Згадалося, слухаючи опівночі шановану мною передачу українського республіканського радіо. Здебільшого, як правило, передачі ведуться чистою українською мовою. Але, на жаль, інколи мигнуть іншомовні диктори. У моєму селі також є «іноязичні» — ціла сім’я у 40-х була вивезена до Сибіру, були й малолітні доньки. Із Сибіру поверталися дорослими, там і заміж повиходили. І повернулись на Батьківщину, у своє село. Тут навчилися української (бо за роки на чужині призабули рідну мову). І воно б нічого, похвально, але одна з сестер вийшла заміж ще в Росії за корінного «русского». Він опанував українську мову, але не забув і росiйську, часто пересипав нею українську. Натомість дружина, корінна місцева жителька, в розмовах дуже часто переходить на російську навіть із місцевими жителями.
Я добре знаю її чоловіка, розмовляю з ним українською і якось при розмові з ним напряму запитав, чи він не може вивчити українську досконало, адже більше сорока років тут живе. «Но я же русский, как-то неудобно. Да и не совсем чисто говорю по украински».
Хотів закінчувати листа, та замислився над заголовком і хотів би закінчити тим, що ковбасу ставили вище слова. Але ні, не всі такі. Маємо живий приклад: корінна українка, немовлям вивезена в Сибір, і корінний «русскій», який добровільно приїхав в Україну, — в одного «язик», а в другої мова. Напрошується запитання, то де ж «язик», а де мова? Тож учімося, брати, чого вартий шмат ковбаси...
Степан СЕМЕНКІВ
с. Дем’янів, Галицький район,
Івано-Франківська область