Прочитав статтю «Герой» без люстрації» («УМ», 16 січня 2015. — Ред). Автор Ірина Магрицька розглядає в ній пропозицію «губернатора» Луганщини Геннадія Москаля присвоїти голові луганської «Просвіти» історику Володимиру Семистязі звання Героя України. В іронічній післямові вона стверджує, що пан Семистяга заслуговує максимум на значок «Готов к труду и обороне», і аж ніяк не на звання Героя. У самій статті, проілюстрованій портретом оскаржуваного, вона аргументує цей висновок.
Не буду розглядати пропозицію Геннадія Москаля. Йому видніше, він на Луганщині. Хочу розглянути аргументи, які не дозволяють Ірині Магрицькій погодитися з цієї пропозицією голови Луганської обласної держадміністрації. Адже знаю обох, Ірину Магрицьку і Володимира Семистягу, впродовж багатьох років.
Звістку про загибель Володимира Семистяги в катівнях так званої «ЛНР» я сприйняв дуже болісно, а інформацію про її неправдивість — iз надзвичайною радістю. Нічого не знаю про діяльність Семистяги на чолі луганської «Просвіти», але добре знаю, як він видавав часопис «Бахмутський шлях». За 20 років вийшло близько 70 номерів, і вихід кожного був своєрідним подвигом головного редактора. Держава не фінансувала друкований орган «Просвіти», а на допомогу єфремовської облдержадміністрації годі було сподіватися. Завдяки Семистязі «Бахмутський шлях» став помітним історіографічним явищем. Бажано, щоб його життя продовжилося.
Щоб зміцнити наукову частину часопису, редактор почав ходити по інститутах НАН України гуманітарного профілю. Так ми з ним і познайомилися. Починаючи з 2001 року я опублікував у «Бахмутському шляху» до десятка статей, присвячених «білим плямам» вітчизняної історії XX століття. Друкувалися в часописі й інші науковці Інституту історії України.
«Люстраційний» матеріал Ірини Магрицької доцільно розглянути по пунктах. Перший, мабуть, найважливіший, стосується внеску Володимира Семистяги в історичну науку. Ми звикли, що комуністи симоненківського розливу звинувачують нас у переписуванні історії. Мовляв, за радянської влади одержали всі ступені і звання, а тепер виступаєте проти неї. Магрицька ніби не комуністка, але теж таврує героя свого нарису як «перевертня». Мовляв, славословив раніше підпільну комсомольську організацію «Молода гвардія», а тепер перетворює її на осередок націоналістичного підпілля. Візьмемо, однак, публікації Семистяги в «Енциклопедії історії України» (том 7, «Молода гвардія»; том 9, «Євген Стахів»). У першій характеризується боротьба молодогвардійців з окупантами, діяльність меморіального комплексу «Молода гвардія», характер відображення подвигу молодогвардійців у літературі та мистецтві. У бібліографічному додатку перелічено сім статей автора, в яких висвітлюється, яким чином була міфологізована трагедія молодогвардійців у радянські часи. У другій статті подається біографічний нарис Євгена Стахіва, нагородженого у незалежній Україні орденом Ярослава Мудрого двох ступенів. Будучи членом Південної похідної групи ОУН(б), він організував, як пише Семистяга, низку підпільних осередків на окупованій вермахтом території Донбасу і в Криму. У 2004 році в Києві вийшли спогади Стахіва під назвою «Останній молодогвардієць». Він справді вважав себе останнім молодогвардійцем, відштовхуючись від розповіді Олександра Фадєєва в романі «Молода гвардія» про зрадницьку роль Стаховича. Однак iз «Молодою гвардією» організація Стахіва не була пов’язана.
Інше заяложене звинувачення: Володимир Семистяга працював інструктором райкому комсомолу в Луганську, як він може бути в такому разі Героєм України? Чи це важливо? Люди, які відіграли вирішальну роль в українському державотворчому процесі, до 1991 року працювали і генералами КДБ, і секретарями ЦК КП(б)У. Ідучи слідами «люстраторки» Магрицької, треба було б усім громадянам України, яким у 1991 році виповнилося 25 років, заборонити брати участь у суспільно-політичному житті і позбавити їх права на державні нагороди. Такий собі пострадянський варіант «позбавленців» («лишенцев») 1920-х років.
Не гребує Магрицька й плітками, що підлягають оскарженню в суді, якби Семистязі це спало на думку. Як каже хтось, читаємо в цій статті, підполковник КДБ Семистяга «обмивав» iз ним нові погони офіцера КДБ. Як каже хтось, викладач Семистяга спокушував студенток, і одна з них таки спокусилася...
Ще один аргумент, на думку Магрицької, свідчив на користь того, що пропозицію Геннадія Москаля треба відкинути. Семистяга нібито не завадив місцевій владі причепити на луганських будинках таблички з назвами вулиць російською і англійською мовами, тільки не українською. Семистяга не попередив зміну вивіски на кінотеатрі «Україна», де замість української з’явилася російська назва. Семистяга увійшов до складу авторського колективу краєзнавчої книги «История Луганского края» на чолі з одіозним Олександром Єфремовим. Скромна постать ігнорованого місцевою владою голови обласної «Просвіти» виростає мало не до небес. Семистяга міг перейменувати таблички, але не перейменував; Семистяга міг відстояти українську назву кінотеатру, але не відстояв; Семистяга міг вигнати з авторського колективу Єфремова, але не вигнав...
Іноді в аргументації Магрицької виринає таке, що стосується її особистих відносин iз Семистягою. Ось, наприклад: він заявив, що «я є персоною нон грата і в Луганському національному університеті, і в самій «Просвіті»». Стає зрозумілим, що Магрицька не виконує чиєсь політичне замовлення, а банально зводить порахунки з людиною, яка перетиналася з нею довгі роки.
Отже, аргументи Магрицької треба відкинути. Давайте не будемо втручатися у справу, започатковану Геннадієм Москалем.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
