Антон Костюк.
Тут, на занедбаному українському кладовищі (у Тератині до депортації в Україну жили тiльки українці), покоїться прах його мами, яка відійшла у вічність iще на початку тридцятих років. На місці, де колись стояла їхня клуня, й досі гніздяться лелеки. Там стоїть електричний стовп, і на ньому лелека щовесни будує гніздо, як і вісімдесят років тому. Він пригадав, як малим підібрав лелеченя, яке викинули птахи з гнізда, виліз і поклав назад. Лелеки знову скинули його. Дід пояснив, що не слід було цього робити. Такий у них, лелек, закон.
Антон Степанович був вражений, побачивши боцюнів на землі свого дитинства. Чудується, вдивляючись у невеличку світлину з птахами, зняту ним на батьківщині. Може, тому його так вразила ця лелеча вірність, що він і сам такий. У його маленькій кімнатці на стінах багато різних фотографій, образів. На почесному місці біля ліжка — велике весільне фото, на якому він зі своєю Марією. Давно він уже без неї сам землю топче...
— У перший рік після її смерті думав, не виживу. Така депресія була. Але потихеньку відпустило, — згадує Антон Степанович.
При згадці про дружину очі цього ще міцного 85-річного чоловіка починають блищати зрадливою вологою. Їм недовго судилося бути разом — лише вісімнадцять літ. Але то були найщасливіші роки. Дуже довго вони йшли до того, щоб бути разом. На рушничок щастя їм довелося ставати двічі.
Уперше Антон iз Марією побралися у 1951-му. Жили в Луцьку по сусідству, три роки дружили. Він — переселенець-холмщак, вона — поліщучка, батьки якої приїхали після війни в пошуках роботи в місто. Антон був жених хоч куди: високий, вродливий, і роботу мав непогану — працював водієм. Перш ніж одружитися, збудував своє житло, щоб було куди молоду дружину привести.
— Стукнуло обом по 21 — треба женитися. Бо чого тягнути? Я її крепко любив. Не просто зареєстрували наш шлюб, а в храмі повінчалися. Тоді мало хто вінчався, боялися люди. Маріїн батько шофером в обкомі партії працював, але ми не злякалися. Бог нас поєднав. Потім хоч і розлучив, але знову звів. Недаремно, напевне, — тихо мовить пан Антон. — Три місяці після весілля встигли пожити. А тоді мене арештували. Якраз мав їхати у відрядження до Львова. Повернули, покликали до начальника, там сиділи чоловіки в штатському. Я відразу все зрозумів. Знав, що таке може статися. Кілька місяців тому, коли мене не було вдома, до нашої хати прийшов невідомий чоловік і приніс мені грипса (секретну записку. — Ред.). Такого ніколи не було, щоб до хати грипси носили. Залишали їх у домовлених тайниках. Ще тоді батькові сказав, що має щось статися. Сходив на кладовище, де під старим пам’ятником грипси ховали, почекав зв’язкового — нема. Це було в серпні. Ніби все затихло, думав, заспокоїлося. Тому й женитися надумав. Марія нічого не знала, що я з хлопцями з лісу зв’язаний. Три роки зустрічалися — не проговорився. А в жовтні мене взяли. Тому на першому ж побаченні сказав їй: «Подавай на розлучення. Щоб вас не вивезли». Мусила так робити. Батька її вигнали з роботи. Бо ж зять — «бандьоровец»! Шкода було одного — що я Марію підвів...
Із повстанцями Антон познайомився випадково. Після повернення на Волинь з Одещини (туди спочатку виселили родину Костюків під час проведення операції «Вісла») його сім’я поселилася у знайомих у Рожищенському районі. Одного разу хлопець відчинив двері хліва — а там незнайомі чоловіки миються. Зразу все зрозумів. Потім господар хати покликав його до хлопців поговорити. Згодом він дізнався, що це був Дубовий (Іван Літвінчук), командир УПА-Північ, заступник провідника ОУН на ПЗУЗ (з 1949) з побратимами. Поговорили з ним детально, попитали, чи хоче він боротися за побудову української держави. Довго розповідали, наскільки це небезпечно, чи готовий він до такого життя? А він уже мав відповідь, бо встиг сьорбнути «принад» нового радянського життя. Дали час подумати, літератури багато всілякої, і «Декалог українського націоналіста». Через деякий час Антон удруге зустрівся з упівцями і дав відповідь, що готовий до боротьби. Склав присягу й отримав псевдо «Чорноус».
У лісі він був не потрібним, а ось у місті мати свого чоловіка, та ще й iз переселенців, не зайве. Перше завдання — влаштуватися в Луцьку на роботу шофером. Якщо у комсомол кликатимуть — погоджуйся. Щоб хабара начальнику ДАІ дати й здати на водійські права, хлопці з лісу навіть спирту передали. Так він став зв’язковим по Рожищенському району. Маючи машину в руках, перевозив зі Львова літературу, шкіру для пошиття чобіт, медикаменти, купував батарейки, діставав папір і шрифт. Особливо небезпечно було купувати батарейки, бо відстежували це. Повстанці з ним часто їздили до Львова по три-чотири чоловіки. Щотижня добирався в село доповідати обстановку й побачене. Згодом його перевели на роботу в Луцький район. Ніби ніде не прокололися, але сталася зрада, про яку дізнався пізніше.
— У серпні 1951-го арештували районного керівника ОУН Луцького району, і він видав усю районну сітку. А погорів через коханку. На її квартирі йому влаштували засідку... На допитах почав здавати всіх. Саме тоді до нас додому приходив отой незнайомий чоловік із грипсом. Після арешту мене чотири дні тримали у контррозвідці. По-всякому схиляли до співпраці, пропонували здати своїх, постріляти під час зустрічі. Просив Бога лише, щоб не продати нікого. Міг потягнути за собою чоловік 15. Мусив фантазувати, на ходу щось придумувати. Розповів легенду, як ішов з танців через місток і там перейшли мене хлопці з лісу, попросилися переночувати. Казав, що живемо ми біля ринку і на базар багато людей приїжджає, просяться переночувати, хто вони — ми не знаємо. Видно, що не було у них нічого конкретного на мене і батька. Грипси носив — носив. І все. Нічого конкретно довести не змогли.
Потім перевели мене у внутрішню тюрму. У кімнатці на підлозі — тридцять чоловік у рядочок. Лежимо, як оселедці в бочці, не перевернутися на бік, тільки витягнутися. Спати не можна ні вдень, ні вночі. Після відбою ведуть на допит. Цілу ніч держать на слідстві. Удень спати не можна, помітять — у карцер запроторять. За три місяці в тюрмі згоден був, щоб мене вже розстріляли — так вимучили. Засідання військового трибуналу тривало хвилин двадцять, не більше. Вирок зачитали мені й батькові — обом по 25 років за статтею 54-1а, 54-11, тобто зрада Батьківщини. Після цього перевели у велику тюрму. Там хоч дихнути можна було, у вікно на Луцьк подивитися... Невдовзі прийшов арештантський вагон у два яруси, нас позапихали в нього,тільки сидіти можна. Так до Харкова на пересилку доїхали. А до Магадана три місяці їхав. 300 грамів хліба на добу і солена риба, води — як доведеться. У Комсомольську-на-Амурі ще три місяці чекали, поки навігація почнеться. Сиділи під навісами в холоді, мокроті, хворіли люди дуже, помирали. Ніхто на це не зважав. Кінцевий наш пункт призначення — Бутугичак. У якутів це місце називалося Долиною смерті. Тут уранові шахти, на яких працювали каторжники. От і нам там місце знайшлося. На роботу водили, як справжніх каторжан: по п’ять чоловік бралися попід руки, конвой із собаками попереду й позаду. Спіткнешся чи заточишся, крок управо, крок уліво — можуть стріляти... У шахті я вагонетки з рудою до виходу підкочував.
Через деякий час земляки-волиняни допомогли Антону перевестися на роботу в механічні майстерні. Згодилися добрі знання автомобіля. Відремонтував старого «бобика» для начальника рудника, і той погодився посприяти. Роздивляємося з Антоном Степановичем його каторжанські фото. Їх небагато. Хлопці молоді, красиві. Антон у вишиванці, інші хлопці — теж у такій самій. Звідки там вишиванка? І зачіска геть артистична як для ув’язненого.
— Вишиванка одна на всіх була. Комусь iз хлопців вислали. Це вже після смерті Сталіна послаблення пішло. Мені дозволяли не стригтися, бо я грав у тюремному духовому оркестрі. З 1954 року стали заставляти нас фотографуватися. Напевне, знали, що буде дострокове звільнення і щоб для документів були знімки. У нас там повний інтернаціонал був: латиші, литовці, естонці, поляки, але 80 відсотків усіх політичних, звичайно, були українці. Про бандерівців такі легенди там ходили! «Бандеровцы, они ж в воздухе могут летать!» — сміється Антон Степанович. — Одного разу, коли взимку працював на котельні, молоденький конвоїр, який був на вулиці, геть задубів від холоду. Я покликав його всередину погрітися, а він боїться, бо не можна. Все-таки зайшов, відігрівся, а перед тим як мала прийти його заміна, кажу: «Іди вже, бо ще застукають тут». Подякував, а потім каже: «Нам про вас, бандерівців, таке розказують. А ви нормальні...»
У 1956 році спецкомісія ВР СРСР зняла судимість із Антона Костюка, як і з більшості його побратимів, й звільнила «за нецелесообразностью дальнейшего содержания со снятием судимости». Повернувся до Луцька, а його Марія вийшла заміж за солдата з Бійська, який служив у Луцьку. І поїхала з ним у Сибір. У неї була вже донька. Не залишалося нічого, як влаштовувати своє життя. Антон одружився, народився син. Знову зустрілися, коли Марія приїхала у відпустку. Та що мали робити? В обох уже діти...
А після смерті чоловіка Марія повернулася додому назавжди. Вони все ще жили кожен своїм життям, поки врешті-решт Антон Степанович не зрозумів: більше не може жити із некоханою, коли ось тут, поруч, та, яку любиш понад усе на світі. Із сім’ї він пішов з однією валізою та ще автомобіль старенький забрав. Вдруге побралися з Марією, коли обом було по 45.
— Повірите, за вісімнадцять років, які нам Бог вділив, ніколи голос одне на одного не підвищили. Багато їздили, подорожували. Любили їздити на її рідне Полісся. Мало прожили, але щасливо...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
