Антинацiональний нацiоналiзм

Історія створення фільму про останнього кошового отамана Запорізького війська Петра Калнишевського, який заснував хліборобство на півдні України і цим заклав основи економічної незалежності від Росії — дуже давня, дуже прикра i дуже повчальна.

Ще за часів президентства Віктора Ющенка, у 2008 році, коли національні теми в кіно підтримувалися на державному рівні, мій фільм про Калнишевського «Лицарі дикого поля» був запущений у виробництво з кошторисом 20 млн. грн. І хоча я виграв державний тендер саме на цю суму, Державне агентство кінематографії через брак грошей умовило мене укласти з ним договір на паритетне фінансування: 50% з боку держави і 50% з боку моєї фірми «Фест-Земля+». Я змушений був погодитись на такі умови. І більше того, коли у 2009 році державне фінансування взагалі припинилося, вкладав у створення фільму лише свої гроші.

У 2010 році змінилася влада, і фінансування мого, на мій погляд, патріотичного фільму було відкладене у далеку шухляду. А коли з’явилися гроші (і чималі гроші), здавалося б, я мав право першим отримати їх, адже на мій фільм уже було витрачено 3,3 млн. тільки бюджетних гривень. Однак перше, що зробила голова агентства України з питань кіно Катерина Копилова, — це вклала 13,5 млн. грн. у російський та ще й давно закінчений фільм «У суботу». З мого подання Рахункова палата України та Держфінінспекція чітко встановили, по-перше, явну недоцільність такого фінансування, а по-друге, факт прямого розкрадання 10 млн. грн. бюджетних грошей. Закінчилося все тим, що прикрита «авторитетом» депутата Віктора Януковича-молодшого (нинi покiйного) мадам Копилова уникнула, здавалося б, неминучої кримінальної відповідальності, а мені, в якості помсти, під різними приводами взагалі відмовила у фінансуванні. Я оскаржив її дії у Господарчому суді м. Києва і, зрозуміло, виграв справу. Копилова була змушена підкоритися рішенню суду. Але не встигла цього зробити, бо внаслідок останніх революційних подій влада Януковичів була зметена і встановилася начебто національна влада, яка, виходячи з гасел нового голови Національного агентства України з питань кіно «свободівця» Пилипа Іллєнка про орієнтацію на патріотичну тематику, була повинна палко підтримати мій проект.

Але де там! Увесь його патріотизм вилився у протиправне фінансування дуже плутаного фільму його дядька Михайла Іллєнка «Толока», в якому, до речі, Пилип був продюсером і зумів, не вклавши у виробництво жодної сторонньої копійки, витратити 14 млн. тільки державних коштів. І от що дивно: ні пані Копилова, ні її юристи, ні економіст Л. Клименко не звернули увагу на цю «кричущу підробицю». Щоб легалізувати явно незаконну оборудку, пан Іллєнко мобілізував своїх однопартійців-депутатів і вони проголосували у Верховній Раді постанову про продовження фінансування фільму «Толока» з державної кишені ще на 14 млн. грн. (14 млн. уже витрачено), мотивуючи це тим, що цей фільм нібито присвячений 120-річчю Т. Г. Шевченка. Але ж це відверте шахрайство! Адже в сценарій, який існує вже 20(!) років, де ніколи не було і згадки про твори Тараса Григоровича, був суто механічно і кон’юнктурно до ювілею вставлений вірш Шевченка «У тієї Катерини хата на помості». Я не маю жодного права критикувати цей вірш, але змушений дати на ваш розсуд його зміст. До красуні Катерини приходять три козаки і кажуть, що за одну ніч iз нею (йдеться не про шлюб, а лише про одну ніч!) вони готові зробити і віддати що завгодно. На що вона каже, що віддасться тому з них, хто визволить з татарської неволі її рідного брата. Козаки їдуть до Криму. Двоє гинуть, а третій таки привозить брата. Катерина кидається йому на шию, а козакові-визволителю каже, що це зовсім не її брат, а коханець. Тоді розлючений козак відрубує їй голову і разом iз псевдобратом іде в чисте поле. Я поцікавився історією цього досить дивного з морального боку вірша і з’ясував, що він є шевченковим переказом народної балади. Але уявіть собі цей вельми аморальний гіньйольчик у кіно! Та гарантую, що цього в готовому фільмі не буде. Це дуже нагадує знамениту історію, як солдат варив борщ iз сокирою: взяв у хазяйки сокиру та поклав її до казана, потім по черзі попросив капусти, м’яса та всього іншого, а наприкінці викинув сокиру з казана. Так буде і тут. Таким чином 14 млн. бюджетних грн. будуть разом iз цією Катериною викинуті з фільму. Та й узагалі, коли це раніше депутати Верховної Ради приймали рішення щодо додаткового фінансування якогось фільму? Тим більше фільму, сценарій якого жоден iз них гарантовано не читав. Сміх та й годі!

Другою важливою для себе і дуже національною справою пан Пилип вважає екранну реанімацію фільму свого батька «Молитва за гетьмана Мазепу». Вважати цей фільм досягненням національного кіно, на мій погляд, дуже важко. Відкинемо навіть нищівну критику цього опусу з боку газет всієї Європи. Нехай пан Пилип і надалі вважає, що всі критики були куплені Москвою, яка злякалась націоналістичних уподобань талановитого майстра. Але давайте звернемося до міркувань iз цього приводу самого Іллєнка. Цитую уривок з його інтев’ю, яке він дав московській газеті «Известия» 20.09.2000 (№177) мовою оригіналу: «Мой Мазепа — не предатель, он не участвовал в Полтавской битве, а провозгласил нейтралитет, не пошел ни за Петром, ни за Карлом. Это кино не имеет отношения к планам украинизации страны. Я вообще не понимаю, что это слово означает. Украина получила независимость благодаря России, которая первой провозгласила себя отдельным государством. Києву оставалось сделать то же самое. Шлейфы рассуждений об этом также странны, как и «украинизация». Я вырос среди московской шпаны в районе Сукова болота...». Правда, трішки пізніше Юрій Герасимович змінив політичну орієнтацію і став українським націоналістом, причому радикального толку, і ввійшов до лав лідерів всеукраїнського громадського об’єднання «Свобода».

Палким націоналістом став і його син Пилип. Однак, як з’ясувалося, лише на словах. Коли зайшла мова про відновлення виробництва мого справді патріотичного фільму, він зробив усе від нього залежне, щоб цього не сталося. Коли до державного агентства надійшли у третьому кварталi минулого року першi 15 мільйонів бюджетних гривень, пан Іллєнко профінансував ними проекти, м’яко кажучи, вельми сумнівної спрямованості, як, наприклад, — «Моя бабуся Фані Каплан», які були ще запущені «регіональною» Копиловою i, що дуже важливо, значно пізніше за мій фільм. Більше того: він публічно проголосив, що піде стопами Копилової. То виходить, що все залишилось на тих же місцях? Тільки зараз замість «регіоналки» Копилової фінансовий бал в українському кіно править за тими ж принципами «свободівець» Іллєнко. Може, саме тому Пилип Іллєнко не бажає люструвати своїх підлеглих — а їх там аж 35 «бійців», які так старанно допомагали Копиловій та Януковичу-молодшому, Ржавському, Шпілюку та ін. дерибанити 235 млн. державних коштів — бо сам працював три роки в цій компанії і отримував гроші на свої проекти?! Зрозуміло, що люструвати своїх — собі дорожче!

Я не прихильник радикального націоналізму, який декларує Пилип Іллєнко, але я прибічник здорового патріотизму, пропаганда якого особливо важлива в умовах тотальної інформаційної навали путінської Москви. І я ніяк не можу второпати: чи існує якась державна політика української протидії цій навалі? Складається враження, що, на жаль, не існує, а тільки декларується «свободівцем» №66 — Пилипом Іллєнком. Однак, програвши інформаційну війну, ми гарантовано програємо і війну політичну. Особливо, якщо будем «самі себе завойовувати», вирішуючи по-кумівськи державницькі проблеми.

Володимир САВЕЛЬЄВ, народний артист України, кiнорежисер