Леонід Хмельков пішов до армії, коли ще війни не було, навіть на Майдані нічого не починалося. 1 листопада 2013-го, підписавши контракт, прибув у 95-ту бригаду десантників у Житомир, що мала славу однієї з кращих. Там пройшов тримісячний ознайомчий курс, вистріляв, як каже, «три патрони на полігоні». 18 березня виїхав на війну. «Якби хтось тоді знав, що нас чекає... Нас кудись повезли — чутки ходили, ніби будемо допомагати спецназу в антитерористичній операції, «Альфу» підтримувати, — згадує Льоня. — А потім з’ясувалося, що ми самі стали і «Альфою», і «Бетою», і «Гамою». 23 квітня, як говорить офіційна версія, розпочалася «антитерористична операція», того ж дня ми втратили перших двох хлопців. Один iз мого підрозділу — Сергій Панасюк, інший з другої роти, Петруха, водій бетеера. Це був штурм телевежі в Слов’янську. Незважаючи на втрати, точку ми взяли і перебували там довго під обстрілами сепаратистів. У результаті вежа впала: мінами троси поперебивало. А я ще встиг на неї злазити — 220 метрів, з неї видно і Слов’янськ, і Краматорськ, як іграшкові».
«Чому ви контракт підписали?» — запитала. «Бо нудно жилося», — сміється. Соціальний психолог за фахом, він не міг знайти роботи. Цікаво, що при вступі до Переяславського університету документи подавав відразу на п’ять факультетів, зокрема й на історичний. На всі пройшов за конкурсом, але обрав психологію. «Щось мене постійно вело сюди», — пояснює. Зростав допитливим і активним. Льонина бабуся, яка сама виховувала його з братом, а тепер доглядає його в госпіталі, каже, що до 5-го класу, — поки мама була жива, — був відмінником. Та й потім телевізор не дивився, все книжки читав. «Я комп’ютер купила онукам, то Льоня все щось шукав, цікавився, — каже Галина Тихонівна. — І спортом займався. Було зробить здоровенного лука — та й стріляє над річкою. Штовхав ядро, піднімав штангу».
А роботи не міг знайти. Куди не піде — всюди потрібен стаж. Попрацював на таксі, поробив піноблоки... А потім зрозумів, що життя минає «за так». І пішов у військкомат. Бабусі ж сказав: «Як отримаю першу зарплату — кидайте роботу». Адже Галині Тихонівні, хоч яка вона активна людина, вже непросто було їздити на працю щодня з кількома пересадками. На той час завідувала соціальним гуртожитком для дітей-сиріт. Доти була головою сільради. І ось, у листопаді внук пішов до армії, а в лютому бабуся залишила роботу. А він у березні пішов воювати... «Улітку приїжджав додому, якраз на роковини мами, — згадує Галина Тихонівна. — Ми ходили на кладовище. А потім Льоня по Переяславу всіх хлопців агітував: ідемо гуртом за свою землю, ми їх виженемо звідти... Він такий наполегливий. Я дивувалася, коли він казав: «Бабусю, я за свою землю не боюся померти».
«Завдання десантника — завдавати ударiв у тилу ворога, — пояснює Льоня. — Швидко прийти, зруйнувати стратегічно важливі об’єкти — і відступити. Але ми все робили, будь-які завдання. «Вперед, голубий берет», — як кажуть». Кожна нова задача була набагато складніша від попередньої. Вчилися на льоту.
«Мене хлопці з села питали: «А як це буде? Коли ми підемо в армію — нас там навчать чогось?» — розповідає воїн. — Кажу: навчать. Першому біля тебе прострелять голову — і ти зразу знаєш усе. Ти вже фахівець з усього: знаєш тактику, стратегію, зброю. Відразу майстер. Бо знаєш, що можеш бути наступним. І не просто можеш — а будеш, якщо не зберешся». Леонід розповідає, що воювати довелося проти підготовлених хлопців, які все життя на війні. Отож просили сержантів пояснити ті чи інші речі і надати бойову техніку — відпрацьовувати техніку ведення бою. А танків катастрофічно не вистачало. Російських — уп’ятеро більше.
— Але танкісти в нас майстри, — каже Леонід. — Не знаю, де вони навчилися. Мабуть, так, як і ми, на льоту. У нас танкіст один був, позивний у нього «Старий». Він командир танка, йому років під 60, переніс інфаркт. А його танк, вагою майже в 50 тонн, просто вилітає з місця, де ми дислокувалися. І несеться на швидкості 65 кілометрів за годину. Як кажуть, «у носорога поганий зір, але при його вазі й швидкості це вже не його проблеми». Цей танк за 15 хвилин виконав задачу, яку мав зробити батальйон. Екіпаж знищив чотири ворожі машини, підірвав стратегічно важливий для сепаратистів міст і повернувся живий-здоровий. Спостерігати за цим було — наче за тим, як Рембрандт пише картину. Наш танк був один, а їхніх — чотири. То мені здалося, що вже останній їхній — тікав. І наш його наздогнав. Наводчик потім каже: «Хлопці, не питайте як, я не пам’ятаю. Бо по нас двічі попали, і двічі — рикошет». Це не просто в сорочці родився, а в норковій шубі, ще й матрацом обмотаний.
«Може, то якась генетична пам’ять козацтва спрацьовує?» — питаю наївно. Льоня хвилинку мовчить, а потім показує очима вгору: «Просто Хтось Там рукою водив їх. Без цього ніяк. Якась сила тримала, водила нас усіх не раз».
Потім Леонід стояв в оточенні Донецького аеропорту. Неподалік Авдіївки. 22 січня на них пішли штурмом бойовики... І Льоню поранили: осколком знесло стегновий суглоб і кістку. Спочатку хлопця переправили у польовий госпіталь у підвалі чиєїсь дачі недалеко від аеропорту. Там надали першу допомогу, засипали целаксом — це такий кровозупинний порошок.
«Я багато крові втратив, — пояснює Леонід. — Лежав на столі, а кров по животу і щоці бігла.Тиск уже був на межі.Я кажу лікарю: «Іди, спасай надійніших». А він: «Зараз усе буде нормально». І штрик! — пригостив адреналіном. І я миттю: «Хто поранений — я? Допомогти когось нести?». Таке відчуття, що я вдихати не встигаю, треба більше кисню, мене аж піднімало з того стола».
Потім хлопця повезли в госпіталь у Селідове. Оглянули, видалили великі осколки, щось зашили. Тоді відправили у Дніпропетровськ. І вже звідти 23 січня Льоня зателефонував бабусі. «Я здивувалася: у Льоні язик заплітався. А він же не п’є, — згадує Галина Тихонівна. — Питаю: «Що сталося?». А він: «Не хвилюватися! Я в Дніпропетровську, в госпіталі».
Уже півтора місяця Леонід у Києві. Лікарі кажуть, що в нього був некроз. Хлопець переніс більше 10 операцій: уламки кістки в тазостегновому суглобі йому поскладали на спицю. І перев’язки були також під наркозом. А потім — сепсис. Стало погано: кров пішла носом, тиск упав. У критичний день — 40,5 температура. У реанімації пробув 10 днів. Антибіотик капають постійно.
Льоня хвильку гуглить у комп’ютері і знаходить зображення стегнового суглоба, пояснює, в чому полягає його проблема. Каже, що реально зробити протезування, але краще — наростити кістку, тоді на погоду не нитиме. Утім наразі не можна проводити таку операцію, бо треба, щоб усе загоїлося, щоб нагноєнь не було. «Уявляєте, яка антисанітарія на полі бою, — каже. — У мене ж не чистий осколок увійшов. Снаряд упав на землю і там розірвався, а тоді мені в ногу — із землею, асфальтом, бетоном». Рани ніяк не загояться — їх постійно відкривають — зашивають... До того ж, сідничний нерв пошкоджений, і стегновий. Ще кілька місяців буде загоюватися рана, поки можна буде говорити про нарощування кістки. І тоді постане питання коштів.
Наразі Льоня сам собі надає фахову психологічну допомогу. Жахливий біль, що розриває його, тільки-но минає дія знеболювального, хлопець «посилає» на дах будинку, який видно з вікна. А щодо спогадів війни, постановив собі: «Я цього пам’ятати не хочу. Це я ніби бачив десь у фільмі. Чи мені колись наснилося». Багато читає, слухає новини. «Де берете сили бути таким активним?» — питаю. «У мене горить щось усередині, — відповідає, показуючи на груди. — Найважче було звикнути, що я у цій в’язниці із плоті і крові. Я навіть не можу вийти в коридор — це так мене злило! І що робити? Я ж із тіла свого не вирвуся... Але хочу стати на ноги»...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
