоразу по 60 км в обидва боки. Серед листів були й такі очікувані родинами трикутники з фронту. Але доводилося розвозити і похоронки...

«Найстрашніше було взимку, бо нападали вовки, — згадує Олена Іванівна . — У дорогу нам давали довгі палиці з намотаним клоччям, вмоченим у гас. Ми їх запалювали, якщо переслідували вовки, адже вони бояться вогню. Був випадок, коли сіромахи нас так гнали, що вже залишився один квач. Запаливши його, ми зарилися вдвох у сіно у наших легких дрожках, накрилися кожухом — думали, що це вже кінець. Пустили коня, який хропів iз переляку, — і нехай вже буде те, що буде. Не знаю, скільки часу це тривало, та отямилися від того, що кінь стоїть і б’є копитом — отже, ми кудись таки приїхали. «Петько, — кажу, — ми кудись причалили!» Виявилося, кінь довіз нас на свою стайню».

«Ночами в’язала, як і інші, для червоноармійців шкарпетки 42-го розміру, завдовжки 26 см та рукавиці, де два пальці — разом, а інші — кожен окремо. Бувало, сидиш, куняєш, але все-таки в’яжеш. Також шили кисети для махорки, сіяли тютюн. І все це потім посилками відправляли на фронт», — каже жінка.

Пригадується, коли приїхали до Удмуртії, вразила похмурість — і ззовні, і всередині — російських рублених хат, бо ж вони не біляться, а тому стоять чорні, сірі або коричневі. А також те, що й хатина, зроблена з обструганих соснових колод, і приміщення для овець, свиней та інших свійських тварин знаходяться під одним дахом. Тож виходить, ніби і люди, і худоба живуть поряд.

Дорога до Києва

Численна татова рідня Оленки жила під Києвом. Тож уже після звільнення міста, у січні 1944 року, отримали виклик. Точно невідомо, хто саме цьому посприяв — дідусь, який писав звернення до інстанцій, чи її тато. Бо, як потім розповідав дітям, під час вручення йому медалі «За відвагу» попросив дозволу викликати родину, яка пухне з голоду в евакуації.

Діставалися в Україну, як змальовують дитячі спогади, якось цікаво: то їхали на захід з ешелонами, що йшли на фронт, то на схід із потягами, що везли поранених солдатів. У П’ятихатках Дніпропетровської області мама зовсім знесилилася. Рухатися з хворими дітьми далі не могла. І десь із тиждень сім’я пробула в однієї жінки, яка прийняла їх і допомагала травами виходжувати менших. Пропонувала залишити Олену в неї, поки мати з іншими дістанеться до Києва, а вже потім повернутися по дівчинку. Мама спочатку ніби й погодилась, а потім усе ж відмовилася, сказавши: «Ні, якщо й помремо, то помремо всі разом».

До Києва дісталися лише в квітні. Якийсь час Оленка жила в місті у своєї хрещеної. «Я і моя сестра допомагали розбирати зруйнований будинок по вулиці Хрещатик, 25. Потім ми його називали Дім Дружби народів, — пригадує Олена Іванівна. — Носили на дерев’яних ношах каміння й цеглу. Старшим давали за це якісь пайки, а нам — чай із цукром-рафінадом». Десь у вересні повернулася до Бородянки. Тут мати Олени влаштувалася на роботу посудомийницею до офіцерської їдальні при аеродромі. Вона ж, старша дочка, їй допомагала, а влітку ще й працювала в колгоспі.

Лише у 1945 році, коли тато у серпні повернувся з війни, Олена пішла до школи. Тож 6-7-й класи закінчувала у Бородянці. Пригадує, як їй було важко: у Росії вважали хохлушкою, а тут — кацапкою. Уже у Києві, коли їм поновлювали метрики (адже всі документи згоріли у Сталінграді), з’ясувалося, що вони насправді Будніки, а не Буднікови, закінчення «-ов» раніше було дописане.

Війна безжально пройшлася по родині Олени Іванівни. Родича Сашка, з яким товаришували, він став підпільником, — розстріляли німці. Татового двоюрідного брата, командира партизанського загону, за доносом сусіда, спалили з жінкою й п’ятьма дітьми, коли він прийшов iз лісів подивитися на своє новонароджене немовля. Інший родич повернувся з німецьких рурських шахт інвалідом...

Із кожним роком залишається все менше живих свідків і учасників жахливих подій Другої світової війни. І тому ще ціннішими стають їхні спогади про жахіття, випробування і героїзм.