Чиї ви, хлопці, будете?

Напередодні річниці трагічного розстрілу на Майдані в Сумах знову понівечили пам’ятник Героям Небесної сотні. Його встановили торік улітку громадські активісти. Червоно-чорний прапор, звісно, звертав на себе увагу. Його кілька разів зламували, встановлювали знову... Та цього разу вночі хтось просто спиляв металевий флагшток. Не на металобрухт, бо флагшток залишився лежати. Метою було — дістатися прапора.

Отже, хтось не хоче віддавати належне Небесній сотні. Хтось не прагне вшановувати вояків, загиблих в АТО. Вандали? Це було б надто просто. Йдеться про ідейних супротивників. Які, можливо, живуть в одному під’їзді з нами. І хоча Суми на загал — реально українське місто, загал зазвичай не однорідний...

Козак козаку не завжди товариш

Поява на вулицях Сум чоловіків у буцімто козацькому вбранні викликала дискусію. То вони вшановували репресоване козацтво, то супроводжували церковну ходу від головної місцевої православної церкви Московського патріархату, присвячену Йордану... Той, хто не розуміється, може, й уваги не звернув. А ті, хто знає, не могли стримати свого обурення: чоловіки ходили в одностроях реєстрового козацького війська Російської Федерації.

Голова обласного відділення Національної спілки краєзнавців Олег Корнієнко переконаний: вбрання членів громадської організації з назвою «Сумський окремий Спасо-Преображенський козацький полк» навіть не нагадує одяг козаків слобідських полків. «Погонів тоді не носили, газирів не було, кольори були інші... А тут люди ходять у якійсь генеральській формі, обвішані біжутерією. Це профанація козацького руху», — каже Олег. І наголошує: те, що козацька організація, яку було відроджено в Україні 1990 року, почала дробитися і множитися, а власне — дискредитуватися, відбувалося не просто так. «Ці заходи фінансувалися з Росії. І випадково чи ні, але почалося це з приходом до влади Путіна».

Звичайно, можна зауважити, що будь-яка громадська організація має право на мирні акції. Та сьогоднішня ситуація змушує інакше дивитися на це, бо існує ще й моральний аспект. І якщо зараз містом ходять люди, одягнені як російські козаки, тобто виразно толерують зовнішні ознаки держави, що чинить агресію проти нашої країни, то як це сприймати?

Громадський діяч, учасник АТО Олександр Бойко сприймає з однозначним запитанням: якщо російські танки, боронь Боже, зайдуть до Сум, як зустрічатимуть їх ці «ряджені» — коктейлями Молотова чи хлібом-сіллю?

«Звичайно, час вносить у свідомість людей свої корективи, — каже Сашко. — Скажімо, два роки тому у громадському транспорті зустрічалися прапорці Російської Федерації, георгіївські стрічки. Після подій останнього року все це щезло. Але зараз часу на поступове просвітництво немає, тому треба пояснювати загрози таких акцій і викликати суспільний резонанс. Я був на сході, там теж починалося з «невинних» гулянь у російській козачій формі. Водночас треба хоча б озиратися на історію. Першого разу російські каральні козачі батальйони прийшли на Луганщину 1919 року. Й зараз там є пам’ятник тим, хто загинув від їхніх рук. Удруге Луганщина побачила російське козацтво у сорокових: за німців вони виконували каральні функції. Зараз маємо третє нашестя цього козацтва в Україну — таку собі орду інфантильних чоловіків із нагайками з секс-шопів. Треба бути пильними і розуміти, що реально за цим стоїть».

Керівник громадського об’єднаня «Оновлене місто» Павло Борисов також наголошує на моральній складовій. «Я розумію, коли йдеться про історичні реконструкції. Там задля вивчення історії люди й фашистську форму одягають, і радянської армії... А в житті... У нас свого часу була команда зі страйкболу, що називалася «Восток». То я зараз не одягну форми навіть тієї команди, бо знаю, що є батальйон «Восток», який убиває українців на сході! А тут — форма ворогів».

Який мир нам потрібен?

Заступник голови «Сумського окремого Спасо-Преображенського козацького полку» Андрій Губін переконує: форма, яку вони носять, у козацтві дозволена й має право бути. Що ж до ставлення до Росії, то невже «ви пропонуєте поставити кордон і зовсім не спілкуватися?». Не подобається Андрію й відношення частини сумських активістів до Московського патріархату: «В Україні немає російської церкви, діє Українська православна церква». То для чого ж фактично при цій церкві створили парамілітарне формування у вигляді полку, якщо вона «зовсім українська»? — запитують опоненти. «Щоб захищатися». — «Від кого?..»

Дискусія може тривати довго. У деталях автентичності та українськості такого козацтва варто розбиратися фахівцям. А от настрої слід оцінювати вже сьогодні.

Дмитро Ганчур, який відрекомендовується як суддя дивно вбраного козацького полку, формулює так: «Є поняття «росіянин», «українець», а є — «руський» — той, хто захищає православну Русь...»

Знов-таки теза ніби із загальної теорії. Проте кандидат філософських наук, доцент Сумського державного університету В’ячеслав Артюх вважає: у ній — суть ідеологічного підґрунтя тих рухів, які ми спостерігаємо. Це теорія «Русского міра», такого собі об’єднання під началом Російської православної церкви. Але не задля духовної єдності, це — геополітичний проект. «Яке визначення руської людини вони дають? Це людина, яка вважає себе руською, говорить російською мовою, сповідує православ’я. Тобто, де б ти не жив і що б ти сам не думав, якщо ти маєш ці ознаки, тебе треба приєднувати до «русского міра». Тому теза «ми всі з Київської Русі» несе сьогодні зрозумілі ризики. Конструюється момент «нерозчленованості нації». А якщо ти не маєш зазначених ознак «руської людини», то ти — чужинець. Називаєшся українцем? Чужинець. Мова українська — небогоугодна. Церква, де є проповіді українською, — ворожа. А якщо в побуті спілкуєшся українською, — «бандеровець»... Окупація Донбасу є, по суті, рухом за об’єднання отого «русcкого міра», сформованого в російських головах».

Наступ «русского міра» можна спостерігати і в Сумах, каже В’ячеслав Артюх. Особливо він відчувався за президентства Януковича. Так, проштовхувалася ідея, що пам’ятник засновнику Сум — козацькому полковнику Герасиму Кондратьєву — має складатися з двох фігур, до реального засновника чомусь хотіли приєднати російського воєводу Арсеньєва.

Без жодних дозволів місцевої влади на одному із сумських будинків повісили дошку на пам’ять про відомих росіян-гусарів, які буцімто спинялися колись у цьому домі. «Я можу довести, що інформація, яка міститься на дошці, на 85 відсотків брехлива», — переконаний В’ячеслав.

У самісінькому центрі міста встановили хрест на честь Курської корінної ікони Божої Матері. Хоча ця ікона, стверджують краєзнавці, була головною іконою російських військ, що входили до фашистського вермахту...

Нам поступово нав’язували й нав’язують чужі цінності. А ми або не вміємо, або не хочемо їх розпізнавати. Або ж — поділяємо їх?

Хто — проти кого?

Не варто закидати владі, що вона дозволяє заходи з «ворожим відтінком». Згідно з законом, вона нічого не забороняє і нічого не дозволяє. Що ж робити?

Минулого року на сумському семінарі Інституту «Республіка» наводили приклад протистояння акціям, неприйнятним для громади. Йшлося про ходу, яку заявила в якомусь із міст сучасної Німеччини профашистська організація. Акція відбулася, але мешканці міста також вийшли на вулиці, й неофашисти пройшли через такий стрій неприйняття, що навряд чи у них з’явиться бажання влаштовувати подібне в цьому місті знову.

Таке можливе, коли згуртовується громада. Коли більшість ідентифікує себе як патріотів. Звичайно, українські громадські організації вносять чималу частку в цей процес. Та чи достатньо цього сьогодні? І як це роблять, наприклад, медіа, що мали б протистояти російській пропаганді?

Експерт проекту моніторингу місцевих ЗМІ Інституту демократії імені Пилипа Орлика докторант Інституту журналістики Київського державного університету Володимир Садівничий, підсумовуючи січневе дослідження, зазначає: «Мода на патріотизм у працівників преси та інтернет-ресурсів Сумської області не з’явилася. У восьми оглянутих виданнях жодного матеріалу, спрямованого на виховання національної автентичності. Не простежуються матеріали про національні традиції січня, який на них багатий. Усі обмежилися банальними звітами про Йордан і купання перших тіл області... Із сумом констатую: прикладів виховання у мешканців області патріотизму засобами журналістики на сторінках місцевих ЗМІ не виявлено».

* * *

Останнім часом у Сумах, як і скрізь в Україні, ховають загиблих воїнів. Одним із найвелелюдніших прощань було поховання Андрія Реути, позивний «Медок». Пригадую, на прес-конференції минулої весни запитала Андрія, який прийшов у коротку відпустку, чому позивний такий, може, солодке любить? Андрій відповів: ні, бо надаю медичну допомогу.

Андрія виховали у родині, де шанують традиції українського козацтва. Це його батько, Олександр, у далекі дев’яності відроджував козацький полк. І загинув Андрій не у стилізованій формі, а як нинішні українські козаки — у камуфляжному строї вояка XXI століття.

Вони гинуть за Україну. Недавно сумський рядовий полку «Дніпро-1» Семен Салатенко сказав: «Ми там стоїмо, щоб ви тут встигли змінити життя на краще». Принаймні, аби зрозуміли, хто ми є. Що важливо за умов, коли маємо усвідомлення: ця війна надовго, навіть якщо б зараз усі разом перестали стріляти зі зброї.

Наскільки ми розуміємо цю відповідальність?