Гра в імітацію

Гулак-Артемовський у версії Скорика-Солов’яненка

На попередній прес-конференції Солов’яненко розповів про принципи роботи над цим проектом. Головні тези полягали у врахуванні світових тенденцій розвитку театральної естетики, незворотному переході від застарілої форми костюмованого концерту до концепції живого театру та у динамізації музичного матеріалу. Актуальні речі, які дійсно життєво необхідні Національній опері. Нехай поки на такому демократичному матеріалі, аби тільки зрушити з мертвої точки. Але ні. Задекларовані принципи знову стали імітацією діяльності.

Головною метою музичної редакції була динамізація опери, тому її композицію вирішили перекроїти з трьох дій у дві. Для цього обрали найпростіший шлях, поєднали першу і другу дії. В результаті замість трьох динамічних дій публіка терпляче слухала одну розтягнуту та одну стислу. Занадто сповільнені темпи комічних дуетів, паузи та «стики» між номерами, де так і напрошувалися аплодисменти, — все це аж ніяк не сприяло динамічності та відходу від концепції костюмованого концерту.

Щодо музичних новацій у партитурі опери, то редакційна робота Мирослава Скорика справді була помітною (як, зрештою, і його власний композиторський почерк). Увертюра, в якій кількість мелодій з опери щонайменше подвоїлася, перетворилась на попурі. Головні зміни в переоркестровці торкнулися розширення ударної групи. Тому лише де-не-де можна було відпочити від надокучливого дзенькоту бубна, який безжалісно руйнував поетичність та м’якість музики, натомість надавав спрощеного шароварного акценту. Трохи дивно звучали звуки ксилофона, а в поєднанні з іншими ударними вони інколи викликали невиграшні асоціації з озвученням мультиків. А загальна причесаність та збалансованість симфонічного звучання не завжди була доречною в такому майже народному творі. Проте оркестр під керівництвом диригента-постановника вистави Миколи Дядюри якісно виконав поставлене завдання.

Істотною та невдалою зміною стала купюра невеликого фрагмента із монологу Карася, в якому він розмірковує про долю України. Без цього важливого штриха він — просто комічний персонаж із пляшкою горілки в шароварах, а не козак-патріот. Також сумнівною новацією видається нижчий тембр голосу Одарки (Марія Березовська). Замінивши сопрано на меццо-сопрано, отримуємо більш флегматичний образ, який втрачає нотки своєї чарівної сварливості. Зате у версії Скорика-Солов’яненка аж дві танцювальні сюїти, у кожній дії.

Видаємо бажане за дійсне

Цією постановкою Національна опера рухається до живого театру? До сучасної театральної естетики? Тоді доведеться визнати, що найбільш живим у виставі виглядав маленький чорношкірий Гассан, слуга Султана (ім’я виконавця та й узагалі ця німа роль навіть не внесена до програмки). «Запорожець за Дунаєм» — опера з діалогами, з живою українською мовою, гумором та лірикою — має безмежні сценічні можливості для показу живого театру, вона народжена для нього. Як же потрібно опиратися природі твору, щоб отримати такий неприродний результат! Усі дійові особи розмовляють у русі, а співають стоячи. Штамповані жести і пози, бутафорський емоційний фон, відсутність нових знахідок, банальні мізансцени...

Режисер хвалився відповідністю віку виконавців вікові персонажів і акцентував на залученні до постановки молодих талановитих співаків. Справді, лірична пара Оксана та Андрій у виконанні Тамари Калінкіної та Валентина Дитюка несла в собі іскру новизни та високий професійний потенціал. Дитюк, iще студент консерваторії, який уже має за плечима перемоги у престижних вокальних конкурсах, безперечно, став головною тембральною окрасою вистави. Проте на сцені оперного театру замало просто добре співати, і двоє молодих, сповнених енергії артистів потрапили у пастку. Що вони можуть змінити, яку нову естетику внести, якщо все навколо них закостеніле? Печальний символізм пронизував фінальну сцену опери, коли Оксана та Андрій стояли серед усіх дійових осіб, закуті в кайдани.

Після минулорічної прем’єри «Казки про царя Салтана» Римського-Корсакова у Національній опері з’явилася тенденція не економити на костюмах і декораціях. Як тоді, так і зараз робота художника-постановника Марії Левицької приємно тішила око, українські вбрання посвіжішали та ніби скинули пару десятиліть. Проте, як і тоді, за зовнішньою пишністю та ошатністю криються глибинні проблеми. Згадується колоритний рядок із пісні покійного Кузьми Скрябіна «всьо гниле сховаєм під майку від кутюр»...

Національна опера грає в імітацію. Чому замість постановки нових творів оперний театр демонструє прем’єру старої вистави, обновивши тільки її зовнішнє оформлення? Чому цей проект не був реалізований хоча б два роки тому до ювілею Гулака-Артемовського, коли політична ситуація в державі дозволяла більше зосередитися на мистецтві? Чому режисер-постановник лише на словах заявляє про нову театральну естетику? Чому друга за два роки оперна прем’єра знову не стане справжньою культурною подією в житті столиці? Чому репертуарна політика театру не змінюється? Однією з відповідей на ці запитання є повна відсутність здорового конкурентного середовища. А інша причина криється в нас самих. Ми, слухачі, приймаємо правила гри, видаємо бажане за дійсне та влаштовуємо овації...