Майдан (тодi площа Калiнiна) у руїнах. 1943 рiк. (з архiву автора.)
Один iз перших визначних києвознавцiв Микола Закревський, який 1868 року видав друком двотомне «Описание Киева», засвiдчує, що у 1794 роцi на Хрещатику не було жодного будинку. Мiсце, де нинi розташувався величний i урочистий майдан Незалежностi, було затоплене, а буйнi трави з насолодою жували... кози. Не роздумуючи довго, народ назвав цю мiсцевiсть Козяче болото.
У мiру забудови Хрещатої долини (так у тi часи iменувався Хрещатик) на Козячому болотi проводилися iригацiйнi роботи. Коли вологу вдалося висушити, мiськi властi вирiшили перевести сюди один із найбiльших ринкiв — Бабин торжок, який мiстився бiля Софiйського монастиря i добряче дошкуляв церковникам i богомольним ченцям.
Про Козяче болото було забуто, однак на новому мiсцi назва «Бабин торжок» також не прижилася. І оскiльки ринок був розташований у Хрещатiй долинi, за ним закрiпилася нова назва — Хрещатицький базар. Вiн займав найбiльшу в тi часи мiську площу, яку (за назвою базару) почали iменувати Хрещатицькою. Як свiдчить той же Закревський, кияни полюбили цю площу i вона невдовзi стала мiсцем, де вiдбувалися великi народнi гуляння.
У 1851 роцi — за проектом Олександра Береттi — на Хрещатицькiй площi було споруджено першу велику кам’яну будiвлю дворянського губернського зiбрання (нинi на цьому мiсцi — Будинок профспiлок України).
У 1876 роцi чергова обнова: площу прикрасив будинок мiської думи, побудований за проектом архiтектора Олександра Шиле, i тепер уже не фольклорно, а офiцiйно площа отримує нову назву — Думська. Київськi газети широко висвiтлювали i хiд будiвництва, i сам будинок, передрiкаючи «блестящие очертания средоточию городской мысли». Однак реклама, як це нерiдко буває, розiйшлася з дiйснiстю: будинок мiської думи виявився нецiкавим анi з художньої, анi з архiтектурної точки зору. До того ж вiн був невисокий, i до шпиля з позолоченим гербом Києва можна було, здавалося, дотягнутися рукою.
На той час у мiстi жило 70590 людей, його площа становила 7,5 тисячi десятин. Бiльша частина вулиць та провулків, яких загалом налічувалося 180, була незамощена i неосвiтлена, загальний стан мiського життя свiдчив про занепад i нездатнiсть «батькiв мiста» вирiшити наболiлi соцiально-економiчнi проблеми.
Тож не дивно, що з початком ХХ столiття Думська площа стає ареною полiтичних демонстрацiй трудящих Києва. Як відгук на революцiйнi подiї 1905 року, на площi вiдбувся перший масовий мiтинг, у якому взяли участь 15 тисяч осiб. Тi, хто не мiг пробитися до Думської площi, стояли на прилеглих до неї вулицях — Інститутськiй, Миколаївськiй, Софiївськiй, Костьольнiй, Трьохсвятительськiй, Михайлiвськiй, Олександрiвськiй...
Рiшучiсть демонстрантiв не знає межi: вони оточують Старокиївський полiцейський околоток, вигукують свої вимоги. Начальник мiської жандармерiї, який нiколи ранiше не бачив нiчого подiбного, спiшно вiддає наказ звiльнити заручникiв з числа демонстрантiв, а охочi до демагогiї думськi базiки заспокоюють киян, обiцяючи краще життя.
Життя кращим не стало, зате у мiстi на деякий час запанувала тиша. Та коли Київ дiзнався про те, що у Петроградi скинуто царя, що самодержавство сконало, кияни знову — на улюбленiй площi. І хоча комендант мiста генерал Мадер заборонив поширювати хоча б якiсь вiдомостi про подiї у Петроградi, стримати революцiйнi поривання киян вiн був безсилий, а подальшi подiї склалися таким чином, що змусили Мадера думати про особисту безпеку: кияни, а з ними солдати київського гарнiзону, розгромили жандармське й охоронне вiддiлення, звiльнили полiтичних в’язнiв iз Лук’янiвської тюрми.
А далi кияни розгубилися: мало не щомiсяця одна влада змiнювала iншу, i були вони на будь-який смак: Центральна рада, Директорiя, нiмцi, бiлополяки, денiкiнцi, червонi... 5 лютого 1919 року з Думської площi звернувся до киян новий комендант Києва Микола Щорс.
За ним — перший голова Київської мiської Ради робiтничих, селянських i солдатських депутатiв арсеналець Андрiй Бубнов: «Революцiйна хвиля змила в Києвi все царське i все церковне, — зазначив вiн, — тому такi назви, як Царська площа, вулицi Миколаївська, Олександрiвська, Столипiнська, Катерининська, Єлизаветинська, Трьохсвятительська, Свято-Троїцька, не можна залишити».
Справжньою сенсацiєю став виступ професора Київського унiверситету Олекси Левицького: «Чи не забули ми, що найполум’янiшим борцем iз царизмом був палкий революцiонер, духовний пастир нашого народу Тарас Шевченко. Сьогоднi жодна українська душа не може змиритися з тим, що у Києвi, де поет жив i творив, усе ще немає вулицi його iменi, — цi слова професора потонули у криках «ганьба!». — Тому наша пропозицiя до нової влади така: перейменувати Бiбiковський бульвар, який ось уже п’ятдесят рокiв носить iм’я цього царського сатрапа, на бульвар Тараса Шевченка...»
Тут же, на площi, Андрiй Бубнов пiдписує вiдповiдну постанову Київської мiської ради, разом iз якою i Думська площа отримує нову назву — Радянська.
Охоплений революцiйним пафосом, той, один із найперших майданiв, ущент руйнує пам’ятник гонителю українства Петровi Столипiну.
Початок 30-х рокiв ознаменувався двома знаковими подiями — як для Києва, так i для його головної площi — Радянської: 1934 року Київ стає столицею України, а 1935-го голова київського мiськвиконкому Юрiй Войцеховський розпорядженням вiд iменi Київської мiської ради перейменовує Радянську площу на площу Калiнiна. Пiдставою стало 60-рiччя «славного бiйця ленiнської гвардiї», вiрного соратника обох вождiв — Ленiна i Сталiна.
Мiськi партiйнi функцiонери спiшно шукають хоча б якiсь слiди з бiографiї «всесоюзного старости», що пов’язували б iз Києвом «тверського крестьянского сына», як вiн себе називав. І знаходять: на початку революцiї Калiнiн таки перебував у Києвi, де очолив «роботи» з конфiскацiї церковних цiнностей для потреб Країни Рад. Для тодiшньої влади це був достатнiй аргумент для того, аби росiйський бiльшовик Михайло Калiнiн у наступнi сорок два роки (!) уособлював центральну площу столицi України — здорового глузду тут годi було шукати.
1937-го центральна площа столицi спорожнiла: спецiальною постановою були забороненi будь-якi скупчення людей, або несанкцiонованi зiбрання (бiльше трьох або бiльше осiб), чекiстськi «трiйки» штампували суворi вироки, спираючись на сумнозвiсну 58-му статтю — «антирадянська дiяльнiсть».
Несподiваним винятком став 1938-й рiк, коли мiська влада виставила на центральнiй площi ескiзи пам’ятникiв Тарасу Шевченку, який передбачалося спорудити у Києвi. Кияни жваво вiдгукнулися на цей захiд: проекти (32 варiанти з усього Радянського Союзу) вони пильно вивчали, вносили пропозицiї, тут же збиралися й пожертви на спорудження монумента.
Пiсля мало не рiчного обговорення кияни вiддали перевагу ленiнградському монументалiсту Матвiю Манiзеру, який до того спорудив пам’ятник Кобзаревi у Харковi. Щоправда, було й суттєве зауваження, аби київський варiант пам’ятника не був перевантажений другорядними фiгурами, як харківський, — крiпакiв, козакiв, жiнок, бажано, щоб у Києвi Шевченко стояв один i на повний зрiст.
Шостого березня 1939 року з нагоди 125-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка на площi бiля унiверситету перед велелюдним зiбранням голова Київського мiськвиконкому Іван Шевцов зачитує рiшення уряду про присвоєння Київському унiверситету й оперному театру iменi Тараса Шевченка i сповiщає, що вiднинi, згiдно з пiдписаною ним постановою мiськради, ця територiя називатиметься «Парк Тараса Шевченка». І центральним у парку буде пам’ятник Великому Кобзарю. Спадає бiле полотно, i бронзовий Тарас Шевченко з’являється народу...
У передвоєннi роки у Києвi живе 630 тисяч городян, його центральна частина набуває сьогоднiшнiх рис: Хрещатик збагатився монументальними будинками у стилi «сталiнського ампiру» — Поштамт, радiоцентр, Будинок оборони, Центральний унiвермаг, вулицю розширено й заасфальтовано, з проїжджої частини знято трамвайнi колiї, вiдкрито рух тролейбусiв. Радує око i площа Калiнiна: київськi зодчi досить вдало використовують тут природнi мальовничi пагорби, що з рiзних бокiв оточили площу — це дозволило створити розвинену у просторi композицiю. Чудова перспектива вiдкривається з площi на п’ятдесятиметровий пагорб, де у буйному кипiннi дерев ховається колишнiй iнститут шляхетних дiвчат, а нинi — Жовтневий палац культури.
22 червня 1941 року сонце пiднялося з-за обрiю, годинник на Поштамтi показував 4.00.
І раптом десь далеко в небi почувся гуркiт моторiв, що невпинно наростав. Невдовзi з боку Жулян можна було розгледiти велику групу лiтакiв, вiд яких почали вiддiлятися чорнi точки — бомби.
Вiйськовий комендант Києва, попри накази Москви «не пiддаватися на провокацiї», першим у країнi назвав речi своїми iменами: це — вiйна. Й оголосив тривогу по всьому Київському гарнiзону.
Фактор «блискавичної вiйни», узятий на озброєння нiмцями, спрацював безвiдмовно, i вже 20 вересня ворожi вiйська вдерлися у Київ. Одразу чiтко вималювалася чи не основна суть фашизму — грабiжницька: на захiд вiдвантажували ешелони з промисловим устаткуванням, музейними цiнностями, iконами, старовинними книжками, класичну ж лiтературу — спалювали.
Та не лише кричанням наповнили чужинцi Київ, з їхнiм приходом «заговорило» й дещо iнше — кулеметнi черги: у Бабиному Яру вони розстрiлювали євреїв, у розташованому поруч Сирецькому концтаборi — вiйськовополонених, їхня галаслива пропаганда навiювала думки про те, що вони, представники «тисячолiтнього рейху», прийшли сюди назавжди.
За двадцять п’ять мiсяцiв окупацiї в це можна було й повiрити: у Києвi нiмцi запустили бетонний завод на Теличцi й почали одягати в бетон усi шляхи наступу на Київ. Результати були блискучi. Вiйськовий комендант Києва генерал-майор Ебергард у секретному донесеннi Гiтлеру доповiдав: «У нiмецькому тлумаченнi поняття «Київ» бiльше не iснує, є Схiдний вал — суцiльна низка захисних споруд, надiйних, як фатерланд».
Це дало пiдстави Гiтлеру безпосередньо перед Київською наступальною операцiєю вiйськ І Українського фронту заявити керiвникам нiмецького генерального штабу: «Я нiколи не вiддам Київ!»
Та вже не було у свiтi сили, яка могла б стримати наступальний порив І Українського фронту.
Першим у центр Києва увiрвався танк гвардiї старшини Никифора Шолуденка з 22-ї танкової бригади. Никофор народився в селi Лебедiвка Вишгородського району на Київщинi, у Києвi закiнчив ремiсниче училище, тож мiсто знав непогано. На Хрещатику й площi Калiнiна його вразила... тиша, вiд якої за роки вiйни вiн встиг вiдвикнути. Старшина вiдкрив кришку люка, пiдвiвся на повний зрiст, i це була його фатальна помилка: тут же, на Хрещатику, куля нiмецького снайпера обiрвала життя танкiста.
У повоєнну iсторiю Києва Никифор Шолуденко увiйшов як перший визволитель, тож i пошанований був на найвищому державному рiвнi: посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу, його було перепоховано у парку Вiчної Слави бiля могили Невiдомого солдата, його бойову машину — танк — навічно встановлено на постаменті біля станції метро «Шулявська». Неподалік піднялася вгору й вулиця Никифора Шолуденка, а колишній Брест-Литовський проспект, яким Шолуденко просувався у центр Києва, перейменовано на проспект Перемоги.
Продовження — в наступному номері «УМ».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
