Могила Олександра Кістяківського на Байковому кладовищі у Києві.
Закінчивши клас богослів’я, Олександр мав йти шляхом батька-священика — вступити до духовної академії. Але доля розпорядилася інакше, і він склав екзамени до Університету св. Володимира, обравши юриспруденцію. Лише після успішного складання іспитів за перший курс юнака зарахували до казеннокоштних студентів. Дуже мудре правило, яке дозволяє молодій людині визначитися остаточно — чи відповідний професійний шлях обрано. Помешкання для «недостаточних» студентів, тобто таких, що не мали достатків, розміщувались на четвертому поверсі головного корпусу університету. Той, хто навчався у червоному корпусі Національного університету ім. Тараса Шевченка, пам’ятає, що на відміну від аудиторій другого і третього поверхів iз високими стелями і величезними венеційськими вікнами, приміщення горішнього поверху значно нижчі, з меншими вікнами і дверима. Це зумовлене особливостями архітектурного стилю класицизм — парадними були середні поверхи, горішні призначались для помешкання. Їх менші розміри давали більший затишок, та й опалювати й освітлювати їх було простіше.
За поведінкою студентів університету, як і в семінарії, слідкували інспектори. Вже будучи студентом четвертого курсу, Олександр Кістяківський постраждав від одного з них через вроджене почуття самоповаги. Субінспектор, що відвідував студентів, дозволив собі грубощі при спілкуванні. Олександр Федорович зробив йому зауваження, за що був тимчасово виключений з університету «за порушення дисципліни». Міра покарання була досить специфічна — винуватця призначили вчителем історії та географії парафіяльного, потім повітового училища в провінційний Козелець (тепер райцентр на Чернігівщині). На цьому «засланні» юнак пробув недовго і вже за півроку його перевели до дворянського училища в Києві.
Після закінчення університету Олександр Кістяківський влаштувався домашнім учителем у маєтку українського історика, етнографа і поета Миколи Андрійовича Маркевича. Він мав підготувати небожа господаря до вступу в училище правознавства. Кілька місяців праці, і вчитель привіз свого підопічного до Петербурга. Сам Олександр знайшов посаду в межевому департаменті сенату, потім у міністерстві освіти. Мабуть, це стало підставою для сучасної російської енциклопедії назвати Кістяківського «російським криміналістом». У Петербурзі він зближується з українським земляцтвом і згодом входить до редакції українського журналу «Основа», якою керував Василь Білозерський. Публікує статті в «Журнале Министерства юстиции» і складає екзамен на кандидата прав.
Та, мабуть, холодний, відзігорний Петербург не підкорив молодого юриста. За кілька місяців після кандидатського іспиту Олександр Кістяківський захистив роботу на право викладання, прочитав дві пробні лекції і був допущений як приват-доцент до читання лекцій iз кримінального права та судочинства в alma mater — київському Університеті св. Володимира.
Повернувшись до Києва, Олександр Федорович продовжує брати участь в українському русі, входить до керівного складу громади. І дружину собі обирає, так би мовити, у своєму колі — нею стала Олександра Іванівна, Леся, — з роду баронів Міхель, рідна сестра Варвари Іванівни, дружини нашого видатного історика Володимира Антоновича. В сім’ї Кістяківських народилося шестеро синів. Це покоління, як і наступне, дало світові кількох видатних діячів науки, політики, громадського життя.
Захистивши магістерську дисертацію, Кістяківський стає доцентом кафедри кримінального права й судочинства, а вже наступного року захищає дисертацію докторську. І як логічний наслідок — обрання професором тієї ж кафедри, з якою буде пов’язане все його наукове життя.
У 1994—1995 роках Інститут археографії Національної академії наук України та Українська правнича фундація видали «Щоденник» Олександра Кістяківського, який він вів упродовж 1874—1885 років, фактично до самої смерті. У передмові до двотомового видання відзначено, що Кістяківський — видатний учений-криміналіст, історик права, археограф, громадський діяч. Він був членом Київського географічного товариства, співзасновником і головою Південно-Західного відділення Російського юридичного товариства. Брав участь в етнографічних експедиціях ще одного видатного українця, автора нашого національного Гімну «Ще не вмерла...» Павла Чубинського, збираючи матеріали, що стосуються звичаєвого права українців. Розшукав п’ять примірників зводу законів, упорядкованого Кодифікаційною комісією протягом 1728—1743 років за часів Данила Апостола. Вивчивши всі ці матеріали, учений видав книгу «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879) iз власними дослідженнями на 144 сторінках. Кияни і гості столиці можуть побачити це солідне видання в експозиції Музею книги і друкарства, розміщеному в так званому Ковніровському корпусі Києво-Печерської лаври.
Олександр Федорович був членом Старої Громади, до якої належали видатні діячі нашої культури. Серед них були не лише представники української інтелектуальної еліти — Микола Лисенко, Леся Українка, Олена Пчілка, а й представники інших націй — Олександр Русов, Вільгельм Беренштам, Всеволод Рубінштейн. Клуб «Родина» (наголос на другому складі) містився у підвалі будинку № 42 по вулиці Володимирській. Під час імперіалістичної війни громада віддала приміщення під шпиталь для поранених. Старовинний будинок зберігся, але тепер у колишньому приміщенні українського клубу — ресторан швидкого харчування «Дрова».
У часи нашого студентства Університет імені Тараса Шевченка ми називали «рідним вузом». Мабуть, таким він був і для Олександра Федоровича. Як згадував професор історії Іван Лучицький у некролозі: «Щиро і гаряче відданий своїй almae matris, що цінував її успіхи і процвітання, він... не осмілився покинути її навіть у найбільш важкі для нього особисто дні, в хвилини тяжких випробувань, гірких розчарувань, важкої боротьби. З університетом пов’язані його юнацькі спомини, любов глибока до рідної йому країни».
Варто згадати і коло спілкування вченого-правника, коло його друзів, однодумців, колег і учнів, ту еліту київської інтелігенції, яка оточувала його. Крім членів Старої Громади, це й університетські «хлопомани» Володимир Антонович і Тадей Рильський, батько видатного українського поета Максима Рильського, історик Павло Житецький, відомі меценати і громадські діячі Василь Тарновський і Григорій Галаган, засновник і опікун славнозвісної Колегії Павла Галагана. До цього кола входить і багато професорів та студентів Університету св. Володимира — Володимир Бец, який відкрив «гігантські клітини Беца», Микола Християнович і Микола Андрійович Бунге, медики Емілій Мандельштам, батько поета Осипа Мандельштама, Микола Скліфосовський, Фрідріх Мерінг (його іменем було названо в Києві вулицю, що тепер має ім’я Марії Заньковецької), Григорій Мінх.
До близьких знайомих належать і видатні історики — брати Олександр і Микола Лазаревські, Володимир Щербина (його донька, Марія Щербина, згодом також викладала в Київському університеті, була колегою по кафедрі зоології онука Олександра Федоровича, професора Олександра Богдановича Кістяківського), громадські й церковні діячі брати Феофан і Петро Лебединцеви (Лебединці), історик Володимир Іконніков, його брат архітектор Михайло Іконніков, автор однієї зі збережених досі видатних споруд Києва — так званих «присутствених місць», що розташувались між Софійською та Михайлівською площами, редактор «Киевской старины» Володимир Науменко, згодом міністр освіти УНР. До цього кола належали і правники: голова окружного суду Іван Мечніков, брат всесвітньо відомого вченого Іллі Мечнікова, відомі меценати брати Іван та Олександр Терещенки, Віталій Суровцев, батько відомої громадської і політичної діячки XX століття Надії Суровцової.
В останній рік свого життя Олександр Федорович записав у щоденнику: «Я думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом має бути кожен житель Малоросії». І ще одна думка видатного мислителя, яка сьогодні звучить як пересторога: «Доля Росії — бути керованою нездарними людьми, посередностями, суб’єктами з атрофованим мозком...». До речі, студентом, а згодом і наступником Олександра Кістяківського на кафедрі був Дмитро Тальберг. Чи випадково Михайло Булгаков, теж студент Університету св. Володимира, надав це прізвище одному з негативних персонажів «Білої гвардії»?
26 січня минуло 130 років, як відійшов із цього світу видатний український вчений. 14 січня (за старим стилем) 1885 року Кістяківського відспівували в університетській церкві, а потім університет і громадськість Києва прощались із ним. Заповнений був увесь вестибюль і обидва марші сходів. Труну несли на руках до Байкового цвинтаря, «самого скромного из киевских кладбищ», за висловом сучасника. За бажанням Олександра Федоровича, похований він був поруч із могилою матері. За десять років після смерті відомого вченого і громадського діяча журнал «Киевская старина» присвячує перший номер за 1895 рік пам’яті Олександра Кістяківського.
Рід Кістяківських походить iз Чернігівщини. О. Кістяківський народився 1833 року в селі Городище (тепер Менський район), де його батько, Федір Омелянович, був священиком. У сім’ї було шестеро дітей — одна донька і п’ятеро синів, —яким батько поставив за мету дати освіту. У своєму домі сільський священик влаштував школу з пансіоном, де першу освіту одержали і його власні діти. Після батьківської школи Олександра віддали до Чернігівського духовного повітового училища. У чотирнадцять років він став учнем духовної семінарії і останні роки навчання вже сам себе утримував. Семінарський статут передбачав такий порядок: старші семінаристи доброї поведінки і успішності слідкували за молодшими, що жили на квартирах, тобто далеко від батьків. Інспектором однієї з таких учнівських квартир і став Олександр. Разом iз ним жили і його молодші брати.
За ініціативою менського осередку Чернігівського земляцтва 20 січня було відкрито меморіальну дошку Олександру Кістяківському роботи скульптора В. Щура на будинку по вул. Антоновича, 14 а, де він жив. В урочистостях узяли участь відомі правознавці, літературознавці, історики, лінгвісти, працівники Київського університету ім. Тараса Шевченка. Меморіальну дошку відкрили М. Ткач і представниця п’ятого покоління Кістяківських науковець Т. Киризій.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
