У бiй проти москалiв... веде Суворов?
Частини та з’єднання Збройних сил України досі не мають назв і символів, пов’язаних з українською історією та її національними й військово-історичними традиціями. >>
«Викликаємо вогонь на себе!»
10.02.2015
Володимир Муляр (ліворуч) та командир взводу, капітан Валентин Дегтяр.
Смерть, яка могла стати його смертю, Володимир Муляр тепер бачить часто — запис відеосюжету горезвісного російського каналу «Анна ньюс» він скачав собі у смартфон як пам’ять про пекло, пережите на трасі Бахмутка. В другій половині жовтня 2014 року саме тут була найгарячіша точка АТО — легендарний 32-й блокпост, крайній форпост українських Збройних сил, що на два тижні опинився в оточенні терористів. У цьому «котлі» на території так званої «ЛНР» випала нагода проявити себе й військовослужбовцю за контрактом молодшому сержанту Муляру.
«Дорога смерті» в 32-й «котел»
Володимир Муляр — уродженець Хмельницької області, який став киянином, — прийшов до Збройних Сил сім років тому. Службу проходить у Київському міському військовому комісаріаті. Володимир сам написав рапорт на відправку в зону антитерористичної операції. Відтак був відряджений у 24-ту механізовану бригаду (Яворівську), де в 2-му батальйоні отримав посаду помічника гранатометника. В АТО перебував протягом двох місяців. «Переважно ми складали блокпости й чергували на них, — розповідає Муляр. — З Орєхова переїхали в Лисичанськ, після чого 19 жовтня отримали завдання прориватися на 32-й блокпост. Той самий крайній, про який стільки було розмов. Наші бійці були там в оточенні. Треба було їх вивозити».
Наші військові — хлопці з 80-ї і 95-ї бригад, батальйону «Айдар», Нацгвардії — стоїчно утримували цей шматок території, зафіксований за Україною за підсумками Мінських угод. Але недарма кажуть, що домовленості з росіянами не варті навіть ціни папірця, на якому вони записані. Терористи ще з вересня почали наступ на крайній блокпост, що вдавався вглиб «ЛНР», і взяли його в оточення. Так відрізок між Щастям та Смілим став «долиною смерті».
Два тижні блокади без води та їжі, без достатнього озброєння в постійному протиборстві з переважаючими силами ворога... Але трагедія вийшла далі за рамки 32-го блокпоста. Російсько-терористичні війська холоднокровно розстрілювали нашу бронетехніку й наші додаткові підрозділи, які намагалися пробитись по замінованій дорозі на допомогу оточеним хлопцям. За офіційними даними, так загинули 11 українських бійців, було розбито понад 20 одиниць техніки. За словами самих учасників тих подій з нашого боку, втрати особового складу більші...
«Нас із «24-ї» було два відділення. Один танк ішов попереду, за ним — дві БМП, два-три БТРи, — розповідає Володимир Муляр. — Ми були вже не перші, хто намагався прорватися в «котел». Але нас спіткала така сама доля...»
«Ми їхали колоною по центральній дорозі, викликаючи вогонь на себе, поки інші підрозділи наступали з флангу, — продовжує Володимир. — Шлях був всіяний спаленою раніше українською технікою. Коли ми з нею порівнялися, «сепари» почали нас обстрілювати з лісопосадок. Спочатку підбили наш танк. Він загорівся. Щойно з нього вистрибнули навідник і командир, пролунав ще один постріл. Танку відірвало башту. Механік залишився там...»
«Наша БМП-2 їхала одразу за цим танком, — згадує Муляр. — Командир взводу, капітан Валентин Дегтяр отримав поранення в грудну клітку й скотився з машини додолу. Я стрибнув за ним. По нашій БМП теж спрацював спершу гранатомет, а потім ПТУР (протитанкова керована ракета). Машину розірвало. А на ній залишалася решта нашого відділення — всі, крім мене й Валіка... Я стягнув командира з дороги на узбіччя, зробив перев’язку, вколов знеболювальне. Назад ми з Валіком відступали з пораненими танкістами...»
Відеосюжет, «подарований» російськими нелюдами-пропагандистами з «Анна ньюс ТВ», не дозволить Володі забути це пекло. Карателі-сепаратисти з посмішками гуляють між шматками тіл побратимів Муляра по 24-й бригаді.
«Крім мене й командира, з нашого БМП вижили троє. Решта — загиблі. Запара Гена зі Слов’янська, Михальський Тарас зі Збаража, Юра Бурдяк зі Львова. На гусениці залишилася тільки половина тіла Тараса... Від механіка Гени, мешканця Донбасу, який воював за Україну, залишилася тільки рука... Юра згорів живцем...» — згадує Муляр.
«Це росіяни били по нас ПТУРами. Наші їх знищили!»
Уцілілі відступили на БТРі 80-ї бригади. А підрозділ, що заходив із флангу, відкрив нищівний по посадках, де ховалися терористи. «Викосили» чоловік 30—40. Серед знищеної живої сили противника, як свідчить Володя, були й регулярні війська РФ, десантники-росіяни та чеченці.
«Це якраз росіяни били по нас ПТУРами. Ми реально їх бачили. Їх можна відрізнити від місцевих «сепарів» по високому вмінню поводитись із військовою технікою, з озброєнням», — ділиться враженнями Володимир Муляр.
Повернувшись до Києва, контрактник отримав чергове звання — сержант. А бійці з 32-го блокпосту, як відомо, за домовленістю з сепаратистами отримали «зелений коридор» і вийшли з оточення.
Що найважче на війні? «Важко призвичаїтись до думки, що тебе прямо зараз можуть убити. Складно звикнути йти в бій на несправній техніці. Складно було відповідати на дзвінок мами одного з побратимів, якого не бачиш поруч після бою вже три дні і не знаєш, що з ним, убитий він чи поранений... Кажеш мамі, що її син ось-ось має вийти на зв’язок. Минуло три місяці, а він на зв’язок так і не вийшов», — стишує голос Володимир Муляр.
«Я не одразу сказав родичам, куди поїхав. Але вони поставилися до цього з розумінням. Мої рідні мною пишаються — це для мене важливо», — каже сержант. У його планах — повернутися в АТО знову.
