Богдана Півненко: «Артистові важливо мати своє обличчя»

Нині українська «скрипалька світового рівня» Богдана Півненко активно готується до концерту «Подарунок коханій», що відбудеться 7 березня в Жовтневому палаці. Глядачам обіцяють позитивні емоції, подаровані музикою виданих композиторів. «Весна, що асоціюється з народженням чогось нового, дарує надію на краще. Й українська жінка, яка несе красу, класні емоції. Ось таке поєднання можна вважати девізом цього концерту», — говорить Богдана Півненко. Скрипалька й сама по суті уособлює жінку-весну — природна, емоційна, відверта, впевнена в собі та абсолютно щаслива. Жінка з сильним характером і трепетною небайдужістю до української культури. Богдана Півненко не тільки веде активну концертну діяльність в Україні й за кордоном, а й як щирий ентузіаст організовує благодійні проекти, випускає диски класичної музики, підтримує юні дарування. «УМ» випала нагода послухати її різноманітну «мелодію» життя.

«Саме діти мають об’єднати Україну»

— Що стало кульмінаційним поштовхом до організації концертів за участю дітей-переселенців із Криму й зони АТО («Ми діти твої, Україно, — схід і захід разом»)?

— Я — член журі конкурсу «Акорди Хортиці», який проходить щороку наприкінці березня. Декілька років тому там виступали дві талановиті скрипальки з міста Харцизьк. Мені було шкода, що конкурс закінчиться і ми їх найближчим часом не почуємо. Так народилася ідея зробити в київській консерваторії концерт за участю лауреатів конкурсу з різних міст. Ми хотіли зробити свято — і це вдалося. А влітку минулого року я дізналася, що діти, яких я тоді запрошувала, опинилися хто де, що вони перебувають у реальному стресі. Важливо було підтримати їх, показати, що ми пам’ятаємо про них. І в березні відбувся концерт, що викликав велике зацікавлення. Згодом директор Хмельницької філармонії запропонував зробити цей проект у них. І справа пішла. Такі концерти пройшли в Києві, Івано-Франківську, Хмельницьку. У квітні мають відбутися у Львові, Чернівцях. У травні — у Парижі, Брюсселі.

— Які враження подарували ці концерти?

— Виступали діти, які вже є лауреатами конкурсів. Вони справді класно грають. Їх дуже добре приймали. Для дітей це було теж важливо, адже концерти формують артиста. Мені приємно, що ми наповнили їхнє концертне життя, що вони цю подію пам’ятатимуть, а колись гідно представлятимуть Україну на міжнародному рівні. Тішить, що зараз діти свідомі. Наприклад, 12-річна піаністка Оксана Горецька, яка вчиться в Німеччині, зіграла декілька благодійних концертів. Узагалі діти — наше майбутнє, і саме вони мають об’єднати Україну. А музика — найкраща мова для цього.

— Діти-біженці ділилися з вами, як нині живуть їхні родини?

— Це дуже делікатне питання. Те, що сталося, — шок для них. Наприклад, у декого залишилися родичі на Донбасі. Головне, чого вони хочуть, щоби на їхній землі не стріляли.

— Судячи з вашого досвіду проведення благодійних акцій, люди активно відгукуються на допомогу?

— Мені здається, що зараз люди намагаються допомогти одне одному. Цей непростий час оголив усе найкраще і найгірше, що ми маємо. Будемо сподіватися, що переможуть кращі риси українців.

— А як на сході України пройшли ваші нещодавні концерти?

— Наприклад, в Одесі я грала винятково українську музику. Концерт пройшов успішно. Прийшло багато молоді. У Дніпропетровську виступала з Іриною Стародуб. Зібрані там кошти передали волонтерській організації, що вивозила дітей-біженців.

— Коли ви свого часу переїхали з Харкова, де народилися, до Києва, то вважали останній найкращим містом у світі. Як тепер сприймаєте столицю?

— У Києві я вдома. Я й досі хочу жити, творити саме в Києві. Я постійна.

— А в Харкові давно бували?

— Я мала там концерт сучасної української музики до річниці Голодомору. Хвилювалися, що не прийдуть люди. Концерт мав великий успіх. Глядачі плакали. Після концерту дякували, що ми приїхали.

«Як тільки артист заспокоюється — починає деградувати»

— Перейдімо до вашої педагогічної діяльності. Що передусім намагаєтеся передати вихованцям?

— Як казав мій учитель Богодар Которович, дуже важливо для артиста мати своє обличчя. Своїх вихованців вчу бути впізнаваними, постійно вдосконалюватися, бути чесними, професійними.

— А для вас професіоналізм — це…

— Технічна майстерність, яка показує вміння артиста.

— Чого ще хочете досягнути у своїй майстерності?

— Наша професія — це як спорт. Музиканти постійно мають тренуватися. Завжди є дрібниці, які можна покращити. Наприклад, зараз у мене є вчитель Борис Громов, який мені дуже допомагає: дає нові знання, розкриває нові горизонти і ставить нові завдання. Прагну до більш філігранної техніки, більш точної інтонації, більш виразної гри, кращого володіння собою на сцені.

— Узагалі ви — самокритична? Переглядаєте свої виступи?

— Як правило, не люблю свої виступи. Завжди знаю, що можна зробити краще. Артист має бути трохи незадоволеним. Як тільки він заспокоюється, то починає деградувати. Я намагаюся цього уникнути.

«Треба знайти те, у чому будеш великим»

— Назвіть найбільш знакові події на вашому творчому шляху…

— Це знайомство з Богодаром Которовичем, коли він запросив мене на навчання до Києва. Він залишив великий слід. Я його часто згадую і цитую. Свій відбиток залишило й усвідомлення того, якою людиною є мій батько. Я завжди хотіла, щоби тато мною пишався, і я на нього дуже схожа у своїй затятості, у прагненні кращого, у виявленні себе в різних сферах. Безумовно, мої конкурси й мої невдачі були знаковими.

— А що було найскладнішим?

— Мій шлях не був гладким. Із дитинства мала доводити, що можу гарно грати. Потужно на мене вплинула смерть першого чоловіка Володимира Шульги. Це відбилося на творчості. Наше повсякденне життя і творчість дуже пов’язані. Коли ми нещасливі, то немає бажання творити. І навпаки. А ось народження сина Богдана — це була дуже важлива позитивна подія в моєму житті.

— Богдан має творчі здібності?

— Він колись добре малював. Навіть із татом писав декілька картин. А зараз головне захоплення — це шахи. Завжди кажу, він буде тим, хто підтримуватиме мистецтво. Я даю йому абсолютний вибір. Розумієте, у творчості важливе покликання. Якщо ти в чомусь посередній, то треба знайти те, у чому будеш великим.

— Маєте спільні з сином музичні вподобання?

— Наприклад, дуже любимо слухати диск Гії Канчелі, а також цикл Олега Ківи у виконанні Ніни Матвієнко.

— Ваш батько, Іван Марчук, коли-небудь писав вас?

— Ні. Однак має багато картин із зображенням розбитої скрипки. Певно, у тому було передчуття. Колись йому казали, що він, мабуть, має серйозну музичну освіту. Просто назви, образи його картин дуже поетично-музичні.

— Разом із батьком ви неодноразово представляли синтез художнього й музичного мистецтв. Чого вартий лише аудіо-проект «Антологія сучасної української музики» — ваша гра на скрипці й батькові картини на обкладинках дисків. До речі, проект матиме продовження?

— Ми випустили 12 дисків. Ще декілька лишилося. Якщо в країні все буде гаразд, вони побачать світ.

— Плануєте найближчим часом спільні проекти з батьком?

— У Кракові 9 квітня має відкритися його виставка. Там буде велика зала, сцена, тож пропонують зробити концерт.