Їх було дванадцять?

За три роки до створення Кирило-Мефодiївського братства Тарас Шевченко писав: «двенадцать их было, все молоды были...». Ця поема — «Тризна» — з’явилася з-пiд Шевченкового пера 9 листопада 1843 року в Яготинi, у флiгелi при палацi гетьмана Кирила Розумовського. Щойно написану поему 29-рiчний поет читає правнучцi останнього гетьмана княжнi Варварi Рєпнiнiй-Волконськiй. Це найщасливiшi днi в життi вiльного поета i художника. Але чому в поемi стiльки смутку i тривоги?

Пророцтво Шевченка

Про Оповiдача в «Тризне» Шевченко говорить як про третю особу, що в «безмолвном трепете» звертається до «пророка» (вiн же «предтеча») із проханням розповiсти про «его земное благо — житие». Але у вiдповiдях пророка вбачаємо штрихи бiографiї самого Шевченка. І важливим тут є не те, що життєвий шлях, який Шевченко пройшов до 1843 року, збiгається з життєвим шляхом лiтературного героя, а те, що подальший шлях Пророка, накреслений Шевченком, стане долею його самого пiсля 1843-го i до останнього дня у 1861 році. Ось вiн: «двенадцать их было, счастливое братство», i серед них зелений пророк, «как волхв, вещатель молодят», «пророка на стогнах каменем побьют», «быть одиноким до могилы, без крова жить», «Уже в постели предмогильной лежит он тих... Друзей тоскующий совет... Поочередно ночевали у друга верные друзья... Душа избранная, зачем ты мало так у нас гостила? И мир пророка потерял, и слава сына потеряла... Лавровый венок зеленый молодой на могиле положили».

Так i збулось: Кирило-Мефодiївське братство, заслання, а потім за житло правила майстерня в Петербурзькiй академiї художеств. Поет, письменник, художник-академiк неодруженим помер у 46 рокiв в оточеннi вiрних друзiв; на труну його поклали вiнок не лавровий, а терновий у київськiй церквi Рiздва Христового — на мiсцi, де, за легендою, стояло шатро апостола Андрiя Первозванного.

У 1846 році пророцтво вiд 1843-го про 12 «друзiв-братiв», пов’язаних «таємною силою», стало реальнiстю. В Києвi утворилось Кирило-Мефодiївське братство. Автор «Кобзаря» став найяскравiшим братчиком: «промовами живими... до себе друзів причарував... Він говорив, що... з благородною відвагою стать за народ і нищить зло».

У «Програмi братчикiв» було двi основнi цілі: полiтична (лiквiдацiя крiпацтва та створення Слов’янської федеративної парламентської республiки) та культурницька (вiдродження i розвиток української культури). Назва братства на честь просвiтителiв Кирила i Мефодiя спрямувала їхню дiяльнiсть саме як просвiтникiв. Розсiянi опісля арештів і переслідувань по всiй Росiйськiй iмперiї (Петрозаводськ, Казань, Саратов, Орел, Єлабуга, Пермь, Єреван, Грузiя, Дагестан, Казахстан, Азербайджан, Петербург) братчики своїми знаннями викликали повагу до України та українцiв i до Тараса Шевченка.

Згадаймо поiменно

У рік заснування їх було одинадцять у вiцi вiд 20 до 30 рокiв (серед них — шестеро студентів Київського унiверситету iм. св. Володимира), дванадцятим — 33-рiчний Тарас Шевченко, а тринадцятим — донощик Олександр Петров, спiвробiтник «III вiддiлу».

— Шевченко Тарас (9.03.1814, Київська губернiя — 10.03.1861, Петербург). У Кирило-Мефодiївському братствi з квiтня 1846 р., заарештований 5 квiтня 1847 р., засланий солдатом до Особливого Оренбурзького корпусу. Пiсля повернення iз заслання у 1858 році разом iз Костомаровим працював над органiзацiєю недiльних шкiл для дорослих українцiв. Для тих шкiл склав i видав своїм коштом «Букварь Южнорусский».

— Костомаров Микола (1817, Слобiдсько-Українська губ. — 1885, Петербург). Один iз засновникiв братства у груднi 1845 року. У 1846-му пише «Книгу буття українського народу», яку у III вiддiлi назвали «рукописью «Закон Божий». Заарештований 28 березня 1846 року. Його заслали на рiк до Саратова. Там заприятелював iз Миколою Чернишевським, який шанував Костомарова «за чесний лад думок», полюбив Україну i Шевченка. Чернишевський писав: «Малоросійська література отримала вже такий розвиток, що навіть могла б обійтися без нашого великоросійського схвалення... Маючи тепер такого поета як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї прихильності».

Пiсля визволення працював над органiзацiєю недiльних шкiл в Українi, сприяв виданню журналiв «Основа» та «Вестник Европы», де й друкувався. Член-кореспондент Петербурзької АН. Професор Петербурзького унiверситету, де читав курс лекцiй з iсторiї (1859—1862 рр.) i «досяг такої слави, якої не було в жодного з тутешніх професорів з часів заснування університету» (М. Чернишевський). Автор 300 iсторичних творiв, монографiя «Богдан Хмельницький».

— Гулак Микола (1822, Полтавська губ. — 1899). Один iз засновникiв братства. Закiнчив юридичний факультет Дерптського унiверситету (1843), кандидат права (з 1844), чиновник канцелярiї київського, подiльського i волинського генерал-губернаторства (з 1845). Взятий пiд арешт у Петербурзi. Шлiссельбурзька фортеця (1847—1850). Поселення в Пермi (1850—1857). Педагогiчна i наукова робота в Українi, Грузiї та Азербайджанi (1859—1887). Вiдомий працями з iсторiї, фiлософiї, упорядкуванням оригiнальних книг iз математики. Вперше переклав iз грузинської на росiйську мову поему Шота Руставелi «Витязь у тигровій шкурі».

— Бiлозерський Василь (1825—1899). Один iз засновникiв братства. Навчався в Київському унiверитетi, де познайомився з Тарасом Шевченком (1844). Заарештований i засланий до Петрозаводська (1847). Редактор першого журналу «Основа» в Петербурзi.

— Кулiш Пантелеймон (1819, Чернiгiвська губ. — 1897). Познайомився з Шевченком у 1843 році. Заарештували його у Варшавi й ув’язнили на чотири мiсяцi. Автор «Граматки для народних шкiл» («Абетка Кулiшiвська» до 1930-х рокiв), «Записок о Южной Руси», «Про стосунок малоросiйської словесностi до загальноруського» (у 1800 роцi цi мови називалися «древнеруським языком» i «употребляемым ныне наречием»), «Що стоїть Шевченко як поет народний». Першим заснував українську друкарню, де надрукував п’єсу «Назар Стодоля» та частину поеми Шевченка «Мар’яна-Чарiвниця». З Кулiша починається українська лiтературна критика. Перший поставив фольклористику на наукову основу. Переклав Старий i Новий заповiти українською мовою. Першим звертається у своїх поетичних творах до теми Сходу («Пiсня пiсень», «Тисяча i одна нiч»).

— Пильчиков Дмитро (1821, Херсонська губ. — 1898). Закiнчив Київський унiверситет i викладав iсторiю у Полтавському кадетському корпусi (1846—1898). Один iз органiзаторiв недiльних шкiл у Полтавi, матерiально підтримував лiтературне товариство iм. Т. Шевченка.

— Маркович Опанас (1822, Полтавська губ. — 1867). Пiд час навчання у Київському університетi (закiнчив у 1846 р.) познайомився з Олександром Навроцьким i Шевченком. За знайденi вiршi Шевченка «І мертвим i живим» висланий до м. Орла, де познайомився з 16-рiчним Миколою Лєсковим. Той писав про Марковича: «Його добре знав i любив, та й забов’язаний йому всiм своїм спрямуванням». У 1859 р. вiдновив зустрiчi з Шевченком. У 1861 році — органiзував концерт, присвячений пам’ятi Шевченка.

— Посяда Іван (1823—1894) — селянин, у 1843 році — вступив на фiлософський факультет Київського унiверситету, 1846 р. — член лiвого крила братства. 1847 року його заарештували i вiдправили пiд нагляд полiцiї у Казань, де у 1849-му закiнчив унiверситет у ступені кандидата фiлософських наук. Його призначили помiчником правителя канцелярiї рязанського губернатора. У 1856— 1866 — за кордоном, потiм — учитель на теренах України та у Воронежi.

— Навроцький Олександр (1823, Полтавська губ. — 1892), двоюрiдний брат Миколи Гулака. 1846 — студент фiлософського факультету Київського унiверситету, де познайомився з Шевченком, поширював списки його творiв. 1847 року закiнчив унiверситет. Його заарештували і засудили до 6 мiсяцiв ув’язнення (В’ятка). З лютого 1848 року переведений до Єлабуги. Жив у Празi, Дагестанi, Єреванi. Поет, перекладач, український громадський i культурний дiяч.

— Тулуб Олександр (1824—1872). З унiверситетських рокiв знайомий з Шевченком, поширював його твори серед студентiв, член братства. У березнi 1847 р. його заарештували, але через брак доказiв він уникнув покарання. Історик i педагог. У 1840—70-х роках учителював у багатьох мiстах України. У 1864—65 — завiдував редакцiєю неофiцiйної частини «Киевских губернских новостей».

— Андрузький Георгiй (1827, Полтавська губ. — 1883), iз дрiбних помiщикiв, студент Київського унiверситету. У 1946 р. познайомився з Шевченком, який мав вплив на його поезiю. Свiдчення 20-рiчного студента на допитах у III вiддiлi були використанi як один із матерiалiв для звинувачення Шевченка. Пiд наглядом полiцiї перебував у Казанi, Петрозаводську. В 1850—54 роках ув’язнений у Соловецькому монастирi. У 1856 р. повернувся до Полтавської губернiї.

— Савич Микола (1808, Полтавська губ. — 1892), помiщик, закiнчив Харкiвський унiверситет. У1831—34 роках — навчався в Парижi, у 1846-му вступив до братства, 1847 — познайомився з Шевченком, який через нього передав Адаму Мiцкевичу в Париж автограф поеми «Кавказ». Через це Миколу викликали з-за кордону i вислали в маєток на Полтавщинi пiд нагляд полiцiї.

— Петров Олександр (1827—1883) — студент. У 1846 р. з провокацiйною метою став членом братства, а 3 березня 1847 року письмово доповiв III вiддiлу про iснування братства. Знаючи про Шевченка вiд Олександра Навроцького, назвав його iм’я, переказав змiст поеми «Сон» i посланiя «І мертвим, i живим».

* * *

«Счастливое братство» — це було братство дванадцяти. Їм довелось дихати тюремним повiтрям Петропавловської i Шліссельбурзької фортець, В’ятки i Соловецького монастиря, однак вони так і залишилися діячами української культури і просвітниками.