«Важко бути психологом самому собі»

«У людини, яка була на війні, навіть рефлекси на звук інші»

Потім буде написано ще багато книг поезії та прози, будуть нагороди й визнання. У 2004 році Василь Слапчук стане лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. Він експериментуватиме в літературі, захопиться філософією сходу, шукатиме нові цікаві теми, стане лауреатом багатьох літературних премій. Але війна знову й знову повертатиметься в його спогади. І не залишить вибору: він спробує вкотре «замкнути» її в тексті. Так, у 2013 році народився роман «Книга забуття», який уже через рік буде виданий у Польщі. «Ми перестали адекватно сприймати війну. У людей сформувався якийсь абсолютно кіношний її образ. Коли люди думають про війну, то завжди бачать себе серед живих. Людина керується надзвичайно хибним, за своєю природою підлітковим, відчуттям власної невразливості», — так в інтерв’ю ВВС Україна письменник намагався пояснити, чому він узявся за цю тему.

Сьогодні слово «війна» матеріалізувалося, на жаль, і в Україні. Тисячі поранених і вбитих, покалічені молоді хлопці, які повертаються зі сходу не лише з понівеченими тілами, а й скаліченими душами. Чи готове наше суспільство прийняти їх, допомогти повернутися до мирного життя? І чи можливо це в принципі — втекти від війни? Хотілося почути про це від Василя Слапчука. Тільки для того, щоб хтось, прочитавши про його шлях повернення з війни, не опустив у безнадії руки і зумів знайти свій. Лише тепер Василь зізнався: «Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала». Якби я писав її тепер, то назвав би: «Як довго ця війна триває». Його війна формально закінчилася у 1981-му, після влучного пострілу душмана йому в спину. Фактично вона триває й досі. Бо, як каже герой «Книги забуття», «війна триває й триватиме, доки залишатиметься в цьому світі бодай один із тих, хто з неї повернувся, думаючи, що позбувся її (спочатку відсторонившись від неї в просторі, залишивши Афганістан, потім віддалившись у часі), але, як з’ясувалося згодом, він привіз її з собою, назавжди ставши її трофеєм».

— Наша війна чимось подібна до афганської. Тільки тоді це було трохи далі, ніж зараз, — розповідає пан Василь. — Але якщо брати наш куток України, то майже ідентично. Так само це далеко від нас, і стосується ніби не всіх. Когось забирають до армії. Решта живе, як і жила. І ось людину виривають iз мирного життя, вона потрапляє у зовсім інший світ, де інші відчуття, де все інше. Після певного періоду вона повертається назад. Вона вже не така, навіть рефлекси на звук інші. Накрило, наприклад, людину «Градом». Вона вижила, дякувати Богу. А що пережила — то вже потім почне спливати. Є маса якихось станів, які записуються на свідомість і проявляються у певних обставинах. Через якийсь час цей стан приходить до тебе. Несподівано може накрити тебе будь-якої хвилини. Ти сьогодні обідаєш, і раптом — жахливий страх, від якого просто немає куди подітися. Здається, що легше вистрибнути з вікна. І це повторюється з дня у день. Знаєш ніби, що вчора вже пережив якось таке, але немає відчуття, що сьогодні знову зможеш пережити.

— Чи можна вийти з цього?

— Це проблема. Немає куди йти. Ну до психіатра можна. Був я колись у відомого психіатра Євгена Шимоновича. Ще як до нього потрапив, навчився трохи сам виходити з цього стану. І він дуже дивувався. Лікар лише допоміг мені зрозуміти, що це хвороба. Ще з тої війни, вітчизняної, є такі самі люди. В книжці описані ознаки, симптоми. Отож якщо книжка пише й люди пройшли через це, то й я мушу. Думаю, якби не вірив у Бога, то не зміг би цього пережити. Це важко пояснити словами. Роками сидів на антидепресантах. Був такий момент, коли просто відчув, що я за себе не відповідаю, що треба щось змінювати. Не можна сидіти в Луцьку, треба шукати рятунку ще десь. Звернувся у Київ до «афганців» — нічого. Сказали: придумав собі. Звернувся до церкви — і теж нічого. Монах якийсь прийшов. Проста формальність для нього, не більше. Кажуть, якщо маєш проблему — шукай полегшення. Та коли знаходиш його, завжди знайдеш посилення цієї проблеми.

Я робив усе, щоб бути нормальним, щоб люди не запідозрили моєї проблеми. Це коштувало великих зусиль. Запаковував усе в собі. Але сам на сам iз собою доводилося це вирішувати. Я йшов своїм шляхом. Шукав у літературі, вивчав досвід американців виходу з постстресових станів. Там цим серйозно займалися фахівці. А в нас були тільки пігулки, які сам собі підбираєш. Добре, що в мене була мама. І Бог мене тримав...

Розумієте, це така річ, яку неможливо пережити. Це неймовірний страх. Тоді здається, що вийти з цього світу легше, ніж витерпіти. Тебе кудись жене, хочеться кудись бігти. Здається, все, не можу більше, просто зараз помру. Сиджу і чекаю кінця, і це очікування смерті згодом кудись перекочується. Дуже важко бути психологом самому собі. А проблема й дотепер не знялася. Вона шукає інші форми. На фізику переходить, порушений сон, проблеми з серцем — все це є. І чим далі — тим складніше стає, проблема набирає інших форм. І це чекає на тих, хто повернеться з війни.

«У людини можуть бути цілими руки-ноги, а вона принесла війну в голові»

— Не всім під силу такий шлях, який ви обрали. Це постійна робота над собою, не всім вона до снаги. Простіше й доступніше купити пляшку і «полікуватися», що багато хлопців і робить...

— Це найгірший вихід із ситуації. Алкоголь лише заганяє у безвихідь. Я зустрічав хлопців, які взагалі нічого не переосмислювали, не каялися, ніби все забули. Може, вони просто не розвивалися, але, швидше, це була певна форма захисту. Осмислити себе на тій війні — значить укотре підставлятися, ще раз усе переживати. То був перехід уже в царину моралі, а там інші закони. Я, навпаки, шукав у цьому вихід, але не для того, щоб виправдання собі знайти. Мені важливо було не загрузнути в цьому і бути чесним. Щоб заднім числом не виглядати чеснішим, ніж був тоді...

Війна — це великі серйозні переживання, але я не носився з цим, а продовжував далі жити, був увесь час зайнятий. Найтяжче було у 1988-му, далася взнаки перевтома — стався збій на фізичному рівні. На нашій війні взагалі поняття психологічної реабілітації не існувало. Для чого тобі психолог, якщо у тебе перебитий хребет? Хто думав про те, що відчуває солдат, який приходить до тями і бачить, що в нього немає руки або ноги? Таке ставлення радянської медицини було. У людини може бути все ціле, а вона принесла війну в голові у мирне життя.

Моя мама летіла до мене в Ташкент, у госпіталь, узявши на роботі відпустку. Її зарплатня була 60 карбованців, а квиток до Ташкента коштував 50. За свої гроші вона змушена була знімати квартиру, щоб сидіти біля мене. Запам’ятав, що на все наше відділення було дві санітарки і дві медсестри. Коли мене виписали, щоб транспортувати до Львівського госпіталю, дали одного супроводжуючого, а як ноші може нести одна людина? І виписали геть роздягнутого. Таке було ставлення до тієї війни та її солдатів. Бо це була не їхня війна.

«Чому життя солдата має залежати від некомпетентного генерала?»

— А тепер щось суттєво змінилося?

— Я дивлюся на війну з окопу. Як був рядовим і ним залишився. За великим рахунком, бачу те ж саме. Мене, до прикладу, дуже дивує, що серед нагороджених українських військових немає простих солдатів. Може, пропустив, але не зустрічав таких у списках. Навіть у радянські часи була рознарядка, і певний відсоток нагород був заброньований для солдатів. Багато написано про штурм знаменитої ущелини Тора-Бори, де було ціле підземне містечко ісламістів. Навіть фільм є, де розповідали, що її нібито взяв штурмом спецназ КДБ восени 1980-го. Наш батальйон 66-ї бригади теж її штурмував, але вже у червні 1981-го. Скрізь пишуть, що взяли Тора-Бору за два дні. Насправді ми тупцювали там два тижні — з 4 по 18 червня. Удень ми ходили до них, уночі вони на нас. Від постійної напруги й недосипання були доведені до такого стану, що інколи спадало на думку: хай ліпше уб’ють, буде легше. Коли несли пораненого, заздрили йому білою заздрістю. А офіційно прозвучало, що взяли за два дні. Щоб показати, яка в нас доблесна й потужна армія. Ми взяли Тору-Бору, передали афганцям, а, напевне, через рік її знову штурмував наш батальйон, уже без мене. Взяли, віддали, знову взяли. Щоб всім робота була... Був випадок, коли вводили 186-й полк в Афган через тунель, 16 військових отруїлося чадними газами. Не загинули від кулі, а отруїлися, бо ніхто не передбачив такої дрібниці. Може, треба було машини глушити, це нештатна ситуація, однак її можна було прорахувати. Той комбриг потім орден Червоного Прапора отримав... Війна — як шахівниця, на якій генерали переставляють фігури, як заманеться. Сьогоднішні наші генерали кабінетні, які й пороху не нюхали, так і керують. І сьогодні на війні такі генерали вершать долю солдатів. Але це не шахові фігури, а живі люди.

Зараз дивлюся і думаю: нам було легше, бо ми хоч ідеологічно були напхані. Я б хотів зараз бути там. Але тільки добровольцем, бо доброволець має чітку мотивацію. А як пояснити солдату, чому його життя має залежати від некомпетентного генерала? Нам, старшому поколінню, треба було б сьогодні на тій війні дітей затуляти...

— Все одно наше суспільство дуже змінилося. Потужний волонтерський рух, добровольців скільки воює, прості українці допомагають чим можуть. Не можна сказати, що це не наша війна...

— Не знаю, що було б, якби люди не допомагали пораненим і армії. На лікування й реабілітацію шалені кошти потрібні, по собі знаю. Але тим хлопцям потрібні не лише пожертви. Не можна відкупитися від війни тільки грошима. Ми всі її боїмося, тому готові жертвувати гроші, аби вона нас не зачіпала. Це найлегша форма співчуття, хай беруть грошима. Є інші речі, наприклад співпереживання. Нам, «афганцям», теж багато чого обіцяли. Ми з мамою не могли отримати законом гарантоване житло в Луцьку, поки вона не написала лист особисто Леоніду Брежнєву. А скільки зараз такої несправедливості? Молода людина без ноги чи руки повертається додому. Хлопцеві треба в житті почуватися повноцінним, а йому дають вітчизняний протез. У світі є сучасні технології, але йому пропонують дешевший варіант. Не можна допускати таких підмін. Якщо держава послала його на війну — вона має про протез якісний подбати. Беріть кредит і оплачуйте війну.

Рано чи пізно й ця війна закінчиться. А на ній різне траплялося й траплятиметься. Наші солдати в Афгані продавали все, що могли. І зараз продають. Було мародерство, і зараз воно є. Ось ця різна маса людська повернеться в мирне життя й вихлюпне все на тих, хто поруч, а не на владу. Треба думати, як iз цим впоратися.