«Була бандерівкою — нею і вмру»

«Чего их выпустили? Всех надо было расстрелять!»

— Я була бандерівкою, нею і вмру. Ми добре знали тоді, на що йдемо. Ми не були бандитами, злодіями. Просто любили свою Україну. Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика НКВС втопив живим у криниці. Сестра Соня на каторзі у Воркуті молодість стратила, мама під Норильськом «провину» перед радянською владою спокутувала, а я на Колимі. Все життя ми були чужаками навіть тут, в Україні. Думаєте, зараз дуже щось змінилося? Якось перед Днем Перемоги зібрали ветеранів у міськраді, мене туди запросили. Один із кадебістів, коли я розповідала про Колиму, про їхні «подвиги», не витримав і закричав: «Чего их выпустили? Всех надо было расстрелять!». Сусіди посилали під мої двері дітей дражнитися: «Бандера вонюча», — з сумом промовляє жінка. — Скільки натерпілися, коли приїхали у 1970-му до Луцька. У восьмому класі мого Юрка вигнали зі школи. Бо син начальника тюрми на уроці запускав паперові літачки й приземлив одного на лисині вчителя. А той подумав, що це Юра, і вдарив його. Мій син підійшов до нього і каже: «Ще якийсь москаль буде мене по пиці бити?!». І вдарив учителя по обличчю. Який був скандал! Сина зі школи вигнали, мене — з роботи. Спробуй з нашим вовчим білетом роботу знайти. Та світ не без добрих людей. Не повірите, секретар обкому партії Заїченко допоміг влаштуватися на роботу в іншу школу, я трудове навчання там викладала, бо вміла добре шити, плести. «Чим я вам віддячу за це?» — питаю у нього. А він каже: «Поставиш за мене свічку в церкві, коли помру».

З Майданека прийшла пішки, а від НКВС не втекла

Попри вік, пам’ять колишньої упівської розвідниці зберігає стільки яскравих картин минулого, навіть назви сіл різних районів пам’ятає, де сімдесят років тому ходили її ноги поліськими мочарами й болотами. Ніна Петрук була розвідницею у загоні Рубащенка (Степана Коваля). Дівчина з рожищенського села Рудка Козинська, чимало мешканців якого стали до лав УПА та були задіяні в українському підпіллі, не могла залишитися осторонь цієї боротьби.

— Із 15 дівчат, яких відправили на вишкіл у Кукуріки, що на Ковельщині, нас шістьох відібрали у розвідку. Вишкіл був дуже тяжкий. Але я добре вміла плавати, лазити по деревах, на коні їздила, тобто фізично було підготовлена до цієї роботи. Рубащенко забрав мене до себе. Розвідниці мусили вміти навіть добре танцювати! Якось у Луцьку зі мною придибенція трапилася. З подругою виконували там завдання і познайомилися з німецькими офіцерами. Ті запросили нас на танці в клуб. Танцюю я з фріцом, він щось мені белькоче, а я йому кажу українською: «Ех ти, швабе! Попався б ти мені в мочарах...» А той українською відповідає: «Подруго, будьте обережніші. Язик до біди доведе». Це наші хлопці були, виявляється! Вийшли на вулицю, питаю, що вони тут роблять. «Не завжди все треба знати», — сказав мій «німець». Ось такий урок отримала, — ледь посміхається Грізна.

З теплотою згадує вона привітних поліщуків, яких зустрічала у своїй небезпечній дорозі, переходячи з терену в терен. Жодного разу не видали, не зрадили. Ділилися нехитрим селянським харчем, пригощали поліськими пирогами з картоплі й квасолі, молоко приносили.

— Вибираєш хатину, де горить каганець, стукаєш тихо в шибку. Господар чи господиня виносить буханку хліба і шматочок сала. Скільки може вділити. І нічого не питає, бо знає кому. За один раз не більше як три буханки можна було випросити. Несу, лечу на крилах, бо хлопці голодні чекають у лісі. Поріжемо те сало по шматочку з хлібом, і вже розмова веселіша... Скільки тих хлопчиків бідних полягло у мочарах і лісових хащах.

У повстанцях Ніні судилося пробути лише рік. Але вона бачила, як народжувалася Колківська народна республіка, не раз бувала там, отримуючи завдання від свого командира. Жодного разу їй не доводилося вистрілити чи брати участь у боях. Після того як німці розгромили у листопаді 1943-го Колки, задіявши проти українських повстанців навіть літаки, вона з побратимами потрапила у німецьку засідку. На залізничному переїзді кілька їхніх підвод зупинив патруль. Зав’язався бій... Ніну кинули у Луцьку тюрму, згодом відправили в концтабір Майданек. Мама була впевнена, що дочка загинула тоді на переїзді. Зібрала землю, просякнуту кров’ю на місці бою, похоронила її жменьку на кладовищі, хрест поставила. За сорок днів панахиду відслужили. А через кілька місяців донька прийшла до хати. З Майданека пішки прийшла на Волинь. Втекти з табору смерті вдалося дивом...

За час її відсутності багато хто з хлопців загинув, дехто влився в інші підрозділи. Довелося шукати новий зв’язок з підпіллям. А 13 квітня 1944-го, вже після звільнення Волині Червоною Армією, вона потрапила в руки НКВС.

Божа матінка врятувала...

— Так хотілося маму побачити. Прийшла додому, і хтось із сусідів видав. Сестра Соня вже була у них. Відразу в Київ відправили. Тримали в камері-одиночці. А як мучили... Гумову сорочку одягали, підвішували, що тільки не робили... Я худа була, сорочка та велика, то мені вдавалося викручуватися від ударів. Допитувалися, де зброя захована, документи, розташування криївок...Але й там були люди. Слідчий українець трапився, вчив мене брехати, прізвища вигадувати. Я собі вік на кілька років зменшила. Тоді нас могли розстрілювати без суду й вироку, наказ Сталіна такий діяв. Свої 15 років каторги отримала й на Миколая вже на Півночі була: нас вантажили на пароплав, щоб доправити на Колиму. Попереду корабля криголам лід проламував. На вулиці — мінус 60, я в осінньому пальтечку, на ногах — старі німецькі чоботи. Якась жінка дала скатертину, то я її на голову накинула. І ось піднімаюся по дерев’яному трапу, внизу чорна вода в льодяному розломі зяє. Такий відчай огорнув, що захотілося в цю секунду померти. Думаю, зараз стрибну в крижану бездну, і всі мої муки закінчаться. Хочете вірте, хочете ні, але саме в цей момент підняла голову до неба, а на мене Божа матінка дивиться й промовляє: «Не роби цього». Я зупинилася, конвой заметушився. Ще сумніваюся, чи робити цей останній крок, а вона знову промовляє: «Не роби цього. Я тебе порятую...» І я пішла по трапу далі. Порятувала мене Божа матінка... Вижила... З неволі звільнили у квітні 1955-го. А в 1958 році приїхала з сином на Волинь, на батьківщину. Тут ще була родина, яка не злякалася мене прийняти. Вночі прибігає з сусіднього Козина чоловік і каже, що КДБ біля нашого колодязя копає, шукає зброю й документи. Каже, щоб тікала, бо можуть знову арештувати. Ми з братом і сестрою дійсно біля нашої криниці закопали зброю й деякі документи. КДБ почав копати, але не в тому місці. Нічого не знайшли. Дали знати нашим хлопцям, вони вночі викопали й вивезли все. Тоді ще наших по лісах було трохи. А я на потяг — і в Сибір, до чоловіка.

Два сини Ніни Андріївни стали медиками. Вже і внуки продовжують сімейну медичну династію Омельчуків. Живуть і працюють в Росії, у Сибіру. Бо в Україні їм місця не знайшлося. Коли хлопці закінчили школу й надумали вступати в медінститут, їм дали чітко зрозуміти, що дітям бандерівців місця в виші не буде.

— Женя мій був хірургом від Бога, вивчав медицину ще до війни у Празі, в Карловім університеті. Хлопці в тата пішли, без медицини себе не уявляли. Я сама їздила в Івано-Франківський медінститут до ректора просити, бо чоловік уже важко хворий був, хотілося, щоб діти в Україні навчалися. Ректор мені сказав: «На Колиму можу відправити. В Україні вам нічого робити». От мої хлопчики й поїхали у Сибір. Добровільно. Там вивчилися, одружилися. Так і живуть на чужині.

Справжній подарунок зробила нещодавно бабусі онука-красуня Оленка — приїхала з Сибіру до Львова навчатися на художника. Вчить українську й дуже задоволена, що переїхала. Сини теж про Україну мріють, але їх тримають робота, сімейні обставини. Це молодим ще можна легко і просто все в житті змінити.

«Мамо, не жди мене»

Бідкається Ніна Андріївна, коли дивиться репортажі зі сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом з українськими «хлопчиками». Якби їй трохи менше літ та ноги не боліли — теж поїхала б на війну.

Питаю про День Перемоги, як святкуватиме. Із влади має хтось прийти її вітати. Хоча для неї цей день ніколи не був святковим. Бо вже 70 років у її спогадах постає картина «святкування» 9 Травня у 1945 році на Колимі. Вони біжать подивитися на сто п’ятдесят розстріляних дівчат-каторжанок, яких табірна адміністрація стратила на честь Дня Перемоги у розпадині гір. Ніна схиляється над ще живою Леночкою, та дивиться на неї своїми блакитними очима й промовляє: «Ніночко! Може, побачиш мою маму. Скажи, що мене вже немає. Мамо, не жди мене. Мене не буде вже ніколи. Слава Україні...»

— А згодом цілий етап привезли і теж розстріляли, — промовляє, ледь стримуючи сльози, Ніна Андріївна.

— Просто так, нізащо? — не йму віри.

— Просто так. Хіба ми для них люди були? На березі Єнісею в 90-х роках церкву збудували, як пам’ятник жертвам репресій усіх часів. Храм збудували, але не покаялися...