Життя у мінімумі

Кабінет Міністрів України отримав нагоду побути у шкурі відповідача на судовому процесі. Юрист і правозахисник Станіслав Батрин подав позов на уряд — через небажання останнього переглядати та приводити у відповідність до сьогоднішніх реалій такі поняття, як «мінімальний прожитковий мінімум» та «споживчий кошик». «Цією судовою справою ми ставимо на меті визнати поведінку уряду протиправною, а також змусити його провести експертизу споживчого кошика», — коментує позов Батрин, котрий також є заступником голови Громадської комісії з розслідування та запобігання порушень прав людини.

Батрин та його колеги, що надумали позмагатися з чиновниками, є цілковито правими. Адже все, що пов’язано із прожитковим мінімумом та споживчим кошиком (а від кошика й «ростуть ноги» мінімуму), — це ганебна й безсоромна брехня. Причому повелося так від самого початку. Закон України про прожитковий мінімум, ухвалений Радою в 1999 році, визначає це поняття як «вартісну величину, достатню для забезпечення нормального функціонування організму людини». А ще прожитковий мінімум — це «набір продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних та культурних потреб особистості».

Нині прожитковий мінімум у місяць на одну працездатну дорослу людину становить 1218 гривень. Цих грошей ледь-ледь вистачить на те, аби бодай якось прохарчуватися. І це при тому, що, як стверджують лікарі, раціон із мінімального споживчого кошика згубний для здоров’я, адже є недостатнім для працездатної людини. У середньостатистичної сім’ї доходи за рік зросли на 8%, а споживчий кошик подорожчав на 40—50%, порахували в Інституті демографії. На сьогодні мінімальна зарплата в Україні становить 1176 гривень, або 50 доларів на місяць. Тоді як за критеріями ООН, якщо людина витрачає на проживання та харчі менше 150 доларів на місяць, то вона живе за порогом бідності. Третина українців уже зараз перебувають за межею бідності або ж балансують на ній. І це ще далеко не кінець історії.

За п’ять останніх років прожитковий мінімум для повносправної людини виріс iз 869 гривень (2010 рік) до згаданих 1218. Тоді як ріст базової інфляції протягом одного лише останнього року (з квітня 2014-го по квітень 2015-го) прискорився на 44,6%. Про те, як зріс за цей час долар і як він потягнув за собою ціни на всі групи товарів, зайве й нагадувати. Утiм на дитя віком до 6 років держава виділяє аж 1032 гривні прожиткового мінімуму, на підлітка до 18 — 1286, на інваліда — 949 гривень. Вважають, мабуть, що на ці гроші першого реально «підняти на ноги» та підготувати до школи, другому — забезпечити якісну освіту, третьому — гарантувати належне лікування та догляд.

Український споживчий кошик (від якого і вираховується мінімальний прожитковий мінімум) не переглядався вже 15 років. Він був затверджений 14 квітня 2000-го, і нещодавно відзначив день народження. Якби він був тим самим підлітком, якому держава дбайливо виділила аж 1286 гривень, то отримав би на уродини — замість торта і подарунків — тарілку гречаної каші, трохи моркви і цибулі і, можливо, скибку хліба «соціальних» сортів. І жодних ласощів, розваг, позакласних гуртків — танцювальних чи художніх, жодних музичних шкіл, жодних мандрів за кордон тощо.

Цікаво, що у споживчому кошику британця передбачені витрати на підключення до iнтернету, покупку мр-3-плеєра та гітари, а також послуги садівника. Німці ж (навіть найбідніші) мають право на цифровий фотоапарат та відеокамеру, сканер та принтер, а також тонометр. Французи закладають у споживчий кошик послуги перукаря, косметичні засоби та харчі для котів та собак. Американці мають у своєму кошику тютюнові та горілчані напої, а також витрати на мобільний та комп’ютерний зв’язок. В українському ж споживчому кошику левова частка доходів (понад 65 %) витрачається на харчі, а деякі непродовольчі товари та послуги не закладені взагалі. Наприклад, вважається, що школярі можуть обійтися двома підручниками на рік, а студентам i цього — зась. Платна медицина та платна вища освіта взагалі не згадуються, бо, згідно з Конституцією, вони в Україні мають надаватися безкоштовно.

Різним є й світовий підхід до визначення прожиткового мінімуму. Десь мінімально допустимим рівнем життя вважають той, котрий мають від 10 до 20 відсотків громадян. (У нас же, підкреслю ще раз, на межі бідності перебуває третина населення). Десь «танцюють» від соціологічних опитувань, що покликані окреслити коло найнеобхіднішого для громадян. У Литві, наприклад, прожитковий мінімум формують, виходячи з моделі сім’ї, де є двоє дорослих батьків і двоє дітей різного віку та статі. У США, Великій Британії та Німеччині прожитковий мінімум встановлюється на рівні 40% від середньостатистичного доходу на душу населення, у Фінляндії, Італії, Греції та Іспанії — на рівні 50%, у Португалії та Ірландії — на рівні 60%. У Болгарії уряд скомпонував 6 окремих споживчих кошиків — для різних категорій сімей. І лише в Україні діє так званий «нормативний метод» встановлення прожиткового мінімуму, котрий впирається у раз і назавжди окреслений споживчий кошик.

Усталені традиції — це, звісно, добре. Проте не тоді, коли йдеться про тотальне зубожіння народу. Народу, який до того ж підтримує штати армії, поставляючи їй через волонтерів усе необхідне (ба навіть це примудряються розкрадати генерали). Якщо прожитковий мінімум і надалі лишатиметься фільчиною грамотою, всі демографічні проблеми України вирішаться природним чином — ті, хто не встигне емігрувати, поляже в ім’я недоторканності споживчого кошику. Або ж уряд усе-таки візьметься за розум і врятує тих, завдяки кому він, власне, і став владою.