Ті, що стали янголами

Журналістка сумської газети «Панорама» Тетяна Голуб їхала на презентацію журналу-реквієму «Вічна пам’ять героям». Книга виглядала із сумки, і сусідка по «маршрутці» поцікавилася, що це за видання. Таня почала розповідати про проект їхньої редакції: про те, як журналісти відвідали родини практично всіх загиблих під час воєнних дій мешканців області, про створення цієї книги пам’яті... На зупинці усі розійшлися, та за кілька хвилин Таня почула за спиною швидкі кроки. «Ця жінка, практично бабуся, поспішала за мною, тримаючи в руках гвоздику. Вона дала її мені, попросила, щоб поклали від неї у пам’ять про загиблих. А у самої руки тремтять...» — згадує Тетяна.

Волонтерський проект «Вічна пам’ять героям» — і справді видання неординарне. Книга вмістила розповіді про 53 загиблих із лютого минулого року, на Майдані, до лютого цього року — на сході України. Поки матеріал готувався до друку, таких імен стало на 20 більше. «Дехто казав, що не варто поспішати з таким виданням. Проте журналісти вирішили інакше. Потім, коли закінчиться війна, ми хочемо зробити велику й величну книгу про всіх наших Героїв, бо вони варті того. А зараз... Статті й телевізійні сюжети забуваються через місяць. Через рік стираються деталі, порядок подій, і вже важко встановити правду, зберегти найголовніше й найцінніше. А ми не можемо дозволити собі підкоритися цим законам часу і забуття», — каже ініціатор проекту редактор газети Євген Положій. Журнал-реквієм видано благодійними коштами. Він буде переданий бібліотекам, школам і, звичайно, родинам героїв.

Журналістів у редакції небагато. І далеко непросто було для початку навіть набрати номер і потелефонувати батькам чи дружині загиблого, розповідає модератор проекту Юлія Левківська. Не всі рідні відразу згоджувалися на спілкування, та, було, телефонували через годину і казали: ми готові. І врешті з’ясувалося, що це спілкування потрібне самим родинам. Бо є випадки, що після надання грошової допомоги сім’ї загиблого — ніби належне віддано! — її більше ніхто й не навідував. Місяць, два, п’ять... І коли приходили журналісти, родини розуміли, що є люди, яким вони все ж потрібні й які готові слухати. Слухати, якщо треба, годинами, дивитися фото. «Знаєте, я звернула увагу, російською звучить «отдать долг», ніби вони там комусь заборгували. А у нас — виконати обов’язок — це зовсім інакше, це ніби спільне зобов’язання. І, знаєте, я думала, що тільки я телефоную своєму журналісту після спілкування. А тепер зрозуміла, що телефонують вам багато»,— каже охтирянка Оля, дружина капітана 91-го інженерного полку Сергія Саліпи, що загинув улітку біля донецької Дмитрівки.

Долі людей, які вже над нами. Цілі світи, що померкли для рідних і близьких. Від найстаршого у цій книзі, 49-річного конотопця Анатолія Шульги, «Бізона», бійця артилерійського підрозділу полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України, ветерана-«афганця». До наймолодших, вісімнадцятирiчних, «кіборга» Сергія Табали, «Сєвєра», добровольця корпусу «Правий сектор», та Ігоря Гольченка, добровольця батальйону «Азов», футбольного ультрас клубу «Суми»...

Що об’єднувало їх усіх? Те, що вони — чоловіки, які не можуть не виконати свій обов’язок. Те, що розуміли: якщо вони не підуть воювати, то завтра ворог може прийти в їхнiй дім. Те, що у кожного з них була родина — батьки, дружини чи наречені, діти, отже, їм було кого захищати, — кажуть автори. І заради цього вони готові були їхати кудись чи йти пішки до далекого села, як дев’ять кілометрів туди та дев’ять назад пройшов Олексій Сікорський. А потім, як дівчата, довго плакати за комп’ютером, поки не з’являться сили набрати перші слова... У кожного — свій обов’язок...

І ще. Раніше традиційними були родинні фотоальбоми, які можна було розглядати годинами. Зараз традиція зникла, у декого важко знайти бодай одне родинне фото, хіба щось — із дитинства. А таке важливе, виявляється, отаке фото — «на пам’ять». Не тому, що хтось помирає. А для того — щоб жили...