Кафкіанський гамбіт: від Краснагоракаї до Пашковського?
Схоже, Ласло Краснагоркаї — це угорський Франц Кафка. Назва роману «Меланхолія опору» (К.: Комора, 2025) цілком могла би бути підзаголовком до «Процесу». >>
2006-го в Німеччині з’явилася книжка, що струсонула тамтий книжковий ринок. Після двох пізніших перевидань вона досі є лідером продажів. Авжеж — аналітична студія про одного з ключових торговельних партнерів ФРН — Росію, її правителя і суспільний устрій, демократуру Путіна. Торік дійшла черга й українського читача: книжку багатолітнього керівника московського бюро журналу Focus Бориса Райтшустера «Путінократія. Людина влади та її система» видано в Харкові. Хоч потрібна вона була українцям ще позавчора. Можливо, якби її переклали не з останнього виправленого і доповненого минулорічного німецького видання, а з першого, ми б у 2014-му не втратили тисячі людських життів і чималий шматок території: «У виданні 2006 року я попереджав про те, що для системи Путіна животворними й необхідними є кризи та конфлікти. На жаль, події в Грузії та в Україні, зокрема в Криму, є наочним підтвердженням цього».
Заголовки розділів — «Дивовижне входження Путіна в Кремль», «Демократія а-ля КДБ. Кращий учень Андропова», «Гра без правил», «Фарс замість виборів», «Вигаданий світ на екрані телевізора» — ніби символічний пунктир перетворення єльцинської псевдодемократії на режим «агресивної, націоналістичної та авторитарної політики» однієї людини й пітерсько-гебістського клану. «Путінократія» — не життєпис непримітного офіцера, котрий із непоказного працівника резидентури КГБ у Лошвіці (район Дрездена), перетворився на всемогутнього царя Росії. Це опис іноземцем щоденної російської імперської дійсності — подібно до Астольфа де Кюстіна, Моріса Палеолоґа чи Сиґізмунда Герберштайна. Традиційно правда викликає ненависть у росіян, які зі шкіри пнуться у показуху й окозамилювання: «Той, хто в Росії не мовчить, а відверто критикує, та ще й робить публікації, повинен бути готовим до ворожого ставлення й ненависті. Після виходу першого видання я почув, що цією книжкою я підписав собі смертний вирок».
Для законослухняних німців книга — як репортаж із божевільні: корупція, продаж посад на всіх щаблях влади, подвійні стандарти в судах, зрощення правоохоронних органів з організованою злочинністю й проникнення мацаків російської мафії до Європи, оббирання інвесторів, цензура, шовінізм, ксенофобія, расизм, гомофобія... Несподіванкою чи й відкриттям для тамтого читача є інформація про глибину впливу Росії на німецький істеблішмент. Як-от: у травні 2005-го відомий німецький росієзнавець О.Рар — добре знаний лобіст Путіна — збрехав британським експертам: «Канцлер ФРН повністю підтримує процес проти «ЮКОСу», він переконаний, що необхідно карати людей, які роками не сплачували податки... Шредер же не робив ніяких подібних заяв».
«У липні 2005 року 50 відомих співаків, акторів, художників, спортсменів та зірок шоу-бізнесу публікують у газеті «Известия» відкритий лист, у якому підтримують вирок, винесений Ходорковському». Цинізм криється не у присилуванні «лідерів думки» до негідних вчинків, а у глибині їхнього опускання: «Кампанія у ЗМІ на підтримку Ходорковського підриває повагу до закону і норм, звичаїв та моралі... пропаганда в Росії стає чимдалі більш настирливою і набирає вигляду тоталітарної, подібної до радянської моделі». І все це на тлі слів Путіна про розгул демократії в Росії й недосяжність Заходу до її стандартів. Б.Райтшустер пише: «В Україні чи Росії фальсифікація виборів і використання державного насилля проти політичних викликів зазвичай відбуваються під певним прикриттям. Головне — зберегти свою кліку при владі і при цьому переконати народ і зовнішній світ у тому, що політичний процес, бодай у грубій формі, але відображає сподівання населення».
Багато хто на Заході вірить Путіну. Передовсім ті, кому вигідно. Та не всі. Голова Європейської поліцейської профспілки Герман Лутц зауважує: «Кримінальна аморальність поширюється, як бацила, загрожуючи підірвати наші цінності. Політично Захід виграв «холодну війну», але що стосується мафії й демократії, то я не впевнений, хто переміг». Збіґнєв Бжезінський менш політкоректний: «Росія — це взагалі зайва країна. Росія — переможена держава. Ми знищили Совєтський Союз, знищимо й Росію».
«Путінократія» — це аналіз відкритих джерел інформації за жорсткими вимогами німецької журналістики: кожна теза має посилання на джерело (хоча декілька епізодів і потребують уточнення: знижка «Сургутнефтью» ціни для Ю.Тимошенко; причетність колишнього заступника голови Державної пенітенціарної служби С.Зінченка до передання в Росію ядерної зброї тощо). У книжці немає художньо-літературних відхилень, що унеможливило розвиток таких цікавих для українського читача тем, як робота діда Путіна кухарем на дачі Сталіна, шлях становлення Путіна як людини й кагебіста, його робота у першій половині 90-х у Пітері та зв’язок із А.Собчаком, докторська дисертація з економіки, захищена в Гірничому інституті тощо. Натомість вона блискучо відбиває процес і механізм захоплення Путіним влади, символічно сконцентрований в його тості на святкуванні «дня чекіста» 18 грудня 1999 р.: «Дозвольте доповісти! Відряджений вами в Уряд співробітник ФСБ успішно виконав завдання!»
Схоже, Ласло Краснагоркаї — це угорський Франц Кафка. Назва роману «Меланхолія опору» (К.: Комора, 2025) цілком могла би бути підзаголовком до «Процесу». >>
Як один із експертів «Книжки року», у своєму власному рейтингу поставив «Рекламу Аведона» (К.: ArtHuss, 2025) на перше місце. >>
Монету у формі писанки випустив Королівський канадський монетний двір. Авторами дизайну стали канадець українського походження Дейв Мельничук – член Українського музею Канади у Торонто, та Стівен Розаті. >>
Коаліція дієвців культури зауважує очевидну тенденційність у призначенні Ігоря Гладуна на посаду генерального директора Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка», яке відбулося 3 березня 2026 року рішенням Державного агентства України з питань кіно. >>
Рівно 77 років тому - 4 березня 1949 року народився Володимир Івасюк, композитор, який відкрив усьому світу красу і мелодійність українських пісень, прищепив любов співати українською. >>
Я дозволила собі перефразувати слова героїні драми Лесі Українки «Лісова пісня» Мавки. Бо саме так хочеться сказати про Тараса Шевченка – знаного українця, але разом з тим велета духу, відомого >>