Влада боїться сили народу

      Hещодавно я повернувся з Дніпропетровщини. Був у чотирьох районах та обласному центрі. Перед цим побував на Миколаївщині, Київщині, Львівщині. Печаль люта огортає душу, і стискаються кулаки. Століттями народ наш перебував у неволі, століттями його роз'єднували, нещадно грабували і виховували у покорі, привчали дбати за інтереси поневолювачів усіх мастей. Це зрозуміло. Проти цього ми постійно повставали, зазнавали поразок, знову набиралися сил і знову повставали. Найбільшого знекровлення і біди зазнали за більшовиків, коли майже половина української нації була знищена голодоморами, війнами, репресіями, декілька мільйонів українців, рятуючись від переслідувань, змушені були покинути рідну землю. Це було, і це зрозуміло.

      А те, що діється зараз, не можна пояснити ні розумом, ні серцем.

      Ось здобули омріяну державність. Народ зробив свій вибір й обрав Л. Кравчука. Помилився наш народ, та хіба він міг не помилитися, перебуваючи у полоні сформованих комуністами стереотипів і міфів. Але як поводиться посткомуністична перефарбована номенклатура у відповідь на високу довіру народу? Замість того, щоб почати працю, спрямовану на детальну інвентаризацію всього господарства Радянської України, детально спланувавши його розвиток у нових умовах в інтересах усього суспільства, нова, вже українська влада розпочинає сплановане, неймовірне за масштабами, пограбування громадян України. Заради власних хатинок — тільки й того.

      При цьому робить усе, щоб зруйнувати політичну силу українського народу. Через обласканих і в минулому, і в сучасному сотень і тисяч своїх лакеїв паплюжить і В.Чорновола, і саму партію — НРУ. Та знищити Рух Леоніду Макаровичу не вдалося. Рух набирав сили і поваги серед все більшого числа громадян, найрізноманітніших соціальних і професійних груп українського суспільства. Влада все чудово розуміла і розуміє: єдине її спасіння — не допуcтити створення потужної консолідованої політичної сили українського народу, яка б збудувала справді демократичне, в інтересах найширших соціальних верств, суспільство. Вона створює сотні керованих партійок, вона постійно спекулює на стереотипах радянської доби, запускаючи для цього комуністів, соціалістів, ультрарадикалів, зрештою, знищує В. Чорновола, бо ніхто в Україні, і я в тім числі, не вірить, що його загибель — звичайна дорожня пригода. Вона створює умови для захоплення радіотелепростору олігархами, які, зрештою, і є справжньою владою, а Президент є тільки виразником їхніх інтересів. Замість послідовної доброзичливої педагогічної праці, яка так потрібна українцям, бо наслідок і спадщина тоталітарної доби — значні деформації внутрішніх ціннісних орієнтирів у значної частини громадян України, провладні ЗМІ піддають тотальним маніпуляціям народну свідомість iз єдиною метою — тримати українське суспільство у покорі, зневірі, роз'єднанні. Дезінформуючи суспільство темниками президентської адміністрації, шаленими темпами грабується недограбоване добро. Чого тільки варта приватизація «Криворіжсталі»! Зростають злидні, мільйони українців уже вкотре емігрують у пошуках кращої долі, стрімко зменшується кількість населення, особливо на селах, найбільш експлуатованої і безправної частини українського суспільства. Безправ'я величезною хвилею покриває Україну. Суди, прокуратури, правоохоронні органи — все працює майже винятково на олігархів, на їхні гнобительські антинародні інтереси. Влада стрімкими темпами відновлює ще у страшніших формах тоталітарний режим, у якому не буде місця ні свободі, ні Україні, ні добробуту.

      Ось такі суспільні тенденції передують виборам Президента.

      Чи закономірна в цих умовах поява на політичному олімпі Віктора Ющенка? Безумовно. Не міг п'ятдесятимільйонний український народ не породити постаті, яка б увібрала у себе всі його, народні, сподівання. Віктор Ющенко — це відповідь українського народу на систему гноблення і поневолення, яку почав будувати Леонід Кравчук, а завершив Леонід Кучма. Еволюція цієї системи не може бути інакшою як створення в центрі Європи абсолютно відвертого деспотично-кримінального режиму на латиноамериканський зразок. Спрямовуючою і направляючою силою такого режиму може бути, скажімо, СДПУ(о) В. Медведчука чи «Партія регіонів» В. Януковича, або ж щось спільне, або ж хто переможе у вовчій зграї. Ні для держави, ні для народу в такій системі перспектив на майбутнє — жодних. Станемо таким собі «постсоветським» заповідником, який обминатимуть історичні світові шляхи.

      Та повернімося до В. Ющенка, на якому влада зосередила всю свою підлу артилерію. Об'єктивно, можливо, поза своєю волею, до цієї артилерії потрапляє і О. Мороз. Про П. Симоненка мови немає. З ним давно все зрозуміло. А от Олександра Олександровича жаль, та й боляче. Придивіться на екрані до всіх претендентів, і роль кожного з них відразу стає зрозумілою. Бити по В. Ющенку, експлуатуючи ті ж таки комуністичні радянські міфи, що ще сидять досить міцно в головах багатьох наших людей.

      Скрізь на Дніпропетровщині перед моїми виступами роздавали одну пропрезидентську рептильку. Завдання цього випуску газети — дискредитувати чільних представників опозиційного українського підприємництва. Читача підводять до думки: от, мовляв, бачите — біля Ющенка такі самі олігархи. Тільки чому цих «олігархів» так не любить гнобительська влада, а податкова міліція, адміністрація не вилазить з їхніх підприємств, залишаючи після себе тисячі безробітних. А тому влада так старається знищити незалежних підприємців, бо вони підтримують Ющенка у його прагненні створити економіку, яка б забезпечила високі соціальні стандарти, тобто добробут усього суспільства, а не двох-трьох сімей, які захопили майже все народне добро і для яких народ є засобом власного нечуваного збагачення. Справжнє українське підприємництво кровно зацікавлене в процвітанні України, в добробуті українців, бо й етичні цінності мають інші, й капітал їхній спрямований у першу чергу на українського споживача, а не на обслуговування владної псевдоеліти та олігархічних кланів.

      Уперше влада злякалася. Ніколи в опозиції не було ні коштів, ні консолідованої політичної сили. І одне, і друге є сьогодні в Ющенка. І друге, можливо, навіть важливіше, ніж кошти. Нікому за останні тринадцять років не вдавалося об'єднати українську демократію в єдину консолідовану політичну силу. Ющенкові це вдалося. Сьогодні опозиції під силу найскладніші державотворчі завдання, як і відповіді на найскладніші виклики часу. А до президентських виборів вдалося створити і коаліцію «Сила народу» в яку ввійшов Блок Ю. Тимошенко.

      Отже, одночасна поява Ющенка й українського капіталу, кровно зацікавленого в процвітанні України, є об'єктивним процесом, співзвучним з прагненням усього суспільства жити без принижень, рабської покори, брехні, всіляких провладних «криш», і, навпаки, — жити у свободі, жити по совісті, жити у добробуті, жити по закону. Зрештою, як учить історичний досвід інших народів, визвольні рухи завжди очолювала національна буржуазія, інтереси якої — не в пограбуванні власних народів, а в їхньому процвітанні, в демократії, а не в деспотії.

      Я можу стверджувати: ніяка купівля виборців жалюгідними надбавками до пенсії та збільшенням мінімальної заробітної платні не дасть представнику гнобительської влади виграти вибори. Ці підвищення є нічим іншим, як подачкою гнобителів пригнобленим украденими у них же грошима. Така собі великодушність злодіїв, як і всі ці їхні подарунки школам, лікарням, інтернатам тощо.

      Ставши Прем'єром, В. Янукович мав усі можливості зробити пенсії, не нижчі прожиткового мінімуму, як того і вимагає Конституція. Уряд також мав усі можливості виконати закон і зберегти мінімальний рівень зарплат у 237 грн., далі його підвищуючи. Так ні ж. Уряд з допомогою своєї більшості у Верховній Раді зменшив мінімальну зарплату до 205 грн., а тепер, бачте, заходився підвищувати до того рівня, з якого мав починати. Звичайно, якби свою діяльність уряд саме так і почав, а не кинувся приховувати надходження мільярдів гривень у бюджет, тоді й можна було б сказати, що уряд справді дбає про все суспільство.

      А яким цинізмом смердить від слів владних чиновників, зокрема і кандидата В. Януковича, про чесні і прозорі вибори! Скрізь, де я не їздив, як і в нашій благословенній Полтаві, однакові гасла: «Полтава за Януковича», «Марганець за Януковича» тощо, в кожній вітрині — портрет Януковича. А зверніться до органів місцевого самоврядування, керівників установ, власників магазинів, кав'ярень — що почуєте? Одні просять вибачення, бо влада примушує, а в них же бізнес, влада ж тікає і відповіді не дає, керівники тільки руками розводять, мовляв, ви ж самі все розумієте. Тисячі медиків, учителів, держслужбовців змушують збирати підписи за Януковича. Частіше збирають просто на підприємствах, установах, аніж ходять по квартирах, по хатах і скрізь сіють страх позбавити людей роботи, якщо хтось у чомусь не послухається. Все — як за «добрих» радянських часів, таких милих сучасній владі за методами управління суспільством.

      А скільки я наслухався безглуздих звинувачень на адресу В. Ющенка навіяних громадянам олігархічними ЗМІ — «Інтером», «1+1», «УТ-1». «Ющенко все продасть Америці». Що продавати? Вже все давно загарбане і дозагарбується останнє. Президент наклав вето на закон, що продовжував мораторій на продаж землі, ініційований В. Ющенком. Спішать і землю загарбати — останнє, що є в селян. Залишиться ця влада — й українському селянству не буде місця на своїй землі.

      Ющенко примусить тих, хто за безцінь приватизував підприємства, заплатити повну їхню вартість, а гроші підуть на виплату вкрадених заощаджень. А не заплатять — то будуть ці підприємства в державній власності. Через те й лементують владні лакеї, що, мовляв, усе продасть Америці. А ми віримо і мовчки чухаєм чуби?

      Можна по-різному ставитись до США. Щось бачити добре в цій надмогутній державі, створеній тяжкою впертою працею американського народу та його еліти, можна щось бачити погане. Мабуть, є і те, й інше. Для радянської влади США були ворогом номер один, бо вони не давали створити світову комуністичну імперію — маніакальну мрію кремлівських вождів. День і ніч радянські ЗМІ, парторги товкли людям про американську загрозу та, які вони, американці, погані. Стереотип цей стійкий і міцно засів у головах багатьох людей. А влада вже незалежної нібито демократичної України і далі не соромиться його експлуатувати, топчучись своїми брудними лапищами по родинному життю Віктора Андрійовича. Мовляв, у нього ж жінка — американка. Тож є прив'язка до Америки, і гарцюють по найглибшому, сокровенному.

      То яка ж американка — дружина Віктора Ющенка — Катерина Чумаченко? Так, народжена в Америці, в українській родині. З молоком матері всмоктала любов і тугу за втраченою Вітчизною, як і більшість нашої еміграції — трудової чи політичної. Загальновідомо, як зуміла організуватися наша діаспора по світах. І школи українські створила, й університети, й видавництва, й дітей повиучувала, й статків досягла тяжкою працею, й Україні збирала допомоги на сотні мільйонів доларів — і для чорнобильців, і для олімпійців в Атланті, повністю їх утримуючи, і будинки купувала для посольств і консульств, і дітей-сиріт лікувала, і ще море всілякої допомоги надавала, про яку мало хто і знає. Бо настраждалися за Україною, бо любили її — землю своїх дідів і батьків. Ненавиділа їх радянська влада, бо зуміли зберегти українську культуру, розвинути її, плекали українську державну демократичну традицію, створивши ряд політичних партій і державний центр у вигнанні — Українську народну раду, бо захищали в'язнів радянських концтаборів. Ось у цьому українському середовищі і росла пані Катерина, і виросла українською патріоткою — з любов'ю до своєї землі і свого народу. Саме це й лютить псевдоукраїнську владу, для якої ці почуття закриті наглухо. Усміхнулося їй життєве щастя — і повернулася на рідню землю, а тут... Воістину малоросійське пігмейство. Та скажемо словами поета: «... нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить». Отака американка, батьки якої з Луганщини та Київщини. Мала б українська влада подякувати українській діаспорі, в тім числі й Катерині Чумаченко, що зберегли себе українцями, не відцуралися української землі, а допомагають їй чим можуть. Та й пам'ятник поставити в Києві на найкращому місці українським вигнанцям. Так ні ж, топчуться по них, як топталися за радянських часів, коли більшість цих владних начальників була колоніальною адміністрацією.

      Не здатна наша влада на таке, навпаки — то приміщення не дають для проведення Світового конгресу українців, то роздувають антиамериканську істерію, щоб спаплюжити Ющенка. Але глибинна суть Ющенка в тому, що він живе нашими українськими народними інтересами, і слова Василя Симоненка «Нехай мовчать й Америки, й Росії, коли я з тобою говорю» є для нього заповітними. В. Симоненко мав на увазі Україну.

      Ще один стереотип, найрозповсюдженіший іще з радянських часів: «Усі вони однакові, ніхто про нас не дбає, нічого ми не змінимо, по-нашому не буде». Що на це сказати? І тоді, й зараз влада робить усе, щоб народ зневірився у своїй силі, був завжди пригнутий, у покорі, не смів і очі до неба підняти. Підсилювати це почуття у людей влада навчилася майстерно, й арсенал у неї багатющий. Для цього і Мукачів, для цього і руйнування опозиції, для цього й політреформа, і приручені депутати та партії, і багато-багато ще чого. Не буду перераховувати, бо ніякий арсенал не здатен довго утримувати народ у покорі. Свідчення цьому — і наша історія, і історія інших народів. Переконаний, що знайдуться в Україні мільйони сильних духом, які не дадуть сфальсифікувати вибори і переможуть, як перемогли сумські студенти, як перемогли «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко, не допустивши конституційного перевороту, як перемогли тисячі громадян, обстоюючи своє право на заробітну платню, на свободу слова, на людську гідність. Таких прикладів в Україні є чимало. І не забуваємо нашу народну мудрість: «Гуртом і батька легше бити». Влада настільки сильна, наскільки ми її боїмося. Вона зразу рачкує, як ми перестаємо боятися і показуємо згуртовану силу. Недарма і коаліція наша називається «Сила народу». І в цій силі — запорука перемоги народного кандидата Віктора Ющенка.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ,

народний депутат України (фракція «Наша Україна»), голова Полтавської обласної організації Народного руху України.