Країна рад

За політичним протистоянням Президента та Прем’єра доволі цікаво спостерігати. Віднедавна воно дається взнаки ще й у підборі кадрів. Якщо уряд винайняв на роботу з півтора десятка фахівців iз Грузії та країн Балтії, то адміністрація Президента поповнилася посланцями з дальшого зарубіжжя. Формально перемога — на боці Порошенка, бо у нього хоч і небагато іноземців, зате чого вартий один лише Бальцерович! Та й, власне, «головний» грузин iз когорти запрошених реформаторів — екс-президент Грузії Михаїл Саакашвілі — також грає за «збірну» Петра Порошенка, будучи очільником Міжнародної ради реформ. Утім Кабмін iще може відправити Банкову у нокаут, якщо візьме на роботу фахівця з Японії. Це буде, так би мовити, розсування рамок старої матінки-Європи й вихід на інший континентальний рівень. Японця буцімто чекають у Мінфіні — так, принаймні, каже посол цієї країни Сігекі Сумі. Ми ж тим часом маємо нагоду згадати всіх іноземців, що прибули до Києва працювати на благо українських реформ. Про прем’єрську команду «УМ» писала нещодавно, оглянемо тепер ті козирі, що має в рукаві Президент Порошенко.

Передусім це Мікулаш Дзуринда — колишній прем’єр Словаччини. Його запрошено до співпраці як радника українського лідера. У Дзуринди свій рецепт успіху: підняття престижу судової системи та децентралізація влади. Слова — правильні та своєчасні, проте автор їх — персонаж не без певних застережень. В одному з інтерв’ю він не без гордощів каже про те, що «20 років тому ми виробляли танки та зброю, а не автомобілі. Зараз у Словаччині немає військової чи оборонної промисловості, натомість ми випускаємо мільйон автівок на рік — від «Фольксвагена» до «Хюндая». Чи не тому, бува, теперішній очільник Словаччини Роберт Фіцо так тяжіє до «союзницьких контактів» iз Росією та її партнерами по БРІКСу — Китаєм та Індією? Адже самими «Хюндаями» обороноздатність країни не підтримаєш.

Окрім Дзуринди, до команди Порошенка можуть увійти ще двоє колишніх прем’єрів. Це — двічі глава литовського уряду (у 1999—2000 та 2008—2012 рр.) Андрюс Кубілюс, якого, до речі, заангажував Саакашвілі, а також очільник кабінету міністрів Швеції (1991—1994 рр.) Карл Більдт. Про першого відомо небагато: найбільш просунуті оглядачі пригадають хіба коливання президента Литви Далі Грiбаускайте при внесенні кандидатури Кубілюса. На думку динамічної і рішучої Грiбаускайте, представникові консервативного крила Кубілюсу бракує впевненості та стратегічного мислення. Уряд уранці ухвалює рішення, а ввечері їх скасовує, зазначала Грiбаускайте. Втім зараз між цими двома політиками — перемир’я. Кубілюс цілком поділяє та ретранслює різкі й безкомпромісні оцінки Грiбаускайте щодо російської агресії на сході України.

Що ж стосується Карла Більдта, то за ним тягнеться малоприємний шлейф iз компромату. Останній стосується, зокрема, участі Більдта у справах компанії Vostok Nafta Investment, до правління якої Більдта було обрано у 2001-му. Компанія була зареєстрована в офшорній зоні на Бермудських островах, а контрольним пакетом її акцій(90,83%) володів «Газпром». Фінансові оборудки Більдта (котрий на той час був міністром закордонних справ) не сподобалися політичному істеблішменту Швеції та прем’єру цієї країни Фредеріку Райнфельду — під їхнім тиском Більдт був змушений продати свій пай в Vostok Nafta Investment. На цьому, однак, його стосунки з нафтою не припинилися. З 1997-го по 2003 роки Карл Більдт був членом ради директорів нафтової компанії Lundin Oil, яку підозрювали в причетності до загибелі 10 тисяч та депортації близько 200 тисяч людей із південної частини Судану.

Цими іменами іноземні «рекрути» Порошенка не вичерпуються. Є ще пара персон, вартих уваги. Та якщо запрошення шведського економіста Андерса Аслунда можна зрозуміти, то яким чином допоможе проведенню українських реформ німець Елмар Брок — нинішній голова «закордонного» комітету Європарламенту? Популяризацією України за кордоном та налагодженням корисних контактів? Логіку Порошенка як ініціатора подібного роду запрошень доволі складно прорахувати. До того ж Броку далекувато до репутаційних висот того ж таки Бальцеровича — його заангажованість справами Юлії Тимошенко надто впадала в очі в часи президентства Януковича, і це дещо зашкодило його власному реноме.

Перлиною у цій низці персоналій виглядає майже легендарний Лешек Бальцерович — автор польської «шокової терапії» та тамтешнього «економічного дива». Нині Бальцерович — доволі широко цитований українськими медіа політик, він дійсно почав співпрацювати з Порошенком, котрий особисто запросив його долучитися до роботи ще в січні. Проте не варто забувати, що у себе на батьківщині Бальцерович був віце-прем’єром та міністром фінансів, іншими словами, він мав можливість не тільки розробляти стратегії, а й безпосередньо втілювати їх у життя.

В Україні ані Бальцерович, ані будь-хто інший iз когорти радників Президента такої нагоди не матимуть. В цьому відношенні перед міністрами-іноземцями Яценюка — значно ширший простір для маневру. Ті після отримання українського громадянства інтегровані у виконавчу владу, а отже, і «озброєні» її важелями. Радники ж покликані виробляти лише віртуальні концепції, котрі можна як брати до уваги, так і ігнорувати. До того ж доволі наївно розраховувати на те, що механічне перенесення досвіду однієї країни на ґрунт іншої принесе ті самі плоди, що й у Польші чи деінде. Ніхто також не замислюється над тим, наскільки зіграною вийде команда усіх цих різномасних радників, кожен з яких має за плечима власну історію злетів та падінь. Як ніхто не замислюється і над певними репутаційними втратами України, залюбленої у свій «імпорт». Президент та Прем’єр продовжують змагатися за навернення фахівців iз-за кордону, тоді як ярлик Made in Ukraine лишається незатребуваним.