Із Кобзарем у серці

11.03.2015
Із Кобзарем у серці

Художник-самоучка Федір Кучер та написані ним портрети Тараса Шевченка. (автора.)

Вести активний спосіб життя можна у будь-якому віці. І приклад тому — 92-річний Федір Кучер, житель міста Сміла на Черкащині. Він — людина творча, народний поет, художник-самоучка, який присвятив своє життя мистецтву. Торік до 200-річчя Тараса Шевченка Федір Григорович намалював аж дві сотні портретів Кобзаря, котрі були експоновані у столичному музейно-виставковому центрі «Арсенал». А ще цей чоловік, незважаючи на свій поважний вік, уміло користується комп’ютером, за допомогою якого видає у світ свої гумор та сатиру.

На уроках малював портрети однокласників

Федір Кучер живе у п’ятиповерхівці практично у самому центрі Сміли. Колись у його трикімнатній квартирі було людно та гамірно, адже тут мешкала велика родина: Федір Григорович iз дружиною Аллою Семенівною та троє їхніх дітей — Олександр, Оксана і Василь.

Часи змінилися, сини та донька мають свої сім’ї та дітей. Василь живе в Одесі, але поруч iз батьком у рідному місті зі своїми родинами проживають Оксана та Олександр. Діти та онуки (а їх у Федора Григоровича четверо) — то велика підтримка для чоловіка. Два роки тому пішла з життя його кохана дружина. Тож тепер про минуле життя йому нагадують портрети рідних на стінах, написані художником власноруч. Для нього це — ще одне світле віконце у минуле життя, котре допомагає Федору Григоровичу не падати духом і вести активний спосіб життя.

Малювати він почав іще в дитинстві. У їхній сім’ї, де росли чотири сини, цим захоплювався ще і його брат Йосип. «Малими ми брали олівці й малювали природу — метеликів, комах та звірів», — розповідає «УМ» Федір Григорович. А портретами, уточнює, захопився вже в школі. Десь у класі п’ятому на уроках, поки учитель розповідав біля дошки нову тему, малий Федір нишком малював на папері обличчя своїх однокласників. «Одного разу вчитель помітив і сердито наказав: «Ану покажи!». А коли побачив, що портрет дуже схожий, то поніс у канцелярію хвалитися», — згадує події давно минулих днів Федір Григорович.

Думки про те, щоб пов’язати своє майбутнє життя з малюванням, йому приходили в голову частенько. Хоча в школі мав іще одну пристрасть — музику, навіть навчився грати на скрипці, балалайці та мандоліні. На великій перерві вони з хлопцями виходили у коридор і грали «Польку», а однокласники затято танцювали. Але захоплення музикою, пояснює, не стало вирішальним у його житті, на відміну від живопису.

Згодом Федір самотужки опанував техніку малювання олійними фарбами. Це було непросто, але все додумував інтуїтивно. Спеціально відвідував музеї, подовгу роздивлявся виставлені там картини. Така незвичайна школа допомогла самодіяльному майстру і він узявся за роботу — почав малювати портрети. Виходило непогано, і люди це оцінили. Тож у Смілі, куди переїхав із рідного села В’язівок Городищенського району, зміг знайти роботу за фахом — влаштувався художником.

«Виконував замовлення і для міського, і для районного Будинків культури. Роботи вистачало, адже малював портрети в галерею пошани. А вона була і в місті, і в районі, і на місцевому машинобудівному заводі. Замовляли портрети своїх людей і сільські ради», — веде далі пан Федір. Писав здебільшого з фотознімків. За одну таку картину йому платили 50 карбованців. Інколи траплявся справжній аврал. Це коли всього за два тижні до виставки у галереї йому передавали фотографії передовиків, тоді доводилося писати картини навіть уночі, аби встигнути до відкриття. «Було таке, що й по кілька портретів за добу треба було намалювати. І справлявся!» — щиро говорить Федір Григорович.

«Книги про Тараса Шевченка збирав усе своє життя»

Намалювати двісті портретів Тараса Шевченка до 200-річчя від дня його народження художник вирішив не випадково. Адже творчість Кобзаря він любить iще з того часу, як у другому класі прочитав його «Заповіт». Із тих пір, наголошує, Шевченко — у його серці.

«У мене видань творів Тараса Шевченка до сотні набереться. Для нащадків своїх збирав усе життя, є дуже раритетні та рідкісні видання. А загалом моя бібліотека нараховує більше чотирьох тисяч екземплярів», — каже художник. І просить свою невістку Марину принести з іншої кімнати великий портрет Тараса Шевченка, яким він особливо пишається. Жінка заносить до зали, де ми розмовляємо, чимале за розміром полотно із зображенням Кобзаря та ставить його поруч iз диваном, на якому розміщена частина портретів поета, котрі побували на виставці у Києві.

«Коли було оголошено про підготовку до тієї виставки, то я старався постійно працювати, аби встигнути», — пригадує недалеке минуле Федір Григорович. Свою роботу він відрегулював до автоматизму. Спочатку намалював один портрет, а потім писав по кілька одночасно. Доки одні підсихали, брався за інші. «По усіх кімнатах стояли картини. Одні — на підвіконнях, столах, інші — на шафі, дивані, підлозі», — усміхається пані Марина.

«Коли намалював 200 портретів Шевченка, то, мабуть, із 20 роздарував знайомим, друзям», — уточнює Федір Кучер.

Дізнатися, в яку суму пенсіонерові вилилася реалізація такого «портретного» проекту, так і не вдалося. «Це дрібниця, я не підраховував», — віджартовується Федір Іванович. І додає: творчість для нього — то значно цінніша річ. Бо коли захоплення людини стає у її житті професією, це можна вважати подарунком долі. Таким подарунком долі є для нього й уміння римувати рядки. Каже, поезію любив іще зі школи, особливо захоплювався віршами Тараса Шевченка. А більше півстоліття тому взявся за перо й сам.

«Вірші пишу з 1960 року, сатиру і гумор в основному. Я люблю, щоб дійова особа говорила і таким чином мої думки передавала. Ось вам подарую книги, почитаєте», — каже Федір Кучер і показує на кипу своїх книг, недавно віддрукованих у друкарні.

«Свої книги батько передає не лише в бібліотеки Черкащини, а й до Львова, Тернополя та інших міст Західної України. Звідти навіть прислали йому щирі подяки», — вступає у розмову і донька пана Федора — Оксана.

В одній із кімнат на столі стоїть комп’ютер, за яким чоловік і творить свої римовані рядки. «Федір Григорович приблизно у 85 років почав друкувати на комп’ютері. Йому тільки крупніший шрифт виставили», — пояснює пані Марина. «Опанувати цю розумну машину мені підсобляли син та онуки. А син Олександр допомагає видавати мої книги у світ», — усміхається й сам художник.

«Як усі імперії розпадалися, так і Росія розпадеться»

Він згадує, що друкувати віршовані рядки на клавіатурі було взагалі легко, адже раніше він писав свій гумор та сатиру на друкарській машинці.

«У ті роки, коли розпалася імперія СРСР, я купив друкарську машинку і навчився на ній справно друкувати», — уточнює пан Федір, який у свої літа має ясний розум і добру пам’ять. Він дивує, коли починає читати напам’ять один зі своїх творів із книги «Сміймося, люди, на здоров’я»:

Ростуть палаци, магазини,

Немов після дощу гриби.

Снують шикарні лімузини…

Ростуть пани, мовчать раби.

Пани відомі тим злодійством,

Що крали й крадуть досхочу

І за свої мерзенні дійства

Дарують Богові свічу:

Рабам церкви поспішно зводять,

Хай волю топлять там свою,

Терплять панів, що верховодять,

Щоб після смерті жить в раю.

Є люди, котрі не люблять поезію, розмірковує Федір Григорович. На його думку, таке ставлення до віршів «посіяли» так звані «радянські», а насправді партійні поети-лакеї покійної московської імперії, писанина яких була під пильним наглядом партійної цензури».

«Та цензура дозволяла тільки хвалити злочинну антинародну політику імперської партії та її вождів і зводилася до того, що могутня імперія і влада у ній, що належала комуністам, була найвищим і непохитним досягненням цивілізації», — вважає пан Федір. Він переконаний: хто захвалював владу найбільше, того й оголошували найталановитішим майстром слова. Сам він не є членом Спілки письменників, каже, що не захотів туди вступати, хоча видав уже більше десяти книг. Сьогодні він працює над новою книгою, і це будуть спогади.

Федір Григорович усе своє життя є великим патріотом України і людиною з активною життєвою позицією. Він пригадує, як у Смілі знесли з постаменту Леніна, і каже, кілька днів наче на крилах літав, не вірилося, що за свого життя цього дочекався.

Узагалі пан Федір ніколи не стояв осторонь того, що відбувалося у державі. Йому і тепер дуже тривожно за рідну Україну, тож він пильно слідкує за подіями на сході, в парламенті, в уряді, у рідному місті, сподіваючись на краще.

«Усі імперії розпадалися, так і Росія розпадеться. Як було у 1991 році, коли Україна і Білорусія «заховалися» у свої національні держави після СРСР», — переконаний Федір Кучер. І перемога обов’язково буде за нами.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>