«Хто, якщо не я»

«На моїх очах iз Майдану забрали дівчинку, якій спецназівці перебили хребет»

Збирати свідчення-інтерв’ю в учасників Майдану Валентина Розуменко почала ще в лютому минулого року, практично відразу після розстрілів на Інститутській. Спонукали її до цього не лише переживання за своїх рідних, які так само практично від початку були на Майдані, а й сотні вбитих та поранених на вулицях Києва, каже авторка. Тож уже з 21 лютого вона взяла диктофон і пішла збирати по крихтах спогади, які зараз не лишають байдужими нікого.

До книги ввійшли більше шістдесяти таких живих спогадів-свідчень, які воскрешають у пам’яті живі картини того, що відбувалося. Для багатьох учасників Євромайдану Революція гідності почалася з жорстокого побиття студентів у ніч на 30 листопада. «Коли дізнався, що студенти вийшли до стели Незалежності висловити свій протест, вирішив їх охороняти. Жах, який ми пережили тоді, годі передати словами. Спецназівці взяли в коло молодь і почали бити кийками і ногами, відтісняючи під стелу. У нас узагалі нічого не було для оборони, щоб хоч чимось відбиватися. Кільце під стелою звужувалося, і я намагався хоч якось захистити дітей. Спецназівці і мене «спустили» по сходах донизу. Не знаю, як я собі ребра не поламав і звідки в мене взялися сили, щоб знову кинутися на допомогу. На моїх очах iз Майдану забрали дівчинку, якій спецназівці кийками перебили хребет. Донині не розумію — за що били? Хто за це відповість?» — запитує 66-річний будівельник з Івано-Франківська Михайло Семенюк.

Із того кривавого побиття почався Майдан і для 17-річного Андрія Грицая з Тернопільщини, який у ту ніч був у центрі столиці з дівчиною. «Ми спілкувалися, слухали виступи. У ту ніч, коли «Беркут» почав нападати на молодь, я дуже злякався за свою дівчину — вона стояла з іншого боку стели. Я кинувся її рятувати і потрапив під потужну «роздачу». На мене напали і почали безжально бити, найбільше — по печінці. Я ледь втримався на ногах. Коли знайшов дівчину, у неї була істерика — кричала несамовито. У неї вся рука була синя. Згодом довелося звертатися до психолога», — згадує хлопець і ставить риторичне питання: «За що?». Сам Андрій після того побиття кілька тижнів лікувався в обласній лікарні. А тоді — повернувся на Майдан. Був до останнього, доки 20 лютого не отримав серйозне поранення в ногу. Заліковувати рани довелося навіть в Естонії. А тоді — знову на Майдан.

«Я вже три тижні з цими «бандерами» живу в наметі»

Ще однією причиною, яка змусила Валентину Розуменко взятися за цю книгу, стала навала брехні про Майдан, яка від початку лилася з провладних телеканалів та газетних шпальт, де ширилися чутки про проплачених «бандерівців», котрі захоплюють Київ, наколотих наркоманів та пияків, які нібито мешкають у наметах Майдану. Валентина сама була безпосереднім учасником Майдану, тому відчувала його неймовірно позитивну енергетику й дух, бачила теплі й інтелігентні відносини між людьми. «Дратувало скептичне ставлення до людей, які в мороз і холод відстоювали Майдан, перехворіли застудою, запаленнями, були поранені, але знову виходили на підтримку й ставали зі своїми побратимами пліч-о-пліч у протистоянні. Особливо поширеними ці фантазії були на сході країни та в сусідніх державах. Ці розповіді гнітили. Коли ж почала спілкуватися з учасниками Майдану, з’ясовувалося, що майже всі респонденти з вищою освітою, а то й з двома», — зізнається вона.

Руйнування стереотипів відбувалося і під час самого Майдану. Іван Круц із містечка Турка, що на Львівщині, згадує, як до них у намет «прибився» «тітушка» з Дніпропетровщини, якого вигнали з Маріїнського парку за те, що відмовився іти на провокації. «Ми його вдягли, дали взуття, бо він був взутий у кеди, коли були морози, запропонували гроші на квиток додому. Проте він попросився лишитися в нашому наметі. Я мимоволі став свідком розмови Толі з ріднею. До нього зателефонувала сестра і говорить: «Ти давай уже вертайся додому. Тут у нас чутки, що «бандери» вже погроми роблять, усе трощать, Київ «розносять». На що він із запалом відповів: «Та що ти верзеш? Я вже три тижні з цими «бандерами» живу в наметі. Ви не знаєте, які то хороші люди!» — розповідає пан Іван.

Серед «героїв» книги — весь спектр Майдану й України. Від 17-річних студентів до 67-річного пенсіонера з Київщини, від Чернівців та Ужгорода до Дніпропетровська та Криму. Є тут етнічні білоруси, кримські татари, чеченці, узбеки, вірмени. Є лікарі, будівельники, інженери, вчителі, миротворці ООН і «афганці». Частина з них зараз воює на сході, частина — волонтерить. Є тут і спогади Аміни Окуєвої, дружини нинішнього командира батальйону імені Джохара Дудаєва Адама Осмаєва, яка на Майдані була лікарем, а нині теж узяла до рук зброю. Є і свідчення легендарного командира «афганської сотні» Олега Міхнюка, який загинув у серпні під Луганськом.

Утім є у книзі і багато моментів, які і нині викликають багато запитань і вимагають окремого розслідування. Зокрема — як розподілялися кошти, які люди приносили на Майдан, і чи велася якась бухгалтерія? Військовий комісар спецпідрозділу Миротворчих сил ООН Олексій Рижков згадує, що на другому поверсі Будинку профспілок була велика кімната, куди майданівські «інкасатори» приносили скриньки. «Особисто я був свідком, коли ввечері заходив у справах до Степана Кубіва, як увесь стіл довжиною метрів у п’ятнадцять був закладений зібраними коштами. За окремими свідченнями кмітливих майданівців, було зібрано близько 38 мільйонів гривень народних коштів. За другими даними — 72 мільйони. Також були надходження в євро і доларах. Право на розподіл такої суми коштів мали опозиційні лідери політичного істеблішменту Майдану від «Батьківщини», «Удару» та «Свободи». Мені також стало відомо, що окремі ділки комерційної групи, наближеної до лідерів Майдану, поклали собі в кишеню великі суми коштів», — стверджує він.

Крім ідеалістів, були на Майдані і свої провокатори. Медик Майдану Тетяна Борисенко згадує, як їх у березні відрядили до Криму. «Чомусь звернулися до тих, хто порушував питання про ліки, які зникали зі складів», — дивується лікарка. Коли ж машини «Червоного хреста» із перевдягненим у лікаря козаком Самооборони, який мав охороняти медиків, дістався пункту пропуску Чонгар, «козак» просто «здав» їх Кримській самообороні, заявивши: «Це їдуть провокатори. Всі документи підроблені». «Він підійшов до машини, де сиділи медики, і витягнув футболки «Майдан. Київ». Виявляється, крім нього, про це ніхто не знав. Їх усіх ставлять під дула автоматів. Починаються розбори. Але є Бог на світі. В цю мить під’їхали польські журналісти і врятували наших лікарів. Згодом виявилося, що всі документи справді були «ліві». Їх хотіли підставити. Просто в голові не вкладається», — обурюється пані Тетяна.

«Особисто я бачив двох людей без голів»

Офіційно, під час протистоянь у центрі Києва у листопаді 2013 — лютому 2014 року постраждали понад дві тисячі людей. «Загальна кількість потерпілих під час Майдану — 2175 людей. Із них постраждалими від винищення є 75 людей 18 — 22 лютого, при цьому під винищенням статут Гаазького трибуналу кваліфікує масові вбивства людей. Також це 50 убивств учасників протесту, 17 випадків насильницького викрадення людей, 40 людей було піддано тортурам», — заявив днями голова громадської комісії з розслідування порушень прав людини комісії Володимир Василенко. Однак свідчення очевидців переконують, що жертв протистоянь могло бути набагато більше, особливо після побоїща, влаштованого «беркутом» і «тітушками» 18-20 лютого в Маріїнському парку. І чутки про відрізані голови та гори трупів, які спалювали в крематоріях, можуть бути наближеними до правди. «Дуже була велика кількість поранених і побитих. Особисто я бачив двох людей без голів. Бачив, як «тітушки», які там стояли, з кийками і пістолетами, стріляли в людей. Вони ходили поміж поранених людей, які лежали на землі, дивилися, хто ледь живий, добивали їх. Там справді було страшно. То нелюди», — переконує Андрій Грицай. До речі, в інтернеті свого часу «гуляло» фото, зроблене з вікна Верховної Ради, на якому видно, як «беркутівці» несуть на ношах тіло людини без голови. «На сьогодні (лютий 2014 р. — Авт.) подають інформацію про 82 загиблих... А де ті 312 осіб, які зникли безвісти? Згодом, після того як Маріїнський «зачистила» міліція, наші бійці повернулися, аби забрати убитих — їх там не було... Де вони поділися? Де інші люди, яких було вбито і які залишалися не лише в парку, а й на Грушевського та інших вулицях після бойових дій? Цього ніхто ж не знає. З’ясувалося, що в крематоріях Байкового кладовища спалювали тіла вбитих людей... усі три дні (18—20 лютого). Ми зв’язувалися з людьми, які там працюють. Вони розповідали, що міліція їх виганяла і там провадила спалювання. Кого спалювали, ніхто не може сказати», — свідчив і Олег Міхнюк.

На ці питання ще доведеться шукати відповідь. Як і на інші, які ставлять герої книги «Майдан... Хто, якщо не я?!». Бо доки не похований останній солдат — війна не закінчена. І доки не покараний останній злочинець, доки не відкрита вся правда, говорити, що Майдан виконав свою місію, рано. І ця книга документальних свідчень злочинів Системи іще дочекається своїх об’єктивних слідчих. За це стояв Майдан.