Як Хмельницький до Розанди сватався

Рішення сесії Тростянецької районної ради Вінницької області про створення «Музею «Батозька битва» в селі Четвертинівка на базі місцевого краєзнавчого музею було ухвалено на основі неодноразових звернень громадськості області. «Музей стане невід’ємною частиною майбутнього заповідника і розкриватиме значення битви під горою Батіг для української історії перед мешканцями та гостями краю. Батозька битва — одна з найяскравіших сторінок історії України. На території села Четвертинівка споруджено обеліск Козацької Слави, який увіковічує пам’ять про героїчну битву козацького війська, функціонує Четвертинівський краєзнавчий музей, історичні місця — Богданова криниця, Кривавий Яр, Поле Батозької битви, гора Батіг. Усі ці об’єкти можуть увійти у комплекс історичного заповідника. Сьогодні Україна особливо потребує збереження історичної правди, національних традицій, патріотичного виховання молоді на фактах героїчного минулого нації», — йдеться у зверненні активістів.

І от нещодавно «Музей Батозька битва» запрацював у Четвертинівці. Наступним кроком має стати створення історико-культурного заповідника «Батіг».

«Шерше ля фам» — не причина, а привід

Зрозуміло, що для національної гідності принизливо оцінювати власну історію (і тим більше перипетії національно-визвольної війни Богдана Хмельницького) здебільшого з фільму «Вогнем і мечем». Офіційні історичні джерела стверджують: Битва під Батогом відбулася 22-23 травня (1-2 червня) 1652 року між союзною армією Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська Речі Посполитої під командуванням Марціна Калиновського. Битва була однією з важливих подій у часи Хмельниччини, завершилася перемогою союзників.

А от деякі дослідники вважають, що битва під Батогом певним чином перегукується з облогою легендарної Трої, у сенсі «шерше ля фам». Якщо остання постраждала через Єлену Прекрасну, то тут приводом стали почуття улюбленого сина Богдана Хмельницького до Розанди, доньки молдавського господаря Василя Лупула. На прекрасну молдаванку задивлявся не один із сусідніх вельмож, отже, її батько небезпідставно розраховував на вигіднішу партію.

За легендою, дізнавшись про те, що до нього збирається зі сватанням небажаний залицяльник, Лупул попросив допомоги в коронного гетьмана Речі Посполитої Марціна Калиновського, брата польського короля Яна Казиміра. Король нібито також претендував на руку і серце Розанди, тому гетьмана не довелося довго умовляти. До того ж у коронного були й свої рахунки: незадовго до пропозиції Лупула його викупили з ганебного татарського полону, куди він потрапив після Корсунського розгрому 1648-го. Жагу помсти підігрівало й сподівання на легку перемогу: за повідомленнями шпигуна, Тимоша Хмельницького супроводжували лише 5 тисяч козаків; стільки ж татар було в ескорті кума нареченого — Нуреддіна, спадкоємця кримського хана. Свій табір коронний гетьман розташував біля підніжжя гори Батіг, поблизу якої й розташоване село Четвертинівка. Це було ідеальне місце для засідки на шляху з Чигирина до Могилева, зважаючи на зручну переправу через Південний Буг: навіть татари позначили її на прибережних скелях зображенням людської ноги, стрілки й сідла.

Не підозрював Калиновський лише про те, що полювання йшло на самого «птахолова»: паралельно до загону Тимоша рухалися 30 тисяч ногайців і буджаків Карач-Мурзи, а також близько 13 тисяч козацької кінноти Івана Богуна.

І коли 22 травня (1 червня) 1652 року повз польський табір, не поспішаючи, проїхали «свати», рейтари накинулися на них. Але ледве вони встигли оголити шаблі, як із тилу вдарила татарсько-козацька кіннота. Під час жорстокої сутички кварцяне військо залишилося без обозів, захоплених татарами.

Уціліли тільки укріплені шанці німецької піхоти, де змушений був рятуватися польський головнокомандуючий. Паніка охопила ряди рейтарів і вони кинулися — хто рятуватися плавом через Буг, хто — кричати про наміри відкупитися від смерті видачею коронного, останній, не довго думаючи, наказав пушкарям і найманцям стріляти... по «зрадниках». У результаті, за свідченням козацького літописця Самійла Величка, на березі Бугу полягло від власної ж артилерії близько десяти тисяч польської кінноти...

Поле бою ще не огорнули сутінки, коли козаки лавиною обрушилися із сусідніх висот і відразу в кількох місцях прорвали недобудовані укріплення. Одночасно їхня похідна артилерія рознесла вщент німецькі редути. І розпочалася різанина. Уцілілі поляки бігли до лісу або ріки, але кінець був один. Відносно пощастило тим, хто потрапив у татарські аркани, інші загинули від козацьких шабель.

Проспер Меріме порівняв те, що сталося, з кривавими сатурналіями херусків після поразки Вара. Помста за Берестечко була страшною й дала назву Кривавому яру (він зберігся донині), який переповнився тієї ночі кров’ю й відтятими головами. А голови трьох перших польських регіментаріїв (Пшиємського, Собеського й самого Калиновського) поклали в лантусі під ноги обачному Богдану Хмельницькому, котрий прибув на Батізьке поле тільки через три дні.

Батько Хміль, котрий прийшов і всіх розігнав, «покартав» козаків за розправи й написав листа королю, в якому звалив усе на непослух підданих. Примітно, що всі багаті трофеї він віддав татарам, узявши лише 57 гармат...

Через кілька днів гетьман уже взяв в облогу Кам’янець, а його син Тиміш успішно закінчив сватання в Яссах.

Так завершилася знаменита Батізька битва, яку часто порівнюють з оточенням римлян під Каннами карфагенським полководцем Ганнібалом. Її досягненням вважають анулювання принизливого білоцерківського договору.

Перемоги й «фіглі»

Бій під Батогом порівнюють уже не лише з перемогою Ганнібала під Каннами, а й із подвигами Олександра Македонського, Наполеона. Вона, мовляв, стала полем першого успіху військового генія 20-річного чигиринського сотника Тимоша Хмельницького...

Водночас загальна стратегія битви під Батогом — «фіглі» (як поляки називали воєнні хитрощі), характерна саме для вінницького полковника Івана Богуна, котрому навіть Сенкевич у своєму творі «Вогнем і мечем» був змушений віддати належне. Прикинутися слабким, відступити чи побігти, аби відразу обрушитися на противника, який розслабився, — це була його стихія.

За великим рахунком, цей бій дав Україні короткочасне моральне піднесення. Та й Польща нічого не втратила. Уже наступного року Чернецький перетворив на попіл майже все околишнє Поділля. Легендарний Богун виявився раптом союзником поляків і був ними ж розстріляний за доносом Тетері. Ще через кілька років на нашу багатостраждальну землю обрушилися громадянська війна (Руїна), анархія та братовбивство. На цій хвилі піднялися цілі сонми гетьманів, ліво- та правобережних, котрі любили не Україну, а себе та владу. Тетеря, Сомко, Брюховецький, Виговський, Многогрішний й інші точили суперечки між собою, плели інтриги. А 1672 року зійшлися в страшній міжусобиці — на тому ж таки полі під Батогом...

Ще на 350-річчя Батозької битви (в 2002 році) було ухвалено рішення святкувати «вітчизняні Канни» щорічно, а тому, напевне, доцільно було б припинити невпинне «переосмислення» історичних фактів. Нехай будуть такими, які є. А те, що поряд із світлим минулим у нашій історії, де ми виглядаємо благородними переможцями, є й не вельми привабливі плями, природно, адже ліки не бувають солодкими.

І якщо на це поле щороку приїжджатимуть поляки, угорці, татари й литовці, ті, хто сьогодні, у не менш складні й нелегкі для нас часи, молить за нас Небеса, це лише підносить нашу національну ідею. Адже ми, приміряючись до переправи в Європу, не маємо соромитися своїх предків і ділити історію на дві категорії — для «зовнішнього» та для «внутрішнього» вжитку. А створений « Музей Батозької битви» — це ще одна перепустка до європейської сім’ї.