Спротив комуністичній диктатурі в повоєнному Союзі асоціювався переважно з західними землями. Офіційна пропаганда формувала образ «буржуазного націоналіста», «бєндеровца с Западной». Про боротьбу українських патріотів проти радянського режиму на інших теренах України було мало відомо: такі факти руйнували б уявлення про непохитність існуючого ладу. Наслідки цього зомбування починають долатися ф нині. Отримавши доступ до архівних матеріалів, переконуємося: боротьба за незалежність України не припинялась ніколи і ніде.
Повсталі проти кріпацтва
Нещодавно дізналась: парафіянин нашої церкви Михайло Федосійович був на засланні в Магадані за антирадянську діяльність. Цей невисокий, незважаючи на поважний вік, з гарною поставою чоловік приваблював своєю теплою усмішкою, жартами. Він не пропускав жодного богослужіння. Приходив неодмінно у вишиванці. І ось ми в його невеликій затишній квартирі гортаємо сімейний альбом. Фотографія нареченої у весільному вбранні з дівчатами у вишиванках. Тільки 10 місяців прожив Михайло зі своєю Олею до арешту... А до того — нелегке дитинство та юність в умовах насильницької колективізації, голоду 30-х, воєнного лихоліття. Народився у 1926 році в селі Любитове Кролевецького району Сумщини. Михайло Тищенко з болем згадує ті жорстокі часи приниження й страждань в умовах більшовицького терору. Скупі рядки зі справи Тищенка свідчать: «Имущество отца было конфисковано в 1931 году за невыполнение госпоставок». Дитяча пам’ять закарбувала, як до хати вдерлися члени продзагону з вимогою записатися до колгоспу. За відмову один із них так люто штовхнув матір, що вона впала разом з посудиною з окропом...
Невдовзі мати померла від сухот, залишивши трьох дітей. Із мачухою в Михайла стосунки не склалися. Після закінчення семирічки перебрався до Конотопа. Почалася війна, та через стан здоров’я воювати йому не довелось. Потім закінчив технікум і влаштувався працювати на залізницю. Життя потроху налагоджувалось. Був щасливий з молодою дружиною.
Якось до рук Михайла потрапили книжки, що їх привіз знайомий із Західної України. Вони підтвердили його думки про несправедливість існуючої системи. Хотілося, щоб якомога більше людей дізналися правду. Працюючи помічником машиніста паровозного депо, мав можливість розповсюджувати підпільну літературу на вокзалах. Поступово все більше молоді залучалось до цієї діяльності. Під загрозою арешту вони розносили по селах листівки про несправедливість колгоспного кріпосного ладу. Селяни на той час втрачали надії на зміни у своєму житті після перемоги над нацистами. «Україна має бути незалежною» — ця ідея поступово опановувала свідомість людей.
«Заарештували» навіть корову
Майже два роки діяла ця група. Арешти почалися після затримання Михайлового знайомого, який привозив літературу. Про нього Михайло Федосійович згадує неохоче, не може пояснити, чому той зламався. Можливо, прагнув урятувати рідних (його сестра Віра, фельдшер медпункту, та молодший брат Федір теж були в організації). Мужньо тримався наймолодший член родини. У своєму останньому слові на суді Федір сказав: «Повернуся, закінчу школу і буду продовжувати боротись проти радянської влади». Після слідства і суду сліди всіх трьох загубилися в таборах. Загалом у списку заарештованих була 21 людина. Вісім селянських родин, учитель, кілька робітників залізниці. Наймолодшому на час арешту було 17 років, найстаршому — 68 (у його характеристиці сказано: «неспособен к физическому труду»). Два брати, що повернулися з війни, один нагороджений медаллю «За победу над Германией». Усі заарештовані навесні 1948 року опинились у катівнях НКВС.
Викликали на допит і Михайла Федосійовича, а звідти доправили до Сумського НКВС. Під час обшуку з будинку забирали навіть одяг. «Заарештували» і корову, прирікши молоду дружину, що народила доньку відразу після арешту Михайла, на голодне існування. Півтора року провів Михайло Тищенко в застінках НКВС. Майже щоночі допити, часто безперервно протягом 5 годин. З розмаху кидали на стіну (вухами йшла кров), били до непритомності, заганяли під нігті голки. Як видно з протоколів допитів, Михайло не видав нікого, твердо стояв на своєму, не давав себе «підловити» чи заплутати. Розповідаючи про пережите, Михайло Федосійович щиро дивується своїм катам: «Що вони за люди? Такі молоді, а такі нервові, бігають по кабінету, постійно палять». Не осуджує і того, хто зламався: мало хто міг витримати ті нелюдські тортури.
Розумні й чесні — а не кримінальники
Коли читаєш протоколи, розумієш, як боялася влада тих листівок, правдивої інформації про діяльність УПА. Так, кілька нічних допитів Михайла зводились до того, 2 чи 3 листівки він отримав. Деяких людей затримали тільки за те, що «присутствовали при беседах на антисоветские националистические темы», а Кішку Поліну обвинувачували в тому, що в батьковому будинку знайшли листівку, а вона не донесла. До справи долучено кілька листівок: «За вільну державу», «Платформа Української Головної Визвольної Ради», «Геть колгоспи з нашої землі!».
Протоколи, мабуть, були заготовлені раніше: «Я зачитал им вслух антисоветскую националистического содержания листовку, в которой возводилась гнусная клевета на советскую власть и содержался призыв к борьбе с этой властью на случай войны Америки и Англии против СССР». Багатьох звинувачували у вчиненні збройних нападів на держпідприємства і заклади, колгоспні склади, під час яких вони нібито «глумились над портретами руководителей ВКП(б) и Советского государства, рвали лозунги и плакаты, высказывали различные антисоветские измышления и оставляли националистические листовки». Тим часом пан Михайло з великою шаною згадує своїх побратимів: «То були розумні і чесні люди, а не кримінальні злочинці, якими їх намагалися показати кадебісти».
12 березня 1948 року відбувся суд. За вироком, отримав 20 років таборів і 5 років поселення. Великі терміни отримали всі обвинувачені. Надовго залишив дружину, яка ледве зводила кінці з кінцями, терплячи знущання «активістів». Але Ольга жодного разу не дорікнула Михайлу за пережите... А далі — Магадан, каторжна праця на Аркагалинському вугільному комбінаті «проходчиком на подземной работе» — так записано в довідці. Каже, що йому ще пощастило, бо не загнали на вольфрамові рудники, де молоді, дужі хлопці через два місяці гинули від силікозу. Більшість засуджених були з Західної України та Прибалтики. Освічені, інтелігентні, серед них багато студентів. Щоденно по 12 годин важкої праці, короткий відпочинок у камері. Хліб, вода та баланда. Від виснажливої праці, недоїдання і хвороб за рік загинуло більше половини в’язнів. Ув’язнені допомагали один одному вижити в нелюдських умовах. З болем згадує Михайло Федосійович, як опинився в табірному лазареті зі своїм однолітком Василем із Західної України, що помирав від силікозу. Дуже образився він на Михайла, бо той відмовився взяти собі частину харчів з отриманої посилки. Через кілька днів помер... Від кісткового туберкульозу Михайла врятував друг румун. Його спеціальні вправи й розтирання допомогли подолати хворобу.
«Я знав, що ми не одні...»
Після викриття культу особи Сталіна почався перегляд справ засуджених. Прискіпливі перевірки, допити комісії. І, нарешті, 3 липня 1956 року довгоочікувана довідка про «нецелесообразность дальнейшего содержания в заключении»... Ось іще одне фото з сімейного альбому — зустріч Нового року з табірними друзями. Такі молоді обличчя...Сумували за побратимами, які не дожили до цього дня, згадували рідних. З теплом і ніжністю думав Михайло про свою Олю, про доньку, яка ще не бачила батька. Цього ж року, долаючи тисячі кілометрів, Оля приїхала до свого чоловіка. Треба було починати життя спочатку. Деякий час жили на Півночі, потім переїхали в Конотоп. На той час у родині було вже двоє дітей. Михайло влаштувався на Конотопський електро-механічний завод, де працював до 1973 року. До звільнених із таборів чиновники ставилися з підозрою.
Михайло Федосійович підтримував стосунки зі своїми табірними друзями, особливо з Євгеном Симоновичем із Луцька. З його листів дізнавався, що вже багато побратимів відійшли у вічність, провівши найкращі роки життя в колимських копальнях. Згадуючи прожиті роки у своїй книзі, Євген називає Михайла своїм найкращим, вірним другом, з яким вони святкували у Києві проголошення Незалежності України. Ось рядки з його листа: «Основне, Михайле, що ми не даремно сиділи в таборах. Перемога за нами, Україна незалежна! Тепер обов’язок наших дітей і онуків зміцнювати і розбудовувати нашу державу Україну».
Кілька років тому пан Михайло втратив свою кохану дружину. Порятувала його церква, мудрий та доброзичливий настоятель храму, небайдужі до людського горя парафіяни. І зараз Михайло Тищенко — активний учасник громадських патріотичних заходів, жваво цікавиться всіма подіями. Важкий життєвий шлях не озлобив цю людину великої душі. Скупо, неохоче розповідає про себе, більше про побратимів. Та насправді, як зізнався, часто нестерпним болем пронизує думка, скільки найкращих українців знищила більшовицька система. На моє запитання, чи усвідомлював він, що його діяльність була частиною загального опору українців, Михайло Федосійович відповів: «Я знав, що ми не одні боролись проти радянської влади, і вірив, що Україна стане вільною».