Зірка шістдесятників

На знімку — колишні студенти Київського медінституту Лідія Гук (тоді Півень) та Микола Плахотнюк. А поміж ними — нашвидку (але навіки!) створений рукою Алли Горської плакат до вечора пам’яті Василя Симоненка, що відбувся в медінституті 22 грудня 1963 року, якраз на дев’ятини поета. Вечір намагалися заборонити чи зірвати. Миколу потім викликали в партійні й комсомольські інстанції, але на перший раз обмежилися доганою. Сам Плахотнюк вважав цей вечір першим випробуванням його громадянської зрілості. Попереду в Миколи й Лідії були роки неволі й боротьби за утвердження України в Україні... Бережімо в серцях світлу пам’ять про них.

Лист до міністра

1963-го, прочитавши в газеті про Клуб творчої молоді (КТМ) «Сучасник», Микола Плахотнюк став його членом і познайомився там iз багатьма цікавими людьми. Клуб організовував літературні та музичні вечори, художні виставки, створив студентський міжвузівський фольклорно-етноґрафічний гурток і виїзний хор «Жайворонок», заклав традицію Шевченківських читань 22 травня біля пам’ятника Тарасові Шевченку. У Клубі часто бували Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська та інші шістдесятники.

Улітку 1963-го МиколаПлахотнюк написав листа до Міністерства вищої освіти УРСР, у якому запропонував, щоб викладання у вищих навчальних закладах республіки велося українською мовою. Адже в інституті навчаються переважно українці або ті, хто вивчав українську мову в школі. Листа переслали ректорові медінституту професорові Братусю. І той уже пояснив Плахотнюкові, мовляв, викладати українською мовою не можна, бо в інституті навчаються іноземці, яких треба навчати російською мовою.

23 березня 1963 Плахотнюк організував вечір у клубі медінституту з участю Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича та інших поетів, а вже 14 грудня того ж року він був на похороні Симоненка у Черкасах. Відтак 22 грудня, на дев’ятий день по смерті поета, організував у медінституті вечір його пам’яті.

Допомагати не боявся

У серпні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. Під неї потрапив і студент п’ятого курсу стоматологічного факультету Київського медінституту Ярослав Геврич, який жив в одному з Плахотнюком гуртожитку. Вони разом ходили на репетиції хору «Жайворонок», разом організовували в інституті ватагу колядників, а Геврич ще й зібрав інститутську капелу бандуристів. Подзвонивши родичам Геврича, Плахотнюк відніс йому передачу в тюрму, знайшов йому адвоката, домігся, щоб свідчити на його захист у суді. Але в березні 1966-го, зайшовши до зали в час суду над Гевричем, Плахотнюк побачив тільки суддю, засідателів, прокурора, адвоката, підсудного і охорону. Він відмовився давати покази в незаконно закритому суді і звернувся зі словами підтримки тільки до підсудного.

У 1966 році Плахотнюк закінчив медінститут. Працював у туберкульозному шпиталі в Пущі-Водиці, у тубсанаторії в Димері під Києвом.

22 травня 1967 року, у річницю перепоховання Тараса Шевченка, біля пам’ятника Кобзарю в Києві зібралося кількасот людей — покладали квіти, читали вірші. Після 9-ї вечора під’їхали машини з міліціонерами. «Правоохоронці» кинулися на чергового промовця, але він заховався в юрбі. Тоді схопили 4-5 осіб із натовпу. Учасники вечора оточили міліціонерів, скандували «ганьба!» і змусили їх від’їхати геть, щоправда, із затриманими. Плахотнюк, який теж був тут, запропонував піти до ЦК КПУ (що на нинішній вулиці Банковій) і домогтися звільнення заарештованих.

Понад 200 осіб вирушили до ЦК. Ішли щільною колоною — не співали, не вигукували нічого, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх облили водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку Іван Головченко (у вишиванці!) з почтом, у якому був і заступник голови КДБ УРСР генерал Калаш. Міністр запропонував демонстрантам викласти свої претензії. З натовпу вийшла Оксана Мешко і стала вимагати звільнити заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делегацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а до 40 осіб таки залишилися чекати звільнення заарештованих. Годині о 3-й ночі їх привезли і випустили на виду в очікуючих. Через декілька днів після демонстрації Плахотнюка звільнили з роботи.

Визнання волі

У червні 1969 р. в Дніпропетровську був заарештований поет Іван Сокульський, iз яким Плахотнюк познайомився в листопаді 1968-го. Плахотнюка допитували у справі заарештованого, та нічого не домоглися. Після допиту запропонували звільнитися з кафедри «за власним бажанням» (він почав працювати на кафедрі невропатології Київського медінституту з 1 вересня 1969 року), хоча парторг кафедри запевняв: стараннішого співробітника вони не мали принаймні впродовж останніх 10 років. Плахотнюк відмовився написати заяву, отож його звільнили «за скороченням штатів».

13 січня 1970 року в Дніпропетровську відбувся суд над Іваном Сокульським. Плахотнюк надіслав свого відкритого листа на його захист у дніпропетровські газети, які опублікували текст із «викриттям» Сокульського. Надіслав він цього листа і матері в’язня, що пізніше було потрактоване як «розповсюдження матеріалів антирадянського змісту».

12 січня 1972 року, під час масових репресій проти української інтелігенції, заарештували і Миколу Плахотнюка. Звинуватили за ч. І ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда». Київський обласний суд постановив направити Миколу Григоровича на примусове лікування, що тривало до 5 березня 1981 року. Це була найчорніша смуга в його житті. Та вже 8 квітня того ж року — на волі, в Києві, невідомі тяжко побили Плахотнюка. Близько місяця він провів у лікарні.

Потім не зміг улаштуватися на роботу в Києві чи області. Зрештою його направили на курси підвищення кваліфікації в стаціонар обласного протитуберкульозного диспансеру в Черкасах. Оселився в гуртожитку на околиці міста. А 6 вересня того ж 1981 року його знову заарештували за сфабрикованим звинуваченням.

Звільнили у червні 1984 року. Два роки пробув у Луганському тубдиспансері фтизіатром. Із травня 1989-го працював у Києві лікарем міської туберкульозної лікарні.

З 1991 — член Українського комітету «Гельсінкі-90», член Проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. З 1994-го — голова правління громадської організації «Музей шістдесятництва», створеної за ініціативою Надії Світличної. Подвижницькою працею Миколи Григоровича в Києві створено «Музей шістдесятництва». Його відкрито 24 серпня 2012 на вулиці Олеся Гончара, 33. Головна ідея Музею — екскурс в історію, боротьба за національне відродження, феномен самвидаву, репресії, яким піддавали шістдесятникiв, відродження народних традицій. В експозиції — тисячі експонатів: рукописи, старі фотографії, особисті речі шістдесятників.

Микола Плахотнюк як завідувач Музею до останнього часу організовував історико-культурні заходи, виступав у пресі зі спогадами та розповідями про шістдесятників.

2001 р. нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 2005 — ІІ ступеня, 2008 р. — Орденом Свободи. Лауреат премії ім. В. Стуса 2013 р. за книжку «Коловорот: Статті, спогади, документи» та створення «Музею шістдесятництва».

* * *

Дружина Миколи Плахотнюка — Валентина Чорновіл, син Богдан, яким ми щиро співчуваємо. Україна втратила в особі Миколи Плахотнюка великого трудівника і подвижника національного духу. Вічна пам’ять йому і слава.

Білокінь Сергій, Болотова Галина, Геврич Ярослав, Гейко Ольга, Горбаль Микола, Горині Ольга, Богдан, Оксана, Гребенюк Віктор, Григоренко Андрій, Дебелюк Іван, Довгані Борис і Рита, Драч Іван, Євдоченко Сергій, Зарецькі Олексій, Таїсія, Олена, Захаров Євген, Здоровило Василь iз родиною, Зінкевичі Осип і Надія, Зісельс Йосип, Калинець Ігор, Караванський Святослав, Кир’ян Надія, Компаниченко Тарас, Кравченко Валерій, Кульчинський Микола, Куценко Григорій, Кушніри Галина та Іван, Лісові Віра й Оксен, Логвин Юрій, Лодзинська Олена, Лохвицька Лариса, Лук’яненко Левко, Маковійчук Гриць, Мариновичі Мирослав і Люба, Мармуси Володимир і Микола, Матвіюк Кузьма, Матусевич Микола, Мілявський Леонід, Мороз Раїса, Обертас Євген, Овсієнко Василь, Павлов Вадим, Перевальський Василь, Пиріг Любомир, Пономарів Олександр, Попадюки Зорян і Оксана, Попелюх (Стус) Валентина, Приходько Григорій, Різників Олекса, Руденко Раїса, Русин Іван, Сергієнко Олесь, Сиченки Олена, Богдан, Ірина, Смогитель Вадим, Сокульська Орися, Сугоняко Олександр, Танюк Лесь, Ткачук Олександр, Хмара Степан, Цимбал Вікторія, Чернявська-Набока Інна, Шевченко Олесь, Шухевичi Юрій і Леся, Якубівський Михайло і ще безліч імен...