На жалобному марші пам’яті Бориса Нємцова під Кремлівськими стінами були й такі плакати. (з сайта twimg.com.)
«Я не боюся!» — саморобні плакати з таким написом на недільному марші пам’яті Бориса Нємцова користувалися особливою популярністю. Поліція оцінила кількість людей, які прийшли пом’янути загиблого політика й принагідно висловити своє обурення діями влади, у 7 тисяч осіб. Присутніх на мітингу ця цифра вразила — людське море виглядало в рази велелюднішим. Дехто навіть назвав цю акцію «безпрецедентно масштабною», хоча мітинги на Болотній площі й проспекті Сахарова кілька років тому були точно не меншими за числом учасників. Але тепер, коли Росія розгорнула війну проти України й пропагандистську атаку на мізки своїх громадян, у те, що тоді рух «білих стрічок» видавався справді небезпечним для влади, вже й не віриться...
Більшість учасників маршу йшла під державними стягами РФ, що навіть породило анекдот: «У російських ЗМІ сьогодні дуже непроста задача — як пояснити росіянам, чому всі ці люди на марші під прапорами Росії — зрадники».
Де-не-де у морі триколорів проглядалися й синьо-жовті прапори України. Силовики на них реагували гостро — витягували прапороносців із натовпу, відбирали «заборонену символіку» й затримували. В «автозаку» опинився й депутат Верховної Ради від Блоку Порошенка Олексій Гончаренко. Щоправда, ні прапора, ні гасел у нього не було — лише футболка з портретом Нємцова й підписом «Герої не вмирають». Утім після дипломатичного скандалу із втручанням українського Міністерства закордонних справ нардепа відпустили, навіть скасувавши вже оголошений суд «у його справі».
До групки українських журналістів, які висвітлювали акцію, одне за одним підходили опозиційні лідери — Михайло Касьянов, Ілля Яшин та інші. І просили пробачення за дії російської влади, через яку на Донбасі триває війна, а Крим перетворився в сіру пляму на міжнародних мапах.
Пройшовши до місця вбивства Нємцова й поклавши квіти, люди розійшлися. Хоч на кілька годин відчувши себе трохи вільнішими, бо ж не побоялися скандувати гасла «Росія без Путіна», «В Києві — брати, вбивця — в Кремлі!» та навіть «Слава Україні — героям слава!». От тільки чи надовго вистачить цього «ковтка свободи» й чи не завершиться він іще щільнішим закручуванням гайок?..
Аналогічні акції пам’яті відбулися в Санкт-Петербурзі, Нижньому Новгороді та інших містах Росії.
Бориса Нємцова застрелили напередодні не лише опозиційного маршу, а й 20-х роковин іншого гучного замовного вбивства — 1 березня 1995 року від куль кілера загинув відомий російський журналіст Влад Лістьєв. Відтоді в Росії було ще немало гучних убивств — політиків Галини Старовойтової, Валентина Цвєткова, Руслана Ямадаєва, Сергія Юшенкова, журналістів Пола Хлебнікова, Анни Політковської, загибель якої виконавці «приурочили» до дня народження Володимира Путіна — як подарунок, та багатьох інших. Але саме серед політиків Нємцов став першою жертвою після досить тривалої перерви. І жертву цю сам Путін недарма назвав «сакральною».
Саме цим визначенням — «сакральна жертва» — тепер повняться соціальні мережі завдяки численним прокремлівським «ботам» (штучним користувачам, створеним лише з метою писати замовні коментарі) та цілком живим фанатам політики Володимира Володимировича. Про «сакральну жертву», яку «ті, хто сидить за кордоном», оберуть серед відомих людей зумисне для дискредитації російської влади, Путін сказав іще рівно три роки тому. І незалежно від того, хто насправді стоїть за цим страшним злочином, загибель Нємцова справді стала сакральною — передусім для нового сплеску російської пропаганди.
Яка, звісно, однією з перших назвала цілком передбачувану за нинішніх обставин версію вбивства з метою «підставити» владу. Власне, на такий висновок слідчих оперативно наштовхнув, знову ж таки, сам російський президент, заявивши про «провокаційне вбивство». «Знаючи нашу систему, можна не сумніватися, яку саме версію тепер оберуть з-поміж інших російські слідчі», — зауважив на це відомий адвокат Генрі Резнік.
Насправді ця версія, звісно, має право на існування. «Підставити» президента могли, наприклад, його соратники, які надто перестаралися догодити своєму шефу — як стало відомо, Нємцов готував розгорнуту доповідь під назвою «Путін і війна», в якій планував навести переконливі докази участі російських військових у війні на Донбасі. Ці папери, швидше за все, вилучили слідчі, які після загибелі політика проводили обшук у його квартирі.
Або й натхненні «кисельовщиною» та схваленням Кремля радикали з числа «антимайданівців», які ще трохи, й самого Путіна готові будуть пристрелити за «недостатній патріотизм» (і це ще одна страшна небезпека, породжена путінським режимом — імовірний прихід до влади монстрів, іще жахливіших за нього).
Або ті люди, які хотіли показати ВВП, що не такий уже він і всесильний, раз ледве не під його вікнами без його дозволу (якщо) можуть розстріляти будь-кого й будь-коли.
Зрештою, й Заходу, як це зараз силкуються показати російські пропагандисти, такий поворот подій у певному сенсі «вигідний» — зайвий раз продемонструвати «бєзпрєдєл», який твориться у путінській Росії, де вбивають політичних опонентів влади...
Хоча про що це ми? Дискредитувати Путіна ще більше, ніж він уже зробив це сам, навряд чи можливо. А от сам Володимир Володимирович, попри всю видиму маразматичність такого припущення, дуже навіть міг докласти руку до знищення Нємцова.
Так, у реаліях нормальної країни й здорового мозку такий крок був би нелогічним — навіщо добровільно підставлятися, знищуючи, як слухняно висловився прес-секретар президента Дмитро Пєсков, «невпливового й малопомітного політика». Але ж ми говоримо не про здоровий мозок. І про Анну Політковську сам ВВП свого часу також сказав, що «її вплив був незначним»...
Близько 23:30 у п’ятницю, 27 лютого, Борис Нємцов ішов по Москворецькому мосту разом із дівчиною — 23-річною українською моделлю Анною Дурицькою.
У цей момент із машини, що проїздила повз, пролунало не менше семи пострілів. Чотири з них влучили в політика, дівчину не зачепив жоден. Від камери відеоспостереження, розташованої на протилежному боці вулиці, пару саме в цю мить «дуже вдало» затулила снігоприбиральна машина. При тому, що снігу тієї ночі в Москві не було.
Тіло Нємцова із задертою футболкою ще довго лежало на асфальті, поки навколо крутилися не лише правоохоронці, а й численні журналісти.
Президент Росії Володимир Путін узяв розслідування вбивства під особистий контроль. Перелякану Анну, яку «приютили» в себе друзі Нємцова, відтоді регулярно допитують слідчі. Втім усі необхідні свідчення вона вже дала й написала прохання до консула України в Москві з проханням посприяти її якомога швидшому поверненню до Києва. Як розповіла журналістам Аніна мати, у ніч убивства Дурицька пропонувала Нємцову поїхати додому на таксі, але він вирішив піти пішки.
У Бориса Нємцова залишилася старенька мама, якій у березні виповниться 87. Як розповідав сам політик незадовго до загибелі в інтерв’ю виданню «Собєсєднік», Діна Яківна постійно боялася, що за опозиційні висловлювання «Путін уб’є» її сина. І, виходить, недаремно.
Віталій Портников,
український і російський журналіст:
— Бориса Нємцова я знав 25 років — ціле життя. Пам’ятаю його кучерявим хлопчиком на першому російському депутатському з’їзді. Пам’ятаю молодим губернатором Нижнього Новгорода. Плейбоєм-віце-прем’єром, майже вже спадкоємцем Єльцина. І опозиціонером — сміхотливим і безстрашним — теж пам’ятаю. Борис примудрявся бути політиком навіть тоді, коли ніякої політики в Росії вже не було — лише бандитизм і безумство. І ще він був відмінним хлопцем. Я його любив.
Максим Резнік,
депутат законодавчих зборів Санкт-Петербурга:
— У смерті Нємцова винен президент нашої країни, який розв’язав усю цю ненависть. Навіть якщо він захотів би прибрати цю ненависть, він би вже не зміг. Я не слідчий і не знаю причин убивства, але чимось таким мало закінчитися. Та й «закінчитися» — неправильне слово. Я боюся, що все тільки почалося. Цей процес не можна зупинити, це як джин із пляшки, якого неможливо загнати назад. Я думаю, що саме суспільство, піддавшись стадному інстинкту, вбило Нємцова. Я не вірю у версії про спецслужби, хоча не здивувався б. Убивство замовне і показове. Я думаю, що вбивць не знайдуть, а навіть якщо знайдуть, нам не розкажуть.
Сергій Доренко,
головний редактор радіостанції «Говоріт Москва»:
— Він запам’ятався мені людиною неймовірної відкритості, сміхотливим, незлостивим. Він зовсім не вмів надовго ображатися. Могли пройти місяці — і він мені дзвонив, або я йому дзвонив. Він на 9 днів старший за мене, і я весь час вважав, що наші долі рухаються в одному напрямку. Проте я не міг із ним дружити, бо він своїм неймовірним бонвіванством пригнічував таких психологічно інтровертів, як я. Коли він заходив до приміщення, то, скільки б людей там не знаходилося, залишався один він. Він був гусар.
Його вбили не через бізнес. Він ним не займався і ні в чому не потребував. Він облагодіяв десятки олігархів у 90-ті, й вони були йому винні «по гріб життя». Це не була помста одного з рогатих чоловіків. Тому що Борис любив так званих «оупен-майндед гьорлз», а в них не було чоловіків. Це політичне вбивство. Меседж людини, яка це зробила, добре прочитується: вбивця шукав сцену — у цьому може бути відгадка. Нємцов ішов на Малу Ординку. На його шляху було безліч темних закутків і похмурих підворіть, в яких зручно вершити погані справи. Однак вбивця вибрав Москворецький міст. Убивство Нємцова відбулося прямо під оком Саурона. Це виконано для тата, щоб «папа» бачив, що він не контролює ситуацію. І фігуру вибрали знакову для Путіна: це людина дев’яностих. Тепер «папі» доведеться довести, що він тримає точку, а не ці люди.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
