«Тією чи іншою мірою порушуються права всіх військовослужбовців»

«На війні вони — герої, які гинуть за свою землю, а тут вони бояться якихось чиновників, папірців, лікарів»

— Пане Василю, ми уже рік як живемо в стані війни. І не тільки на сході, а й війни з військовою бюрократією, яка підкошує патріотизм не згірш російської пропаганди. І за цей час у бійців проблем не лише не поменшало, але, схоже, побільшало. Чому?

— Тому що війна між старим і новим, яка розпочалася рік тому, торкнулася і самої армії. З одного боку, завдяки добровольцям і волонтерам ми за рік отримали нову боєздатну армію. З іншого — байдужість чиновників та штабних офіцерів до бійців нікуди не поділася. Складається таке враження, що кожен дбає більше за статистику, за свою посаду, за свою щомісячну премію, але не за бійця.

— Який відсоток мобілізованих стикається з порушенням своїх прав? Це поодинокі випадки чи система?

— Я статистику не веду, але через мене пройшло щонайменше половина бійців 51-ї бригади або їхніх родичів. Тому можу сказати, що тією чи іншою мірою порушуються права всіх військовослужбовців. Спитайте в будь-якого бійця, і він скаже, що стикався або з невчасно чи неповно виплаченою зарплатою, або з відсутністю належної підготовки до зони АТО. До цього додайте неналежне надання медичної допомоги, проблеми з наданням статусів та виділенням земельних ділянок, право на безкоштовний проїзд, підтвердження інвалідності, отримання відпусток тощо.

На жаль, бійці часто самі не знають своїх прав: на матеріальну допомогу чи допомогу на оздоровлення (хоча їм про це повинні розповідати «політруки»), побачити розшифровку своєї заробітної плати і вимагати доплати чи компенсації, зрештою, на безкоштовну правову допомогу. Я зіткнувся з тим, що там, на війні, вони — герої, які гинуть за свою землю, часто розповідають такі речі, що страшно стає в затишному кабінеті. А тут вони бояться якихось чиновників, папірців, лікарів... стають зовсім беззахисними...

— З якими проблемами бійці стикаються найчастіше?

— Найбільша проблема — це отримання статусу учасника бойових дій (УБД), тут бійці отримують найбільшу порцію приниження, збираючи довідки. Серед інших — проблема неправомірного внесення у списки так званого СЗЧ (самовільного залишення частини), через що — невиплата заробітної плати.

Для мене верхом цинізму стала відмова в наданні статусу УБД, точніше в прийнятті документів військовою частиною, від бійців, які отримали поранення під Волновахою у травні минулого року. Зараз вони комісовані за станом здоров’я (у зв’язку з пораненнями), і документи від них ніхто не хоче приймати. Мало того, за словами одного з бійців, йому офіцер заявив: «Багато вас тут таких ходить, що хочуть на халяву отримати учасника бойових дій». Уявляєте, як таке почути молодому хлопцеві та його батькові?!.

А загалом дивна якась ситуація з УБД: ті, хто має доступ до комп’ютера, де є витяги з наказів, ті, хто має доступ до печаток та підписів (а це, як правило, офіцери), без проблем отримують статус. А мобілізований тижнями їздить власним коштом у військову частину і збирає потрібні папірці... І добре, якщо частина десь поряд, а є ж бійці з Волині, що їздили аж у Мукачеве. А ви самі знаєте, які ціни зараз на проїзд... Хоча, згідно з законодавством, усе, від початку до кінця, повинні робити працівники військової частини. У військових комісаріатах, які надсилають документи по вже «списаних» бійцях, із цим трохи краще. Але проконтролювати, як засідає комісія в Києві, бійцю практично неможливо...

Дезертирство, підтверджене вироками суду, не таке вже й поширене явище

— Днями Петро Порошенко заявив, що третина бійців першої хвилі мобілізації виявилася дезертирами. Наскільки це відповідає дійсності?

— Якщо давати оцінку в юридичній площині, то такої кількості обвинувальних вироків по кримінальних провадженнях, де бійців притягли до відповідальності за ст. 408 ККУ, немає. Адже дезертирство — це відмова від несення військової служби з прямим умислом. Якщо ж таким був наказ командира, або офіцер зникав, кидаючи бійців, то розцінювати панічні настрої солдат як дезертирство не можна.

А от щодо морального та психологічного стану мобілізованих, тут він має рацiю. Але це провина не стільки бійців, скільки воєнкомів, які в першу «дику» хвилю мобілізації гребли всіх, щоб виконати план. Тому, може, й половина бійців, які ще 2-3 тижні тому були цивільними особами, які останній раз зброю тримали років 10 тому, серед яких було чимало алкоголіків та хворих, виявилися не готовими ані воювати, ані вбивати, тим більше коли мали місце зрада та непрофесіоналізм серед вищого командування.

— Чи пов’язані з цим факти СЗЧ, про які ви згадували?

— І з цим також. Хоча буває й так, що у списки потрапляють хлопці , які були поранені та лежали в госпіталі. А внесення у списки СЗЧ автоматично припиняє нарахування заробітної плати. Буквально днями до мене звернувся боєць, який був поранений під Іловайськом. Його оперували, він довго лежав у різних госпіталях, а коли повернувся в частину, йому сказали, що він СЗЧ. Він показує документи про поранення та лікування, просить виправити помилку. А йому радять написати рапорт на демобілізацію. Мовляв, воювати ти все одно не будеш, а зі зняттям СЗЧ багато мороки... У бійця був шок ...

— І як із цим боротися?

— Ми подали скаргу у військову прокуратуру. Загалом потрапити у списки СЗЧ досить просто, а от добитися правди важче, навіть, коли маєш усі довідки. У військовій частині бійцю поспівчувають і внесуть відомості про те, що СЗЧ помилкове. Але остаточно зняти «чорну пляму» може лише командування, а це довга процедура. А боєць у цей час без грошей.

Я просто дивуюсь, що той чи інший командир підрозділу, коли бачить, що немає його бійця, просто вносить його в списки СЗЧ, навіть не пробуючи з’ясувати причину відсутності.

— Чи можна якось вплинути на командування, щоб пришвидшити цей процес?

— Щодо СЗЧ, то вважаю, що у військовій частині цим питанням має займатись окремий куратор. Наразі для цього потрібне рішення оперативного командування «Північ» чи «Захід» (відповідно до підпорядкування). Міністерство оборони може на це вплинути, але для цього треба їхати в Київ, бо розгляд письмових звернень чи скарг триває довго... А бійцю, як правило, немає за що їхати до Києва, та й ніхто з частини не відпустить. А поїде самовільно, то точно буде СЗЧ.

Але треба стукати, десь відчинять. У мене є боєць, який так дістав усіх на гарячій лінії Міноборони, що йому все зробили оперативно. Він щодня обдзвонював усі телефони Міноборони, які знаходив в інтернеті, і таки добився свого.

«Прокуратура, оголосивши людині підозру, не може «включати задню передачу»

— А які перспективи у хлопців із 51-ї бригади, яких через те, що вони вийшли з оточення через територію Росії, оголосила дезертирами? Чи вдасться добитися виправдальних вироків?

— Як кажуть, надія вмирає останньою. Хлопці не збираються здаватись. Взагалі, цю справу давно вже варто було закрити, але проблема в тому, що прокуратура, оголосивши людині підозру, уже не може «включати задню передачу» і скасувати її. Якщо прокурор так вчинить, то виходить, що це він незаконно намагався притягнути до відповідальності бійців і має понести покарання.

На той час це мав бути показовий, «залякуючий» судовий процес, щоб інші боялись. А вийшов абсурд: здорових патріотичних хлопців замість передової півроку протримали в Запоріжжі, намагаючись із них зробити зрадників. Зараз усі ці бійці підпадають під демобілізацію і мають повернутися додому. Проте прокуратура змушена доводити їхню вину, тим більше, що приблизно 10 хлопців таки підписали угоди про визнання вини. Але 22 бійці відстоюватимуть свою честь до кінця.

— Ще одна резонансна справа, про яку свого часу теж писала «УМ» — суд над Павлом Середюком, який був мобілізований, незважаючи на те, що є опікуном двох батьків-інвалідів, а дружина на той час чекала третю дитину. Які в нього шанси зняти тавро дезертира?

— Справа йде до завершення. Правда, останнє судове засідання було відкладено через неявку свідка — офіцера колишньої 51-ї бригади. А без його свідчень судове слідство буде не повним. Але я впевнений, що відстою цього хлопця. Так само, як і інших бійців, реальних учасників бойових дій, яких намагаються притягнути до кримінальної відповідальності за СЗЧ. На жаль, сім’я Павла зараз перебуває у важкому становищі, доглядати маму бійця допомагають сусіди і знайомі. Та й стан здоров’я його батька, інваліда 2-ї групи, погіршився. Єдина надія — що Павла скоро відпустять як демобілізованого.

— Ще одне болюче питання до вас, як до юриста: як добитися відновлення прав бійців добровольчих батальйонів, які воюють нарівні з іншими військовослужбовцями? І вмирають нарівні з ними...

— Це справді болюче питання. Днями до мене звернувся батько 20-річного бійця ДУК «Правий сектор», який загинув у Пісках... Жодних виплат, жодного статусу, хоча є сюжет, знятий журналістами ТСН, де його видно в кадрі під час бою... Тут уже ні скарги, ні прокуратура не допоможуть. Вихід один: зібрати документи, відправити їх у Міноборони, отримати відмову в наданні статусу (і це, на жаль, буде правомірно, бо законодавство досі таке), а далі подавати до суду. Це буде важкий суд, але поки іншого шляху немає. До речі, Міноборони не оскаржує такі позови, розуміючи, що вони справедливі. Питання лише в тому, щоб внести відповідні зміни в законодавство.