«Поки допомагаю нашим хлопцям — доти й живу»

Пересічний солдат непростої долі

...У мирні часи він був простим пенсіонером, який жив з того, що продавав газети та згадував свою бойову молодість. Першу групу інвалідності та пенсію Григорій Янченко отримав після війни в Афганістані. А ще до того побував у Чехословаччині. Отже про те, що таке війна, знає не з чуток.

— Мій менталітет не дозволяє мені сидіти склавши руки, в той час, коли в Україні йде війна, — каже Григорій Янченко. — Спочатку пожертвувань було не так і багато, але дуже скоро мені вдалося довести людям щирість своїх намірів. Це було ще восени, коли багато наших солдат отримали поранення в зоні АТО та проходили курс лікування у миколаївському госпіталі. Вони попросили волонтерів Херсона про допомогу. Їм була потрібна не тільки наша матеріальна підтримка, а й моральна. Мені швидко вдалося знайти однодумців і разом ми зібрали гроші, а також знайшли необхідні продукти й транспорт для поїздки. Всі разом ми вирушили в Миколаїв, де вручили пораненим бійцям наші подарунки. Мабуть, найнесподіванішим та найзворушливішим презентом для десантників стали справжні тільняшки! Я й сам просто морально ожив, коли побачив їхні щасливі очі і зрозумів, що моє місце — тут, у волонтерському русі.

«Я сам служив саме в тій псковській бригаді»

Свою довгу дорогу від дому до жвавого торговельного центру, де збирає пожертви, Григорій Миколайович називає «розминкою». Хоча навіть для здорової людини подолати пішки три кілометри — завдання непросте, а що вже говорити про інваліда-візочника! Однак колишній військовий звик до порядку і непростих випробувань долі. Тому в нього все продумано та чітко: до візка прикріплений спеціальний ящик для пожертв із написом про допомогу для Української армії, а за спиною майорять два прапори — України та повітрянодесантних військ.

— Це правда, що вам довелося побувати в гостях у наших бійців, що називається, «в самому пеклі», на Донбасі? — цікавлюся я.

— Так, мені допомогли туди добратися і поспілкуватися з хлопцями мої нові друзі. Такі зустрічі запам’ятовуються на все життя, — з гордістю каже Микола Янченко. — На всі зібрані мною кошти купуємо найнеобхідніші речі для хлопців: теплий одяг, розвантажувальні жилети, оптичні приціли, взуття, прилади нічного бачення. Зараз уже стало можливим робити адресну допомогу українським військовим. Тобто бійці й командири кажуть нам, у чому в них є зараз нагальна потреба, і саме це ми разом з моєю групою підтримки купуємо й привозимо їм. Наприклад, з останніх замовлень: прилади нічного бачення, біноклі, продукти харчування. Намагаюся зберігати всі чеки та виписки, щоб ніхто не подумав, що я збираю гроші для себе. Хоч мене ніхто й не перевіряє, але все може бути. Не хочу, щоб потім обізвали шахраєм. І знаєте, що я вам хочу сказати: ті доброта, щирість та милосердя, на які здатні наші люди, — вразили понад усе! Поки допомагаю нашим хлопцям — доти й живу! Ви зрозумійте правильно: для мене це стало сенсом життя, а не обов’язком. Я був пересічним солдатом, і так і залишився — пересічним солдатом, який просто виконує свій борг перед людьми.

— Чи змінилося зараз ваше ставлення до Росії?

— На жаль, так, — хитає головою дядя Гриша. — Мені дуже прикро за Росію... Знаєте, я коли вперше почув про тих псковських десантників, які нібито забрели на нашу українську територію, дуже розчарувався. Стало боляче, адже так сталося, що ще у 60-ті роки я сам служив саме в тій псковській бригаді. З тих пір пройшло багато часу, там уже зовсім інші люди, які зараз підтримують терористів, отих, що вбивають наших хлопців. Для мене особисто це дуже боляче бачити й огидно. Я думаю, що ми могли б вчасно придушити тих «ополченців» на Донбасі, але не вистачило вмілого керівництва та оперативності реакції.

«Ми переможемо в цій війні!»

Підтримувати зв’язки з волонтерами Григорію Миколайовичу допомагає його дружина. Жінка повністю розділила доброчинну справу свого чоловіка і впевнена, що саме ця робота — найголовніша в їхньому житті. За ті п’ять місяців, що Григорій Янченко добровільно несе нелегку вахту в тилу, у нього з’явилося дуже багато нових, справжніх друзів. Вони не тільки регулярно приносять необхідні пожертви, а й стали добрими помічниками, коли треба організувати транспортування або закупівлю речей, що так життєво необхідні для українських солдатів у зоні АТО на Донбасі. Велику допомогу в пересуванні по Україні знаменитому «дяді Гриші» з Херсона надав і депутат Київської міськради Сергій Гусовський.

— Моя перша зустріч у Херсоні з колишнім афганцем Григорієм Янченком — то справжній подарунок долі, — сказав Сергій Гусовський. — То була зустріч, яка зміцнила мою віру в правду та честь. Він не чекає подяки, не нарікає ні на що. Просто робить те, що вважає за потрібне. Літня людина з неймовірною силою духу. Тихий мешканець південного міста Херсон та справжній патріот.

Нагорода знайшла героя

Добрі справи «дяді Гриші» з Херсона оцінили навіть волонтери з Європи. Об’єднання жінок у Німеччині під назвою «Франкфуртський обоз» прийняло рішення про особливе визнання громадянського подвигу інваліда Григорія Янченка. Жінки самі зібрали гроші на придбання для Григорія Миколайовича іменного інвалідного візка з електроприводом для зручності та більшої мобільності.

— Цю акцію ми, херсонці, називаємо «Народне визнання» громадянського подвигу однієї людини, — розповіла одна з лідерів волонтерського руху на Херсонщині Ольга Цилінко. — Місія добра, яку виконує Григорій Янченко, — найкращий доказ того, що можливості людини не обмежені його фізичними здібностями. Мені відомо, що українці, які зараз мешкають у німецькому місті Франкфурт та на його околицях, збирають речі для українських солдатів, що виконують свій обов‘язок у зоні АТО на Донбасі. Волонтерська допомога Українській армії, що надходить із Європи, направляється у 72-гу бригаду, батальйон «Київська Русь», «Шахтарськ» та передається особисто в руки солдатам. Волонтери з Німеччини відверто кажуть, що допомагають Україні боротися з російським фашизмом.

А на довершення Григорій Янченко отримав іще один подарунок, про який, за його ж власним визнанням, він навіть і мріяти не смів. Життєвий подвиг простого пенсіонера оцінив начальник Херсонського морського порту Сергій Ігнатенко та подарував волонтеру планшет. Від щастя та вдячності мужній «дядя Гриша» навіть розплакався. Знаменитий волонтер із Херсона пообіцяв, що всі сили буде віддавати на допомогу українським бійцям та нізащо не піде зі свого «бойового поста».

— Мешканці нашої єдиної України гідні жити краще, — впевнено каже Григорій Янченко. — Наші хлопці — справжні Герої своєї країни. А ми тут, у тилу, — станемо для них гарною опорою і разом переможемо в цій війні!