З ембріоном Геббельса в голові

«Та насправді ваша жалюгідна, злиденна країна Росії й у страшному сні не потрібна! Це ви без нас — ніщо! А для Заходу ваша Україна — лише територія для розташування військових баз проти великої Росії!» — бризкає слиною російська колега, яка ще кілька років тому справляла враження цілком адекватної людини й навіть критикувала Путіна. Їх таких за минулий рік стало дуже багато. Колись мислячих, інтелігентних людей, які сумно хитали головою, коли кремлівська влада вбивала адвоката Магнітського, забороняла американцям всиновлювати хворих російських сиріт, фабрикувала додаткові справи проти Ходорковського й нових представників «п’ятої колони», в яку путінські «клікуші» записують усіх опонентів ботоксного «царя»...

За рік після «возз’єднання» «Кримнашу» з «вєлікім отєчєством» багато чого змінилося. Передусім — в умах наших північних екс-«братів». Для тих, хто залишився мислячим і адекватним, у великій Росії тепер узагалі немає місця — їх цькують і затюкують так, що, здається, й до повернення ГУЛАГу вже недовго. Можливо, саме тому ми їх тепер майже не помічаємо на тлі тих сумнозвісних 86%, які без страху і докору підтримують політику «мочителя в сортирах».

Але вони є. Більше того — вони не мовчать і навіть намагаються кричати: записують звернення до українців із вибаченнями за політику російської влади, приносять квіти до посольства України на роковини загибелі Небесної сотні, подають заявки на проведення акцій вшанування їх пам’яті... Та завершуються ці спроби підтримки, за які ми російським друзям дуже вдячні, однаково: активісти з квітами та свічками опиняються в поліцейських «автозаках», як це вже вкотре сталося наприкінці минулого тижня, а заявки на опозиційні мітинги, марші примирення чи єдності отримують відмову.

Інша річ — акції вірних путінців, яким у центрі Москви та інших міст Росії завжди відкрито широку вулицю. Саме такий велелюдний марш відбувся минулої суботи в російській столиці — звісно, з повного схвалення й за підтримки місцевої влади. Організував цей гучний захід рух «Антимайдан» на чолі з другом Володимира Путіна, байкером Хірургом. До акції, організатори якої налічили 50 тисяч учасників, а поліція — 40 тисяч, долучилися також деякі втікачі з України на кшталт Олега Царьова (Януковича з Азаровим чомусь не було).

І тут хотілося б повернутися до фрази російської знайомої автора цих рядків, з якої починається цей текст. Про те, як байдуже насправді їхній великій державі до нашої, «жалюгідної та злиденної».

За останні 11 років в Україні відбулося щонайменше два великі повстання духу, які ми називаємо таким страшним для північних сусідів словом «Майдан». Однак ні на мирній Помаранчевій революції, ні на кривавій Революції гідності ми не закликали до повалення влади чи зміни режиму в жодній чужій країні. Ми боролися проти власних корупціонерів, за власну гідність і свободу — хай із перемінним успіхом, набиваючи синці й втрачаючи Героїв. І так, розуміючи, що без впливу ззовні багато чого в нашій країні пішло б зовсім іншим шляхом. Але аж доки інша держава грубо не втрутилася в наші справи, відірвавши частину території суверенної України й заколотивши війну в сусідньому регіоні, нікому й на думку б не спало виходити на Майдан із перекресленим портретом чужого президента.

Щоправда, і у 2004-му, і в грудні-січні 2013-2014 років у центрі Києва мирно стояли намети під державними прапорами Росії. Але це російські (справжні) брати по духу самі приїздили до нас «по ковток свободи».

У Росії ж, якій так «не потрібна» Україна, вже не вперше відбувається справжній антиукраїнський шабаш. Учасники «Антимайдану» носили перекреслені портрети «фашиста-бандерівця» Петра Порошенка та інших «членів бандерівської хунти», «зупиняли український нацизм» і проклинали, проклинали, проклинали... таких «непотрібних» їм колишніх «молодших братів».

«Год Майдану. Нє забудєм, нє простім!» — велетенськими вогненними літерами горів напис біля московського ЦУМу. Із колонок лунали пісні Олега Газманова, Віки Циганової та інших патріотично-пропутінських виконавців. Сама співачка, що в 1990-ї прославилася завдяки хітам про російську дійсність на кшталт «Русская водка», у компанії «антимайданівського» політика Миколи Старікова виявилася ведучою мітингу. «Майдан — це посмішка американського посла з пентхаусу на Хрещатику. Майдан — це ембріон Геббельса, який втілився у людиноподібних істот, що танцювали в храмі!» — сипали метафорами панове конферансьє.

Щоправда, їхнє скандування «Майдана в Рассіі НЄ БУДЄТ!!!» натовп підхопив якось мляво. Можливо, через те, що, як з’ясували журналісти, «ідейними» на акції були далеко не всі. Плакати з прокльонами на адресу української влади, США та Євросоюзу тримали і студенти, яких «добровільно-примусово» зігнали на мітинг через деканати, й заробітчани, що прийшли отримати свої 300 рублів за участь у масовці, та інші схожі персонажі, добре відомі нам за роки «регіональної» влади...

А Майдану в Росії, мабуть, і справді ще довго не буде. Хоча, з іншого боку, — а хто б іще якихось два роки тому ризикнув сказати, що розчарований після Помаранчевої революції український народ знову повстане проти корупції та сваволі? А він повстав.