Прапороносець

Коли почалася війна, Петькові Щербині йшов лише 16-й рік — на фронт таких не забирали. В жовтні 1943-го наші війська звільнили його рідні Скельки. І юнака мобілізували. А у травні 1945-го всі газети світу умістили фотознімок: на сходах скореної рейхсканцелярії — група радянських бійців, які щойно вийшли з бою. Попереду юний солдат iз перебинтованою головою. Це — Петро Щербина...

До «кубла» — першим

Отож хлопцеві йшов 19-й рік, а він героєм, з орденом Бойового червоного прапора і медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги» на грудях, повернувся у рідне село. Почав розповідати землякам, що першим увірвався у приміщення Рейхстагу. На його сходи першим iз прапором у руках піднявся сержант Петро П’ятницький, але впав на них, убитий ворожою кулею. Тоді Щербина підхопив прапор загиблого та першим вбіг у фашистське лігво. Так вийшло, казав, що штурмувати гітлерівське кубло довелося 756-му стрілецькому полку 150-ї стрілецької дивізії Третьої ударної армії. Ще точніше — бійцям двох кулеметних рот, якими командували лейтенанти Олексій Берест та Кузьма Гусєв. У розпорядження Береста якраз і потрапило відділення Петра Щербини.

— Мені навіть, — продовжував Щербина, — разом iз Берестом вдалося піднятися під купол Рейхстагу і прикріпити там той прапор, який я взяв з рук П’ятницького: солдатськими поясами, до ноги кінної статуї з кайзером Вільгельмом...

Незабаром не тільки у Скельках, а в усьому районі знали, що це їхній Петько Щербина здійняв над Рейхстагом червоний прапор. Учорашній фронтовик — молодий, по суті, хлопець — одразу став легендою та гордістю. З ним віталися кланяючись малі й старі. Та минув рік, і гримнув грім: газети видрукували указ про присвоєння звань Героїв Радянського Союзу сержанту Михайлу Єгорову та рядовому Мелітону Кантарії. Їх проголосили тими, хто «над Рейхстагом підняв Прапор Перемоги». Скельки загули від обурення: «А що ж розказує нам Щербина? Не інакше, як сам себе у герої записав! Забрехався по вуха!». Насмішками, образами штрикали межи очі, хоч на вулицю не виходь.

Хоч Щербина з цього приводу мав що пояснити.

— Тільки опівночі, коли рейхсканцелярію було повалено, — розповідав він, — моє відділення покликали до Береста знову. Від нього ми почули: «Командир полку полковник Зінченко прислав двох бійців закріпити вище від нашого, не на статуї, а на куполі, спеціальний прапор Перемоги, який, мовляв, мав сповістити світові про падіння гітлерівського режиму. Але тим бійцям дістатися наверх не вдалося. Треба допомогти!»...

«Безсоромний самозванець»?

Так Петро побачив двох бійців, сержанта і молодшого сержанта, раніше яких не знав — вони не штурмували Рейхстаг. Але Щербина, рядовий Григорій Булатов та лейтенант Берест вивели обох на його верх. Берест присідав, Щербина хлопців підсаджував йому на плечі, і вже з плечей Береста, як Берест випрямлявся, прислані вилізали на купол...

Що земляки вже однак не вірили Петру, це півбіди. Незабаром його під міліцейським конвоєм повезли в район. І зажадали «припинити вигадувати байки». Бо накличе біду на свою голову. Більше того, у Скельках молодий вчитель Іванісов, наважився покликати Щербину в школу, аби той повідав дітям «про свої подвиги». Іванісова попередили «не носитися з безсоромним самозванцем». Але Щербина не здавався. Запевняв, що каже правду. Тоді Петра Дорофійовича доставили в Запоріжжя, у КДБ. А там заявили, що «його правда нікому не потрібна» — є офіційна, і «нічого лізти зі своєю». Не послухаєшся — буде гірше!

Петро ж якраз одружився. Тепер і на адресу його молодої дружини не переставали сипатися дошкульні докори. Не витримавши усього цього, Петро Дорофійович утік iз села. Виїхав у Кострому, звідки була родом його дружина. Працювати влаштувався на заводі текстильного машинобудування. Заслужив орден Трудового червоного прапора. Обирався депутатом міської ради. Єдине, мовчав про свою участь у штурмі Рейхстагу. Але скривджене серце боліло все дужче. Зупинилося, коли Петру Дорофійовичу ще й п’ядесяти п’яти не було.

Лише раз, восени 1967-го, приїздив у Скельки до родичів. Тут його доля знову звела з вчителем Станіславом Іванісовим, на той час уже директором школи. Школа влаштувала тоді свято вшанування своїх вихованців. І Іванісов, нікого не питаючись, запросив Щербину. Надав йому слово. За що Петро Дорофійович подякував і виголосив промову.

— Повірте, люди добрі, що ніяких незаслужених лаврів не приписував я собі, коли розказував, що у 45-му мені випало закріпити перший Прапор Перемоги над Рейхстагом. У листопаді 1961 року збирали нас, ветеранів 150-ї стрілецької дивізії, в Інституті марксизму-ленінізму ЦК КПРС саме для того, щоб відновити справедливість. Були командир дивізії генерал Василь Шатілов, командири батальйону та полку Сергій Неустроєв і Федір Зінченко, лейтенанти Берест і Гусєв, рядові та сержанти штурмової групи, сформованої вранці 29 квітня перед Рейхстагом, військові історики, працівники Центрального музею і Центрального архіву Радянської армії. Тепер я знаю, що на звання Героїв за підняття прапора було подано учасників штурмової групи Береста — сержанта П’ятницького посмертно, мене і рядового Булатова, полковника Зінченка та лейтенантів Береста і Гусєва. Але це подання змусили здати в архів — і «забути про нього навіки». Бо Сталін зажадав, щоб прапор над поваленим Рейхстагом здійняли росіянин та грузин. Генерал Шатілов сказав, що «центр розгнівався й через те, що четверо з поданих — українці». Так от, нам на нараді пообіцяли, що незабаром брехливу історію буде відкинуто. Ми тепер усі ждемо на виправлену, єдиновірну і справедливу...

Повернення до правди

Та не діждався у Костромі Петро Щербина правдив і справедливості. Встиг написати лише одного листа на батьківщину Іванісову: «На моєму місці 30 квітня 1945 р. першим у Рейхстазі мав опинитися, мабуть, хтось зі значно заслуженіших солдатiв війни. Краще, якби перше переможне знамено зніс на нього той, хто пройшов війну з першого її дня. Та якщо доля присудила зробити це мені, то хочу, щоб у рідному селі знали і не сумнівалися, що таки я зробив це. І щоб згадували мене незлим і добрим словом». А у Скельках «за неправильне розуміння політики та історичної правди» тим часом із посади директора школи звільнили Станіслава Іванісова. Звідки міг знати Щербина у Костромі, а Іванісов у Скельках, що у 1963 році, теж не дочекавшись відновлення справедливості, генерал Василь Шатілов звернувся в газету «Правда» з вимогою надрукувати статтю «Як було піднято Прапор Перемоги». Генерал писав: «И только до полутора рот во главе с офицерами батальона Неустроева к исходу 30 апреля 1945 года с автоматами и двумя пулеметами ворвались в Рейхстаг. Завязался ожесточенный бой. В боевых порядках сержанта Щербины под командой лейтенанта Береста и находилось Знамя, которое взвилось над Рейхстагом. Я убедительно прошу выделить эту группу из всей массы, чтобы было более справедливо исторически». Але «Правда» відмовилася це надрукувати.

У 2005 році у Скельках вирішили широко відсвяткувати 60-ту річницю Перемоги. Станіслав Іванісов, уже пенсіонер, узявся виголосити там усе, що знав про подвиг Щербини. Та голова сільради заявив: «Не здумай! Про Щербину заборонили згадувати!». Станіслав Михайлович обурився і поклав собі за мету самотужки докопатися до істини. Зміг знайти стенограму наради 1961-го року ветеранів 150-ї дивізії, яку проводив Інститут марксизму-ленінізму ЦК КПРС. Усе збіглося. Ось виступ на нараді генерала Шатілова: «В історії з взяттям Рейхстагу одразу після війни допущено багато помилок. Багатьох бойових товаришів, таких як Берест, П’ятницький, Гусєв та Щербина, незаслужено образили. Наскільки я пам’ятаю, Єгорову і Кантарії доручали лише доправити прапор зі штабу дивізії. Вже потім, після розмови по телефону з командуючим Першим Білоруським фронтом маршалом Жуковим, прийшов наказ, що вони і повинні закріпити його так, щоб було видно з усіх боків. Прошу виправити помилку і присвоїти звання Героїв людям, які в першу чергу його заслужили».

Але й це ще не все. Іванісов дізнався, що 30 квітня 1945 року на площі перед Рейхстагом перебував один-єдиний фронтовий кореспондент газети «Правда» письменник Борис Горбатов. А якщо так, то що він передав звідти в редакцію у перші дні травня? Виявляється, запис і розповіді капітана Іллі Сьянова, який також був у штурмовій групі Береста. Кореспонденту Сьянов розповів: «Фашисти чинили божевільний опір, як поранені звірі. Падіння Рейхстагу для есесівців було не тільки втратою стратегічного пункту, а й крахом фашистської Німеччини. Ми бігли назустріч вогненній заметілі і кричали «Ура!» Я біг разом з усіма, і мені здавалося дивним, що я ще живий. Дожити до такої миті! Кулі й осколки свистять, а ми кинулися на сходи: Бик, Богданов, Гусєв, Світличний, Щербина, Берест, Руднєв, Пригунов. Першими загинули радист Гирський та сержант П’ятницький, Євдокимов та Іванов. Між колонами розірвався снаряд, і упав Якимович — його кров запеклася на плитах. Але ми вже торкнулися стін Рейхстагу, нас тепер не можна було зупинити».

Учитель Станіслав Іванісов здійснив величезну пошукову роботу. Була чітка мета: треба хоч навздогін та посмертно, але спокутувати провину перед земляком, гідно вшанувати його пам’ять, повернути історії, в яку він сам себе вписав. Відтоді вчитель-пенсіонер і домагається, аби незалежна Україна удостоїла свого славного сина званням Героя України. Спершу долав опір органів влади у Василівці та Запоріжжі, — сьогодні вони вже на боці Станіслава Михайловича. На 65-ту річницю Перемоги ім’я Петра Дорофійовича назвали на мітингу в його рідних Скельках. Інститут історії України НАНУ, вивчивши матеріали та документи, зібрані Іванісовим, приєднався до його домагань. Залишилося тільки внести його ім’я до підручників та встановити герою пам’ятник.