Граблі й лопати своєї вотчини

01.04.2015
Політична структуризація суспільства почала пробуксовувати задовго до появи децентралізаційної ожеледиці. Отож на місці засвоювати звільнену дорогу до виборців взялись органи місцевої влади. У них інстинкт самозбереження виявився гострішим. Ще б пак, скільки років усталена група вінницького впливу стояла в черзі, аби підняти свій політичний статус до найвищої точки заміру загальнодержавної шкали.
Якщо однією з особливостей української політики вважається — усе списувати на сусіда: «Я б то й радий, але сусід мені не дає зробити», то особливість і водночас складність вінницької політики — не завжди тотожність вивісок над парадним входом і над чорним. За дуже малим винятком приналежність до певних політичних сил мала умовний характер. Так би мовити, «понти для приїжджих» та столичних партійних керівників. Основну роль відігравали економічні інтереси, схеми та «договорняки». От на тому рівні була справжня відданість.

Карма вінницького політикуму

«Вінницька область — це «партія вінничан»,  яка не форматувалася з 1944 року. От як після звільнення від німців почала формуватись, так абсолютно без втрат пережила 1991 рік, правління Кравчука, Кучми, Помаранчеву революцію і функціонує дотепер. Десь сильніше, десь слабше, але її контури чітко окреслені», — так іронічно висловився у ще доєвромайданівські часи автору цих рядків відомий вінницький політолог Олександр Логінов. Визначення стало найвлучнішою характеристикою місцевого політикуму.

З основними принципами, методами або правилами гри всередині цієї партії погоджувались усі. Ніхто в області не прагнув її звалити, навпаки, важливо було очолити. Як, скажімо, колишньому «помаранчевому» «губернатору» Олександру Домбровському, так і «синьо-білому» Миколі Джизі.

І хто б не претендував на перші позиції у владі Вінниччини, всі намагались діяти за методами «партії вінничан». Якщо раптом нагорі політичного ерзац-бомонду з’являвся той, хто не вписувався у систему, його «сплавляли» на підвищення, у Київ. Щоб без образ.

Туманна приватизація, акціонування, алхімічне перетворення загальної власності на приватну, словом, усі ці етапи, що їх пройшла вся Україна, на Вінниччині хоч і проходили в протистояннях, однак здебільшого під контролем «партії вінничан».

Сито багаторівневого відбору проходили або дуже багаті люди, або ті, хто вариться у цій системі. А будь-яка партія, як відомо, тяжіє до бюрократії. Саме ця бюрократія перемагала. Й будь-який «правитель» у Києві, функціонер з АП, оргвідділу КМ чи ще звідкись, якщо хотів чогось домогтися на Вінниччині, мав враховувати, що тут треба працювати за «вінницькими правилами».

Опозиція «партії вінничан»

І не один вінницький політолог зазначав, що на Вінниччині не буде справжньої опозиції, доки будуть сильні позиції «партії вінничан». Адже саме вона стала опорою для Петра Порошенка як політика й бізнесмена. Саме вона сприяла розвитку його бізнесу в області.

Тобто і вінницьких, як і донецьких, і дніпропетровських об’єднували гроші. А реальна опозиція може бути тільки ідеологічна.

Свого часу екс-мер Володимир Гройсман казав, що він не знає, що таке опозиція. І він правильно насправді говорив. У Вінницькій області опозиції справжньої, ідейної, за малим винятком, не було. Напевне, важко розвернутись під пресом «партії вінничан».

Пригадати, скажімо, історію розвитку БЮТ, що мала колосальну підтримку області. Кожний попередній лідер обласної чи міської організації БЮТу на наступному етапі своєї діяльності органічно укорінювався у владу, отримував від неї якісь бонуси, прокльони від колишніх колег і розчинявся невідомо де. Наступний повторював його долю. Ну це ще з часів Юхновського. Звичайно, за винятком Григорія Філіпчука. Він отримав у Прем’єра Юлії Тимошенко посаду в Києві, а потім потрапив у в’язницю. Насправді, для місцевих він був «варягом». А від «варягів» в області, що у владі, що в опозиції, намагались позбавлятись якомога швидше.

Віннницьке політичне життя загалом було одноманітним і примітивним. За винятком одиничних виступів iз певних принципових питань націоналістів та патріотів, що в ті часи сприймались як радикальні націоналістичні елементи, а сьогодні їм же «шиють» сепаратистські настрої, «п’яту колону», «провокації». Схоже, вже всі домовились і знайшли стрілочників. І все заради влади й можливостей, що вона дає. Хорове соло й тут виконувалось «партією вінничан».

Загалом таку риторику, від поміркованої до подекуди істеричної, використовували майже всі вінницькi політики. І, незважаючи на впевненість про високу власну інтелектуальність, чимало лідерів думок у вузьких колах — дворах, вулицях, селах, робочих колективах — на цю наживку і самі клювали, і насаджували земляків, як окуня на блешню.

Власне, грудневі подіїї минулого року у Вінниці (штурм ОДА) й були тим вибухом громадянської позиції в окремо взятому регіоні, що сформувалася пiд багаторічним тиском.

Розкол у «благородному сімействі»?

І досі в області намагаються грати першу скрипку тi, хто добре навчився вмонтовуватись у будь-яку систему ще від «царя Гороха». Вони все ще демонструють вперту самозакоханість, економічно вмотивовані амбіції, возведені в ранг політично-чиновницької доцільності. Проте в нинішній ломці світоглядів, визрілого громадянського суспільства не факт, що все буде, як і раніше.

Крім того, є фактори, що вказують на злам і всередині згаданої партії. Взяти хоча б камінь в город спікера парламенту Володимира Гройсмана, що його закинув ще на початку роботи ВР депутат від БПП Олександр Домбровський — мовляв, доки будуть ці підкилимні, написані на коліні, рішення підсовувати депутатам?

Промовистий факт, якщо згадати, що напередодні парламентських виборів саме Домбровському пророкували крісло міністра енергетики.

Це не випадкова і не перша кішка, що пробігла між соратниками Порошенка. Тепер же факт перепідпорядкування області відчутніший у претензіях до посадовців на різних щаблях, котрі крутились навколо орбіти Порошенка завдяки силі тяжіння Домбровського — Заболотного (нардеп, екс-голова облради). Скажімо, це стосується голови регіонального арбітражного суду Віталія Кузьмишина. До нього останнім часом висловлюється чимало претензій. Помітним став рух підконтрольних обом сторонам ЗМІ, що час від часу проводять відкриту полеміку. Показовим щодо посилення впливу Гройсмана було обрання лідера обласного осередку БПП: стовідсоткову людину Домбровського посунули заради кандидатури Гройсмана, котру запропонував народний депутат від БПП, колишній заступник міського голови Вінниці, екс-лідер обласного «Фронту змін» Сергій Кудлаєнко.

Ну й історія з заміною голів ОДА. Адже нинішній, Валерій Коровій, готувався на цю посаду ще рік тому, однак тоді група Домбровського—Заболотного зуміла переконати Прем’єра Яценюка та спікера Турчинова, не без допомоги Петра Порошенка, у доцільності призначення своєї кандидатури.

Отже, посилення впливу на область Володимира Гройсмана — це водночас і локальне посилення впливу на Президента. Принаймні дії свідчать про наміри.

Загалом усе, що відбувається в сучасній українській політиці, не завжди піддається логічному поясненню. Схоже, що «партія вінничан» створює гумус для ширшого відновлення себе самих, вже у масштабах країни. Тепер на виборах до місцевих рад. Прорахунки всіх майбутніх успіхів чи невдач на цьому шляху, вочевидь, і будуть диктувати дату старту місцевих виборів. Аби лише не було чергового фальстарту для нас, пересічних виборців.