Відсотки перемоги

Ілюзії «братерства»

Можу запевнити цих невиправних оптимістів, що цього не станеться з двох причин. Перша — жалюгідний рівень санкцій країн Заходу. Вони, до того ж, завдяки титанічній роботі російської дипломатії та спецслужб можуть бути зняті вже в цьому році.Та й обставина, що Захід тягне з постачанням зброї в Україну, вказує на те, що протистояти скаженому російському ведмедю нам, як і раніше, доведеться майже самотужки. А друга причина полягає в тому, що Росія, на відміну від України, має свою еліту. Так, потворну і, радше, імперську, ніж національну. Але ця еліта думає і діє не лише в руслі свого власного збагачення, а й розбудовує, як може, Росію як наддержаву. Дотичним доказом цього може бути відсутність публічних скарг із боку тих її високопосадовців, які вже майже рік не можуть нікуди поїхати, окрім країн СНД та ще кількох держав третього світу.

І от ми — перед наддержавою-агресором. Чи є шанс перемогти? Світова історія знає лише два випадки, коли не надто потужним країнам Європи вдалося якщо не здолати«російського ведмедя», то принаймні приборкати. І нам не завадило б звернутися до їхнього досвіду.Так, поляки в 1920 році і фіни у 1939—1940 роках зупинили Червону армію, наміри якої відносно їхньої державності були ті ж, що й сьогодні в російсько-терористичних військ стосовно України. Причому зупинили без будь-яких див. Керівництво радянської Росії вважало і Польщу, й Фінляндією своїми територіями. Адже обидві ці країни входили до складу Російської імперії. Стосовно ж Польщі, то її поновленій державності у 1920-му було лише 3 роки, а не 23, як українській державності на час початку російської агресії на Донбасі.

Відчуваю, що хтось із військових може закинути: не можна, мовляв, порівнювати військовий потенціал і якість озброєння російської та української армій зараз і тоді, між армією агресора та обома її супротивниками — військами Польщі та Фінляндії. Згоден, не можна. Але впевнений, що буду підтриманий більшістю наших істориків та політологів, коли припущу, що ці дві держави, перебуваючи на нашому місці у 1991 році, не тільки не нищили б своїх армій. І не факт, що відмовились би від ядерної зброї, якби вона була тоді на їхніх територіях! Як би на них не тиснула та ж Росія та Америка з Європою.

Можливо, саме тут захована та «кощієва голка», знайшовши яку, ми зможемо нарешті зрозуміти, чому у фінів та поляків тоді вийшло, а в нас сьогодні не виходить? А вийшло в них саме тому, що вони не мали жодних ілюзій стосовно Російської імперії (в якому вигляді та не наближалася б до їхніх кордонів) та російської армії, яка в усі часи відрізнялася своєю жорстокістю, підступністю та віроломством.

Ми ж і досі віримо в імперські казки про «братерський російський народ» і про те, що в Росії в нас лише один-єдиний ворог — Владімір Путін. А після його смерті «знов буде мир та злагода між двома нашими країнами». Результатом «братерських» ілюзій із нашого боку стало повне роззброєння України перед лицем російської агресії і багато чого, здавалося б, дивного та незрозумілого в її ході.

Над Віслою — без див

Польща й Фінляндія зупинили нашого спільного ворога навіть без тих міжнародних санкцій, які застосовуються до нього сьогодні. «Диво над Віслою» мало під собою міцний підмурівок національної польської ідеї. І полягала вона зовсім не в прагненні Польщі, скажімо, до Ліги націй чи до Антанти, а у єднанні всіх її громадян, незалежно від їхнього соціального та національного походження, у тому вистраждано-переможному: ja jestem Polak! Саме ця національна ідея змушувала тоді польську політичну націю створювати славнозвісні комітети Самооборони, куди люди віддавали на потреби свого війська все, що мали (ці комітети здійснили загальну мобілізацію значно ефективніше, ніж нашпиговані російською агентурою та корупціонерами українські військкомати сьогодні — призов до нашої армії та часткову мобілізацію). Пізніше були створені в Польщі такі її державні військові органи, як Рада захисту Польщі та Тимчасовий революційний комітет Польщі.

Саме національна єдність дозволяла польському війську не віддавати військову ініціативу Червоній армії, а, навпаки, відсувати її якомога далі від своїх кордонів. Так, у березні 1919 року поляки відтіснили російське військо з Литви та Західної Білорусі, зайнявши при тому Вільно, Ковно, Бобруйськ та Мінськ. А в квітні 1920-го за підтримки залишків Армії УНР поляки звільнили від більшовиків навіть наш Київ! Вони завжди бажали мати між собою та Російською імперією потужний буфер у вигляді незалежної України. І саме цей їхній геополітичний прагматизм змушує сьогодні Польщу бути чи не найпалкішою прихильницею нашої незалежності в Європі.

А потім був серпень 1920-го, коли стовідсотково відмобілізовані поляки під проводом своїх славетних генералів Халера та Сікорського розбили вщент під Варшавою більшовицьке військо, на чолі якого були «непереможні» Будьонний з Тухачевським. Ось чому підписаний у березні 1921 року Ризький мирний договір діяв, на відміну від Мінських домовленостей, аж до 1939 року! І не озирався тоді начальник польського Генштабу Пілсудський у своїх діях на Москву (лишень би на нас не напали без легітимного уряду!), а рішуче скинув корумпований уряд Войцеховського у травні 1926 року.

Відсіч фінів

Паралелі з так званою фінською кампанією Червоної армії напрошуються самі собою. Бо тоді радянські спецслужби перед самим нападом на Фінляндію створили свій маріонетковий уряд цієї держави. Приблизно так, як у наш час російські спецслужби створили свої «ДНР» з «ЛНР». Але фінське керівництво зреагувало на цей факт рішуче. Воно не тільки не визнавало тих більшовицьких маріонеток (не маючи з ними жодних контактів), а й здійснило загальну мобілізацію, завдяки якій армія країни з населенням усього 3,6 мільйона нараховувала 337 тисяч вояків! Для порівняння: українська армія сьогодні ще не досягла своєї чисельності навіть у 250 тисяч.

Не варто порівнювати й «Стіну» Яценюка та лінію маршала Манергейма, яку фіни будували 12 років за допомогою найкращих фахівців із фортифікаційних споруд Німеччини, Англії, Франції та Бельгії. Якщо ж урахувати, що українські очільники не знали про навалу московської орди в Криму за день до її початку, то, помноживши 365 на 12, можна дізнатися, у скільки разів фінська еліта була якіснішою за нашу сучасну!

Фінське військо буквально тероризувало бійців 7-ї та 14-ї червоних армій та їхньої 44-ї стрілецької дивізії безкінечними «котлами» та диверсійними проривами, які відрізали агресора від його тилового забезпечення. У зоні ж так званої АТО таке знущання з українських вояків здійснює російський агресор. Тому й результати бойових дій у цих двох війнах різні. Якщо на Донбасі наших військових загинуло приблизно стільки ж, скільки й із боку російсько-терористичних військ (незважаючи на те, що останні майже постійно наступають), то фіни знищили 72 408 червоноармійців, утративши зі свого боку лише 19 576 людей.

Ще разючішими виглядають політичні відмінності тієї війни. За Московським договором 1940 року, Фінляндія втратила невелику частину своєї території, але й досі залишилася незалежною державою. Україна ж і надалі продовжує після кожних «мирних домовленостей» із терористами перманентно втрачати свої населенні пункти і не має жодних гарантій залишитися незалежною країною вже в найближчій перспективі.

Маємо що маємо?

Не маючи своєї об’єднавчої ідеї в боротьбі зі своїм одвічним ворогом, більше того — не усвідомлюючи до кінця всю його небезпечність, Україна виглядає приреченою. Президент демонструє на міжнародній арені бурхливу діяльність, удаючи, що зупинить Росію суто дипломатичними засобами. Але ж наведені два приклади з європейської історії красномовно свідчать, що з цим агресором є сенс домовлятися тільки після виграшу в нього воєнної кампанії. Прем’єр-міністр настільки загрався в будівництво своєї «Стіни Сміху та Плачу», що, схоже, вже й сам повірив у те, що зупинити другу військову потугу у світі можна за допомогою сітки-рабиці. При цьому Арсеній Петрович так і не зміг налагодити належним чином постачання нашим військовикам на Донбасі зброї, амуніції та навіть харчів! Верховна Рада, яка час від часу волає про необхідність запровадження воєнного стану в країні, сама працює у винятково мирному режимі з величенькими канікулами після кожного місяця роботи.

Чи доречно робити в цій ситуації крайнім міністра інформації Юрія Стеця? Не буває ж контрпропаганди в держави без власної пропаганди. Яка, в свою чергу, неможлива без власної ідеології. А всяка державна ідеологія в Україні, як відомо, заборонена Конституцією. Чи варто дивуватись, коли і в першій, і в другій редакції Закону про особливий статус Донбасу нема жодного слова про мільйон біженців із його теренів?У країні без своєї ідеології, де керманичі керуються тільки особистою політичною доцільністю, це нормально. Бо переселенці, на відміну від сепаратистів, не стріляють у бік Києва, і за ними не стоїть така наполеглива у досягненні своїх цілей Росія... Хоча особливий стан для Донбасу, у чому переконаний знаний юрист Сергій Головатий, є з боку Президента та парламенту прямим порушенням Конституції України.

У воюючій без власної ідеології державі можливі й не такі дива! У розстрільних списках так званих «ДНР» та «ЛНР» приблизно 100 українців, серед яких є й росіяни, і євреї. Сепаратисти ладні розстріляти їх тільки за те, що вони не приховували на Донбасі своєї проукраїнської громадянської позиції. А от Українська держава боїться якимось чином виділити з-поміж переселенців їх «ватну» більшість, яка, на відміну від тієї розстрільної сотні, завжди може повернутися додому. Більше того! З двох спонсорів сепаратистського руху на Донбасі, які розкошують сьогодні в Києві, ідеологічно стерильна держава спромоглася лише на оперетковий судовий процес над одним із них...