У слова кремлівських лідерів про непричетність Росії до справ в Україні, може, хто й вірить. А вірити не варто, адже вся історія української боротьби за свою незалежність показує інше. Зокрема нинішні події дуже схожі на радянсько-українську війну 1917–1921 рр. Саме під час цієї війни 29 січня 1918 р. стався бій під Крутами, а за цим захоплення Києва більшовицькою армією Муравйова.
Та війна відбувалася на тлі значно мастабнішої Першої світової, однією з подій якої був Берестейський мирний договір. Відповідно до VI статті цього договору Росія зобов’язувалася невідкладно укласти мир з Українською Народною Республікою. Окрім того, територія України мала невідкладно очиститися від російських військ і російської червоної гвардії. За договором, Росія мала припинити усіляку пропаганду проти уряду, та громадських установ Української Народної Республіки.
Як видно, українська незалежність могла розпочатися ще в 1918 р. Але Росія не була би Росією, якби підписані нею договори виконувала, а Україна була здатна свою незалежність відстоювати. Вигнати росіян (і то на кілька місяців) вдалося з допомогою німецьких військ. Але поразка Німеччини у Першій світовій війні, підписання нею 11 листопада 1918 р. капітуляції визначили відхід німецьких військ. Минуло кілька днів — і російські війська без оголошення війни почали черговий наступ на Україну. У зв’язку з цим український уряд надіслав уряду Росії кілька нот протесту. У відповіді стверджувалося, що російських військ на території України немає, а проти неї воює хтось інший.
Як видно, у нинішній боротьбі проти незалежності України Росія використовує методи, апробовані ще 100 років тому. До найголовніших із них належить пропаганда. Недарма її навіть згадано в тексті Берестейської угоди. Раніше її складовими були газети, листівки, виступи. Відомо, що чимало російських політичних діячів того часу були хорошими ораторами: Троцький, Кіров, Петровський. Обіцянками райського життя більшовицьким агітаторам вдавалося схилити на свій бік мільйони людей, більше того — робити небоєздатними навіть збройні частини.
Радянська пропаганда залишалася важливою сферою і протягом усієї історії існування СРСР. Величезні кошти виділялися на те, аби переконати всіх і кожного, що — СРСР це добре, а все інше — погане. Тепер, коли СРСР немає, спадкоємцем цієї пропаганди стала Росія, а основним її споживачем — росіяни. Власне, чимало споживачів є й за межами Росії, зокрема в Україні. Численні кінофільми, в яких головні герої їздять на мерседесах, декого переконують, що це й є справжня Росія. Не показувати ж світу бездоріжжя, закинуті села, пияцтво і реальну бідність значної частини населення?
На жаль, у цю пропаганду росіяни вірять. Як аргумент того, що російських військ в Україні немає, можна почути, що якби були, то ми вас давно би захопили. Але чого не знають росіяни, це того, скільки вони лиха наробили в Україні, скількох людей позбавили життя! Не знають, бо не хочуть знати.
Другою найважливішою рисою Росії є її нелюбов до свого стратегічного суперника США і загалом до західного світу. Отже, достатньо було Україні заявити про свій прозахідний шлях розвитку, як із прихованих ворогів, які борються за свою незалежність, нас одразу записали у справжні вороги Росії.
Як видно, російська боротьба проти України, що налічує не одне століття, продовжується. Нині головним її завданням є недопущення вступу України до НАТО. Засобами є щось відірвати, завдати економічного удару, оббрехати. Таким воно є, російське щастя, — позбавляти щастя інших.
Віктор ВИШНЕВСЬКИЙ доктор географічних наук