«Історія — це не розподіл на чорне і біле»

Повернення до «Машини часу»

— Олеже, рік тому ви були у списках нев’їзних у Росію. Випуски «Машини часу» про багатовікове переписування історії в імперії додали причин бути там персоною нон-грата. Не перевіряли, чи є ви зараз у тих списках?

— Насправді, повних списків у вільному доступі немає. Існує сайт, куди міграційна служба РФ вносить прізвища людей, яким не дозволяється в’їжджати у Росію, але перелік там не повний. Після невдалої поїздки, коли мене зі знімальною групою «5 каналу» загребли на кордоні і тримали шість годин, я перевіряв, чи є там моє прізвище. Свого прізвища не знайшов. Наскільки зрозумів тоді зі спілкування з ефесбешниками, персонами нон-грата для Росії стали всі автомайданівці, які їздили у Межигір’я у грудні 2013-го до резиденції тодішнього президента Віктора Януковича. Мені називали номер паспорта, що був у машині, яку невідомі спалили взимку на початку минулого року. (Прізвище та домашня адреса Олега були у переліку активістів, що поширювалися в інтернеті із закликом «Знайди в своєму дворі фашиста!». Нагадаємо, у той період був не один підпал авто людей, які підтримували ідею євроінтеграції. — Авт.) Останнім часом у мене не виникало необхідності їхати в Росію, тому не переймався питанням, чи пустять мене туди.

— Ви вже майже рік є ведучим історичного проекту «Машина часу». Як вам запропонували замінити Андрія Охрімовича, в якого виникли серйозні проблеми зі здоров’ям? Над випусками за кадром ви працювали і раніше.

— Ми з Андрієм Охрімовичем давні друзі, ще з часів його роботи на «Радіо «Свобода», я для його програм навіть готував вступні радіо-есеї. Потім Андрій був ведучим у програмі «Далі буде» на державному Першому телеканалі. Я працював над проектом розслідувань «Закрита зона». Коли змінилася влада, у 2010-му, нове керівництво на колишньому УТ-1 Андрієві повідомило: «Далі нє будє». Йому довелося шукати роботу. Ми з ним разом тут, на Подолі, писали концепцію нової програми про історію. Було знято невеличкий пілот, Андрій обходив різні канали, але скрізь отримував відмову. Звернувся на «5 канал» — і проект узяли. Десь за місяць Андрій зрозумів, що важкувато одному робити щотижня нову програму. Паралельно, у 2010-му, нікому не потрібними стали журналістські розслідування. Андрій запропонував мені переходити до нього у «Машину часу». Із посадою було складнувато, бо бюджети вже були затверджені. Домовилися, що буду сценаристом на гонорарах. Майже рік працювали у тандемі. Після того, як в Андрія під час відрядження у Львові стався інсульт, на «5-му» мені запропонували його заміняти.

— За освітою ви інженер-механік. Як почали ґрунтовно цікавитися історією?

— Я вчився у Івано-Франківську в університеті нафти і газу на автомобіліста. Десь уже на третьому курсі зрозумів остаточно, що це геть не те, чим би я хотів займатися. Писав якісь оповідання і вважав, що я вже письменник. На четвертому курсі отримав одну з нагород у конкурсі «Смолоскип» — і точно вже мені здавалося, що я «матьорий» писака. Друзі переконали, що письменник може заробляти собі на життя журналістикою. Була смішна історія, коли з наступного дня погодився йти працювати, не знаючи куди, — з’ясувалося, — робити місцеві новини для франківського FМ-радіо. Після цього був невеликий телевізійний досвід, курси «Бі-Бі-Сі», потім газета, інтернет-сайт. На «5 каналі» почав працювати з 2004-го, у проекті журналістських розслідувань, за 2-3 дні переїхав у Київ. З того часу «живу в телевізорі».

А історією завжди цікавився. Бо передусім це просто цікаві події, а не маніпуляції і пропаганда — на що історію перетворювали за Радянського Союзу і постійно це робить Росія.

«Життям Франка цікавлюся, без перебільшення, понад десяток років»

— Й Андрій Охрімович не раз одну тему подавав у кількох випусках «Машини часу», є і у вас «багатосерійні», наприклад, «Переписування історії» й «Іван Франко». Скільки «перекопуєте» матеріалу, упродовж якого часового відрізку, щоб зняти насичені фактажем 3-4 випуски?

— Скажімо, життям Івана Франка цікавлюся, без перебільшення, більше десятка років. Щоразу дізнаюсь щось нове. А почалося з того, що мені, ще юнакові, друзі дали почитати монографію львівської дослідниці Ярослави Мельник «З останнього десятиріччя Івана Франка». У двотисячних її надрукували під назвою «...І остання часть дороги». Насправді, останні роки життя цієї видатної людини — це моторошна історія самотності, хвороби, галюцинацій, незрозумілого діагнозу. Цілі томи творчості Франка довгий час були за сімома замками. Зокрема, щоб приховати злість і розпач від приходу російської армії, яка все знищила у модерновому на початку двадцятого століття Львові.

Розібратися у темах допомагають історики, це полегшує шлях. Але інтерв’ю не дають можливості знайти всю потрібну інформацію. Тому доводиться багато читати.

— Якщо дивитися так звані великі, з найвищими рейтингами канали, то можна сказати, що на екрани потрапляють переважно політики. «Машина часу» показує, що в Україні є історики, дослідники минулого. Чи вистачає вам експертів? Для кожного 20-хвилинного випуску потрібні думки і розповіді як мінімум 3-4 профі. Хтось іще лишається поза кадром?

— Знайти людей, які знають історію, не проблема. Але не кожен може говорити на камеру. Одна ситуація була взагалі досить комічна. Один історик сказав: «Я вам допоможу, поділюся інформацією. Але програма у вас, швидше, не науково-популярна, а популярно-наукова. Тому не хочу потрапляти у кадр». Мовляв, я — науковець, серйозна людина.

Дійсно, від початку наш публіцистичний проект не претендував на надмірну науковість. Бо програма має бути цікавою для масового глядача. Багато подій лишалися невідомими, історія перекручувалася і міфологізувалася, перетворювалася на пропаганду. Про все це треба розповісти доступно і цікаво. Для глибинного наукового аналізу ефірного часу не вистачає.

— У розповіді про Івана Франка ви акцентували, що його дружина Ольга — з родини Хоружинських — була сварливою. Це для того, щоб зробити програму популярнішою?

— Ольга Хоружинська була хворою жінкою, і сварливість була одним із наслідків її спадкового нездоров’я. Російськомовну пані дуже не любило львівське українське середовище. Вона переїхала у Львів, узагалі-то, в іншу країну — Австро-Угорщину. У неї, зокрема, були досить складні стосунки з Михайлом Грушевським, з яким Франки жили по сусідству.

Російські «визволителі» топчуть українську землю з сімнадцятого століття

— У випусках «Машини часу» ви часто порівнюєте загарбницькі апетити Росії стосовно України на початку минулого століття і нинішні. Історія повторюється, на жаль. Ви розповідаєте про паралелі телеглядачам, щоб унеможливити надалі цей рух по спіралі?

— Історія повторюється із сімнадцятого століття, уже 400 років. Андрій робив програми про Конотопську битву, Гадяцьку унію, Виговського, повстання і прихід після цього «миротворців» із північного сходу. Усе один в один сходиться, подібні методи і технологія. Спочатку відбувається нібито громадянська війна, за активної підтримки з північного сходу — і грошової, і гарматами, й інформаційної. Тільки розібралися з «повстанцями», відразу ввійшли російські війська. Уточню, мова про середину сімнадцятого століття. Говорили про один народ, щойно Мазепа став гетьманом: «Усілякими способами сприяти, щоб великороси і малороси стали одним народом». Зокрема, через одруження української шляхти з російською.

— Основна частина випусків «Машини часу» розповідає про історію Західної і Центральної України. Чи будуть розповіді про Східну і Південну? Поселення навколо нинішньої Горлівки (раніше Государів Посад), наприклад, маємо з козацьких часів. Так само і навколо нинішнього Донецька, який був Юзівкою і Сталіним.

— Менше уваги східним областям тільки тому, що у західних і центральних відбувалося більше подій. Крайніми східними областями у сімнадцятому столітті були нинішні північ Луганської області і Харків — тоді Слобожанщина. На півдні у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях тільки відбувався процес активної колонізації. Але там є про що знімати.

Узагалі, Путін демонструє необізнаність в історії, коли говорить про Новоросію. Нині президент Росії зізнався, що в університеті погано вчився — пиво ходив пити. Але, як каже російський історик Долуцький (попри все, у Росії є справжні історики!), і в школі він погано вчився, бо не демонструє елементарних знань. Путін вірить, що центром Новоросії був російський Новоросійськ. Якщо уважніше читати, то Новоросійськом тоді протягом двох років був нинішній Дніпропетровськ.

Ми робили програми про так звану Донецько-Криворізьку республіку. Тоді, знову ж, майже один в один росіяни діяли, як тепер. У період із 1918 по 1920 роки були різні сценарії. Була так само «зона розмежування». У цій демілітаризованій зоні постійно щось відбувалося, збиралися загони, йшли у наступ. Намагалися тоді гратися у два уряди: Харківський — легітимний і Київську нелегітимну «хунту». Планували, якщо не вийде відвоювати всю Україну, відділити нинішній Донбас і частину Дніпропетровщини, щоб забрати території з рудою, промисловістю.

— Чи обмеженим лишається бюджет історичного проекту? Чи виділяють кошти на відрядження, реконструкції подій?

— Можемо дозволити собі прості відрядження Україною. Насправді, історичні проекти, якщо робити їх з усіма можливими реконструкціями, зйомками натури, дуже вартісні. Знімають такі, як правило, не один тиждень, а ми обмежені часом. Нам часто доводиться ставити просто архівні фотографії.

— Хто займається підбором візуального ряду? Він стає добротнішим і багатограннішим.

— Як правило, часу на візуальне оформлення у мене лишається обмаль. Ним займається останні кілька років режисер Володимир Сівко.

— Над якими темами працюєте зараз?

— Щойно було три випуски про В’ячеслава Чорновола; зараз черга історії про російські більшовицькі технології у 1918 році і тепер. Спробуємо розвінчати міф про 9 травня і так звану «Велику Вітчизняну» війну. Наприклад, мало хто й донині знає, що перед Другою світовою війною у Радянському Союзі було модно називати хлопчиків Адольфами — так, до речі, звати брата мого дідуся. Адже СРСР і Німеччина у Другу світову вступили як союзники. А Гітлер із 39-го по 41-й був найкращим другом Сталіна. А потім, коли ситуація змінилася і Німеччина напала на СРСР, — Адольфів звали Адіками, то з газет вирізали старі статті і ніхто не смів згадувати передісторію. Насправді, історія — це не розподіл на чорне і біле: фашисти — погані, більшовики — хороші. Та й із фашистами не все так просто, бо це всього лише популярна у 20-му столітті форма тоталітаризму, яка до нацистської Німеччини не мала стосунку. Будь-яка війна — це трагедія, смерть, вбивства, жорстокість, ґвалтування. Тому не можна святкувати війну. Не можна говорити про якесь визволення, коли насправді було окуповано половину Європи. На жаль, навіть сьогодні треба постійно повторювати: війна — це зло і трагедія.