«Своя» війна на чужій землі

Орієнтовно 600 закордонних бойовиків (не враховуючи росіян) воюють з обох сторін конфлікту у Східній Україні. Такі дані оприлюднено в звіті Польського інституту міжнародних справ (ПІМС). Як на боці української армії, так і на боці сепаратистів воюють французи, італійці, іспанці, словаки, поляки, громадяни скандинавських країн. У дослідженні зазначено, що загалом на Донбасі на боці сепаратистів воювали чи воюють представники 27 національностей (це без росіян), на боці українських військ — 18. Часто громадяни однієї і тієї ж європейської країни воюють по різні боки лінії фронту. Це пояснюється різницею мотивів участі у війні. Є звичайні платні найманці, але також не бракує осіб, які приїхали в Україну з ідеологічних міркувань. Останні також дуже різні. Одні разом з українцями захищають європейські цінності, а інші спільно з російськими окупантами та місцевими сепаратистами борються з американським імперіалізмом, європейською єдністю та з ліберальними ідеями. Останні є прибічниками ксенофобії та культу авторитаризму, уособленням якого є президент Володимир Путін.

Укладач звіту, експерт з міжнародного тероризму ПІМС Каспер Ренкавек наголошує, що наплив бойовиків до України є настільки великим тому, що подорожувати Європою тепер значно легше, ціни на авіаквитки відносно низькі, доступні й інші види транспорту. Каталізатором «бойових настроїв» стають європейські ЗМІ, які залюбки коментують жахи війни. В інтерв’ю «Німецькій хвилі» Каспер Ренкавек пояснив, що не вбачає проблеми в участі іноземних вояків у конфлікті на Донбасі. До тих пір, поки ті не повернуться додому і не стануть проблемою для власних країн.

Пан Ренкавек пояснив, як він і його колеги підраховували кількість іноземців, які воюють на сході України: «Багато моїх колег, які вивчають тероризм у Західній Європі, в тому числі й у Німеччині, зараз уважно стежать лише за темою іноземців, які вирушили воювати у Сирію. Мало хто звертав увагу на український конфлікт у цьому ракурсі, тому мені було цікаво дослідити його. Ми почали збирати публікації, знаходили профілі людей у соціальних мережах, шукали підтвердження їх присутності через свідків, які побували у зоні АТО та безпосередньо контактували з бійцями. Я поспілкувався з кожним польським журналістом, який побував у зоні конфлікту, з активістами, людьми, які організовують гуманітарну допомогу, іноземними кореспондентами. Я запитував їх: чи зустрічали ви іноземних бійців? Так утворилася велика база даних. Свою оцінку ми базували також на повідомленнях різних європейських країн про кількість своїх громадян, які беруть участь у конфлікті — Німеччини, Польщі, Швеції, Франції, Іспанії… Таку ж методологію використовують при дослідженні конфлікту в Сирії. Важливим елементом нашого дослідження були також персональні контакти з бійцями з обох сторін».

Польський експерт додає: «Ми дійшли висновку, що загальна кількість іноземних бійців є доволі незначною — до 300 осіб із кожного боку конфлікту. Якщо порівняти ці дані з сирійськими (за останньою інформацією, там перебувають приблизно 22 тисяч іноземних бійців), то ми побачимо, що «іноземний внесок» в українську війну дуже малий. Можу впевнено сказати: в Україні немає ані «іноземних легіонів НАТО», ані «міжнародних добровольчих бригад Донбасу», про які йшлося у деяких ЗМІ».

Ті, з ким експерту вдалося поспілкуватися, наприклад, французи, кажуть, що вони приїхали в Україну воювати на боці сепаратистів проти американського імперіалізму. По інший бік конфлікту — іноземці, з якими він спілкувався, — радше націоналісти, деякі — з ультраправими поглядами. Шведи, італійці, поляки воюють у нашій країні на знак солідарності з українським народом, який відстоює свою державу, «брати по зброї», які борються тут із російським імперіалізмом. «Вони — хороші націоналісти, ми — хороші націоналісти, тому ми маємо допомогти їм», — кажуть іноземні бійці з українського боку. Деякі з них навіть подали документи на українське громадянство. Це дасть їм можливість залишитися в Україні після війни. Я думаю, що багато хто з іноземних бійців не хоче повертатися назад, каже Ренкавек. Це питання мотивації: вони покинули свої країни насамперед через те, що ті їм не подобалися. Їм не подобався Євросоюз та його цінності — ані мультикультуралізм, ані європейська версія інтернаціоналізму. І хоча вони десь теж інтернаціоналістичні у своїх поглядах, але той спосіб, у який ЄС нав’язує інтернаціоналізм, їм не подобається. Як не подобаються також сучасні явища на кшталт фемінізму, лібералізму.