Ярослав Коваль із дружиною Іриною. (Фото Ярослава КОВАЛЯ.)
Від уцілілої ще з кінця XIX століття хати в бойківському селі Цінева, де в грудні 1908 року народився Ярослав Коваль, і до сільського цвинтаря, де він нині спочиває, дуже коротка відстань — не набагато довша від дистанції спринтера. Але між цими двома точками, поза коротким просторовим відрізком матеріалізованої ціневської дороги, вмістилося скромне і яскраве життя одного з найталановитіших західноукраїнських фотомитців. Цілих 66 років, за винятком одинадцяти, перебутих у воркутинських таборах, він зупиняв миті історії, фіксуючи їх відбитки на фотопапері. Так до нас дійшли унікальні світлини з довоєнного життя і побуту його земляків-бойків. Це, як твердять фахівці, — найдосконаліший наочний матеріал для вивчення етнографії. Не має аналогів серія його знімків митрополита Андрея Шептицького, зроблених переважно влітку 1935-го і виданих через шістдесят років, незадовго до смерті Ярослава Коваля, окремим фотоальбомом під назвою «Господар Перегінської пущі». Він зробив десятки портретів відомих представників української творчої інтелігенції, зокрема Ірини Вільде, Миколи Колесси, Станіслава Людкевича, Святослава Гординського.
Про Ярослава Коваля я чув і раніше, бачив декілька його цікавих робіт, у яких легко вгадувалася рука майстра. Проте ближче познайомитися з його рідним селом Цінева, поговорити з людьми, котрі його знали, не вдавалося. І ось така нагода трапилася під час відрядження на Рожнятівщину. Мені показали стареньку родинну хату фотомитця, в якій він щороку поселявся на літо і запрошував до себе численних гостей. У цю «хату під ясними зорями», як її називав сам пан Ярослав, приїжджали чи не всі творчі знаменитості тогочасної Галичини. Водночас господар не лише проводив час у приємних бесідах і за фотографуванням, а й збирав старожитності, реставрував різьблені бойківські скрині. Простора старосвітська батьківська оселя йому видавалася справжніми хоромами порівняно з однокімнатною квартирою на Грюнвальдській вулиці у Львові, де він жив із дружиною Іриною та її мамою і часто на ніч переобладнував кухню під фотолабораторію. Та навіть у ті надто скромні апартаменти дружини його за настановою КДБ не прописували впродовж 17 років, тому мусив квартирувати в селищі Добротвір, за тридцять кілометрів від сім'ї. Був період, коли репресивна машина тиснула на найболючіше місце — забороняла творчо працювати, писати і публікуватися в періодиці. Чим же так завинив перед радянською системою цей освічений, талановитий і доброзичливий, за відгуками знаних у суспільстві особистостей, чоловік?
Його життя, як і життя більшості національно свідомих ровесників-галичан, поділяється на два періоди — довоєнний польський, коли в жилах нуртувала гаряча патріотична кров і західноукраїнська молодь марила самостійною Україною, та післявоєнний радянський, коли за нереалізовані незалежницькі ідеї довелося іти на смерть або тривалу неволю у сталінські концтабори.
Ярослав ніколи — ні за Польщі, ні за перших та других «совітів» — не брав участі у збройному рухові опору, принаймні про це не розповідали мені ні представники його родини, ні сам він не згадував навіть після досягнення незалежності України. Його патріотизм, вочевидь, виявлявся у високоморальному прагненні вдосконалення української нації. Ще в шкільному віці він став пластуном, а згодом навіть Почесним сеньйором «Пласту». Цей період свого життя Ярослав Коваль уже в зрілому віці згадував з особливою теплотою: «За своєю природою «Пласт» не був масовою організацією, а суворо селективною. Сюди належали лише вибрані, які дотримувалися бездоганної поведінки і мали найкращі успіхи. У пластових таборах молодь вишколювалася на здібних, практичних і свідомих людей, які зуміли б зарадити у важких та прикрих хвилинах життя».
Одним з обов'язкових правил поведінки пластуна вважали повну відмову від вживання алкоголю та тютюну. В середині двадцятих років, під час навчання у Рогатинській гімназії, Ярослав став чи не найактивнішим пропагандистом здорового способу життя в навчальних закладах краю і по всій Галичині. Він був автором протиалкогольної відзнаки, першого протиалкогольного гімну та антихмільної одноактної вистави «Під ліхтарнею». Згодом, навчаючись на філософському факультеті Львівського університету імені Яна Казимира, молодий фотограф виготовив експонати «Першої української мандрівної протиалкогольної виставки», яку організував професор Іван Раковський. Може, енкаведистам саме ця просвітницька робота згодом видалася найбільшим злочином перед Країною Рад? Принаймні і в часи першого короткого перебування «совітів» на Прикарпатті, і в період німецького поневолення краю діяльність Ярослава Коваля не виходила за рамки дозволеного окупаційними властями: він працював аптекарем у Рожнятові й одночасно займався фотографуванням.
«Із наближенням фронту, який тоді вже накочувався зі сходу на захід, перша дружина Ярослава Коваля, полячка за національністю, запропонувала виїхати в безпечніші місця, на її історичну батьківщину, — розповідає його племінник Василь Комар, — однак вуйко відмовився це зробити. Сказав, що він не може залишити Україну в такий тяжкий для неї час.
З другим приходом так званих визволителів його спершу призначили завідувачем збереженої аптеки, а потім, коли він там навів порядок і провів інвентаризацію, 7 серпня 1944 року взяли під варту. Через неповних три місяці заарештованого звинуватили у причетності до ОУН і вироком станіславського військового трибуналу засудили до розстрілу. Таким чином Ярослав Коваль опинився у камері смертників, де пробув 39 діб. Кожного дня звідти з єзуїтською методичністю виводили на страту по кілька засуджених. Розстріли припинили, коли з великої групи приречених на смерть залишилося 11 осіб. Їхні справи нібито опротестував командуючий фронтом, і «вишку» замінили на 25 років заслання. Потім вуйка відправили у Воркуту, присвоївши каторжний номер 0-712.
Не оминули репресії і його родину. Вуйкового батька Ілька, який до війни мав славу заможного і щирого господаря, вивезли у Сибір, звідки він двічі тікав. У нього були своя кузня і молочарня. Селяни з Ціневи зносили молоко, а взамін, за бажанням, отоварювалися в його крамниці борошном, сіллю, цукром або брали гроші. Коли люди йшли з базару повз його обійстя і просили напитися, то він кожному перехожому давав не просто воду з криниці, а обов'язково заколочував із медом, бо мав ще й добру пасіку».
З відміряного радянською каральною системою чвертьстолітнього позбавлення волі Ярослав Коваль відбув 11 років і був звільнений після кончини Йосипа Сталіна. Однак аж до проголошення незалежності України його вважали неблагонадійним і він постійно відчував на собі пильне око КДБ.
Життя під гнітючим наглядом спецслужб, зрозуміло, було не з медом. І не знати, як би він витримав цей пресинг, аби не фотоапарат. Уперше це диво техніки Ярослав побачив під час Першої світової війни. Неподалік села точилися запеклі бої між арміями австро-угорського цісаря та російського імператора. Після того як фронт відкочував, місцеві хлопці кинулися шукати трофеї. Старший брат Ярослава знайшов карабін, який згодом вдалося обміняти на фотокамеру фірми «Цейс». Першим учителем фотографування був інженер Венедикт Стасів, котрий винаймав кімнату в хаті Ковалів. Удосконалив знання фотосправи Ярослав уже на заняттях університетського факультативу, де викладав знаменитий тогочасний майстер фотографії Юзеф Світковський.
У 1934 році Ярослав Коваль переїхав до містечка Рожнятів, розташованого неподалік Ціневи, і відкрив свою фотомайстерню. Але ніколи не був салонним фотографом. Як пригадує нині 87-річна його рідна сестра Ярослава (за чоловіком — Попадинець), брат дуже любив природу і весь час ходив з фотоапаратом. Багато фотографував односельчан — і в свята, і в будні. Згодом сценки з життя бойків стали неоціненним документальним матеріалом. У його творчому доробку — сотні світлин, у яких ніби на дотик відчувається тепло, добро та оптимізм.
У 1962 році, в період, названий хрущовською відлигою, у Львові відбулася перша післявоєнна виставка його робіт, виконаних за 37 років творчої праці. На неї статтею в «Літературній Україні» відгукнулася Ірина Вільде. «Багато експонатів, — писала вона, — хвилюють, декотрі змушують замислитися, а ще деякі переносять у блаженний стан тієї мистецької насолоди, коли людина воліє мовчати. Спостережливість, велике розуміння художньої деталі, знання композиції, гуманізм, почуття і відчуття народного гумору, що подекуди переходить у доброзичливу іронію, а над усе — глибокий соціально-психологічний підтекст справляють таке враження, що від деяких робіт Коваля не можна відірватися».
За незалежної України фотомайстер нарешті зміг показати свої роботи широкому загалу. У 1991 році в Києві відбулася його виставка «Підлюте, липень 35-го. Місяць із життя митрополита Андрея Шептицького», згодом її експонували в США і Канаді. Прийшло визнання, але вже закінчувався його земний шлях. Поховали Майстра у рідній Ціневі, біля могили матері. Проводжали всім селом. Згодом на могилі поставили скромний, як і його життя, пам'ятник у вигляді імпровізованого фотоапарата.
...Його племінниця Любов Василечко у невеликій ілюстрованій книжечці про Ярослава Коваля пригадала настанову вуйка: «Все записуй від старших людей, всякі історії, події, народні пісні, а навіть небилиці, бо кажуть, що в них також є свого роду істина... Важливо все зберегти, затримати, аби люди не забрали з собою в могилу. Все з часом стане цінним для нашої культури, історії, для нащадків нині сущих і прийдешніх».
Він залишив нам свої фотографії.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
