«У Росії мене охрестили українським націоналістом»

«Сказали: пацієнтка приречена. Я прооперував — почала дихати самостійно. Британський професор потис мені руку»

...До Миколи Амосова Мамед Багіров потрапив у 1968 році, після закінчення Азербайджанського медичного інституту ім. Н. Наріманова і кількох років практики. Приїхав до Києва, аби вступити до аспірантури.

— Амосов людиною дуже крутою був. Особистість! Такі, мабуть, один раз на сто років народжуються, — пригадує мій співрозмовник. — І от чекаю біля його кабінету, молодий — 26 років. Він з операційної вийшов, зайшов до себе, два яблука з’їв — це його обід. Викликає мене і починає допитуватися, що я вмію. «Ви резекцію шлунка робили?» Я кажу: «Ні». Амосов розсміявся: «Ви тільки послухайте: резекцію шлунка не робив, а вступає до аспірантури з торакальної хірургії» (торакальна хірургія — хірургія органів грудної клітки. — Авт.). Я кажу: «Якби мені дали, я б зробив». А він ще більше розсміявся... Я йому сподобався. Допустив до іспитів, а потім направив до своєї учениці — геніального хірурга Ольги Авілової. Отже, він був моїм першим керівником, вона — другим.

Далі кандидатська, докторська і — практика, практика, практика... Завдяки методам і розробкам Мамеда Багірова, зокрема в реконструктивно-відновній хірургії стравоходу, післяопераційну смертність зведено до нуля. Його гордість — розроблений ним метод операції з одночасного відновлення гортані і трахеї.

— Це називається ларинготрахіальна хірургія. Тут наша клініка тримає пріоритет у світі, — продовжує пан Багіров. — Ми маємо два авторськi свідоцтва. Результати цієї розробки вже опубліковані в Європейському журналі кардіоторакальної хірургії, а моя доповідь на міжнародному конгресі у Франкфурті визнана найкращою. Отже, тут, повторюсь, ми найперші в світі. Результат таких операцій — це, крім іншого, скорочення термінів лікування до 3-х тижнів, і такі хворі стають повноцінними людьми. А якщо за традиційною методикою оперувати, люди лікуються роками і часто стають інвалідами.

Реконструкція, пластика — це взагалі велике мистецтво в хірургії. У нас, скажімо, після пластичних операцій на бронхах при ракові легень п’ятирічне виживання становить 56%. Ми ж частину легені зберігаємо — це набагато краще, ніж видалити орган. Тому до нас і їдуть звідусіль найважчі пацієнти. Приїхав американець iз Флориди, ледве дихає — звуження гортанно-трахіального переходу. Виявляється, потрапив в автокатастрофу. Оперували на животі, там, в Америці, був на штучній вентиляції легень — розвинувся стеноз. А тамтешні лікарі діагностували це як бронхіальну астму (і це в Сполучених Штатах?!). Пігулки п’є, а йому все гірше. Дізнався якось про мене, приїхав. Ну що? Вилікували. Сказав, що Україну і мене ніколи не забуде.

Узагалі моя мрія — створити на базі нашої клініки не лише де-факто, а де-юре — Всеукраїнський центр реконструктивної торакальної хірургії. Я писав листи, склав статут, ходив на прийом до міністра охорони здоров’я, пропонував зробити це навіть на громадських засадах. Ні, кажуть, не можна: потрібен новий штатний розклад, а це Мінфін, а значить — додаткові кошти. Але я не відступлюся. Я затятий, коли відчуваю свою правоту. Якось вступив у дискусію на світовому конгресі з професором із Великобританії щодо хірургії трахеї. Він каже, що коли трахею уражує синьогнійна інфекція, хворий не операбельний, приречений. Я кажу: «Завтра прооперую —побачите». Поставили екран в аудиторії, зібралися учасники конгресу, я зробив операцію, а наступного дня хвора, яка дихала лише через трубку, вже почала дихати самостійно, усміхатися. І професор потис мені руку.

«Рік минув, а й досі ніби бачу перед собою медсестру, якій куля прошила шию на Майдані...»

— Кажуть для того, аби був позитивний результат, хворий має дуже хотіти жити?

— Звичайно. Психологічний настрій дуже важливий — він перебудовує всю імунну систему, спротив хворобі збільшується.

— А є така практика взагалі, що з хворим працює спочатку психолог?

— У Європі давно вже є. У нас, на жаль, цей напрям абсолютно не розвинений. І тому кожен лікар має бути ще й психологом, аби завоювати хворого з моменту огляду і консультацій.

— Якось я була вражена телесюжетом про вашу операцію, подібної якій у світі ще не було...

— Маєте на увазі операцію на трахеї у хворого з однією легенею? Другу легеню йому вилучили через ракову пухлину. Так, не роблять таких операцій у жодній країні світу. Такі хворі помирають. Я взявся. У мене вийшло.

— Або ви — людина ризикова, або у вас безмежно розвинена інтуїція...

— Обов’язково має бути лікарська інтуїція. Ти маєш бачити хворого, бачити і відчувати. Я довго роздумую перед складною операцією, зважую всі «за» і «проти», дивлюсь в очі хворому і розумію — можна оперувати цю людину чи ні.

— А коли був Майдан...

— Ну, тоді довго зважувати і дивитись в очі часу не було — мої колеги і я не відходили від операційних столів: оперували і безпосередньо в операційній, і в реанімації, і в перев’язочній. Наша лікарня була провідною в наданні допомоги майданівцям. Удень і вночі. Ми жодного свого пацієнта ні міліції, ні іншим підозрілим особам не віддали. Поставили охоронцями афганців — ніхто не проник. До речі, тоді завдяки депутату Ірині Геращенко і багатьом небайдужим, свідомим і заможним людям нам підвозили і підвозили всі потрібні медикаменти, купили нові операційні столи. А люди з сусідніх будинків (ось він — неповторний український народ!) готували і несли весь час пораненим їжу і все необхідне. Рік минув, а ніби вчора було: і боєць, поранений у живіт, що стиснув зуби від болю, і медсестра, якій куля прошила в шию... Такі жертви... Забути неможливо...

«Москва мені нецікава. Там одна лише фальш... В Україні — мій дім, мої учні»

— Так, люди жертвували заради кращого майбутнього. Минув лише рік, і йде війна, і все-таки, що змінилося в українській медицині?

— Проблем багато. Організація охорони здоров’я в державі дуже потерпає через бюджетне забезпечення. Медицина працює нині на ентузіазмі лікарів і на пожертвах хворих. Я сподіваюсь, що з новою владою, із запровадженням реформ щось зміниться на краще. Але введення страхової медицини в Україні ще, по-моєму, не на часі. Щоб запроваджувати її, економіка має працювати як слід.

— Ваша лікарня славиться тим, що лікуєте багато соціально незахищених людей.

— Цілий поверх вони займають.

— Ці хворі не можуть робити якісь пожертви...

— Ми лікуємо їх за рахунок тих, хто такі пожертви робить. Інколи потрапляє гуманітарна допомога, інколи інші заклади, де наближається до закінчення термін використання медикаментів, швидко передають їх нам. Словом, викручуємося.

— Впевнена, вам пропонували жити і працювати в інших країнах, де умови набагато кращі.

— Звісно, пропонували. Я не поїду з Києва. Мене ще за Радянського Союзу, коли бував у Росії (викликали на операції до різних міст), охрестили українським націоналістом. Цікаво звучить — азербайджанець Мамед Мансурович Багіров — український націоналіст! До речі, на роботу до Москви теж запрошували. Квартиру давали. Відмовився.

— Чому?

— Москва мені не цікава.

— Чому?!

— А тому, що фальш, одна лише фальш. Тобі в обличчя усміхаються, а потім під ноги копають. Я їх добре знаю... Хочу залишитись в Україні. Тут моя сім’я, тут мої учні — кожен достойний лікар має залишити після себе достойну зміну. Такі у мене вже є. Мені вже за 70, але полишати практику не збираюся. За операційним столом віку геть не відчуваю — можу спокійно оперувати вісім годин поспіль. Ще повоюємо. За здоров’я людей, за Всеукраїнський центр реконструктивної торакальної хірургії.