Упокорення системою

Це інтерв’ю можна сміливо розмістити під рубрикою «Схід і Захід разом», оскільки його герой зателефонував до редакції після того, як у номері за 15 січня прочитав статтю своєї львівської колеги. Підтримати її ініціативи він вирішив тому, що вірить у силу колективного прагнення змінити змертвілу систему освітянської галузі на більш демократичну і живу. Задум його простий: якщо всі школи вдарять у наявні у них дзвони, то, можливо, там, нагорі, нарешті зрозуміють, що далі так жити не можна. При цьому, на відміну від учительки з Галичини, педагог зi Слобожанщини не захотів назвати свого прізвища, бо не виключає, що його, пенсіонера, який учителює у сільській школі, можуть попросити з роботи за недоречну активність. «Не висовуйся, і в тебе не буде проблем — головний девіз української освіти», — переконаний чоловік, бо вже мав неприємності через спробу діяти інакше.

«Крайнього не знайдеш, а знань немає!»

— Пане учителю, а якби особисто вам запропонували провести зміни в освітянській галузі, з чого б ви почали свою реформу?

— З відміни показовості в оцінці знань. Потрібно розрізняти рівень успішності учнів, виражений балами у класному журналі, і реальний рівень знань, який часто дуже відрізняється від формального. Причин необ’єктивного оцінювання у школах декілька. Одна з них така: ставлячи погану оцінку, морально нестійкий учитель вважає, що він автоматично показує низьку якість своєї роботи. А якби адміністрація школи вказала йому на недопустимість штучного завищення балів, то такі випадки були б поодинокими. Тільки біда в тому, що подібна практика у шкільній системі вже давно стала чимось звичним. Міністерству освіти подібне «окозамилювання» вочевидь дуже вигідне, бо там категорично (правда, в неофіційній формі) заборонили оцінки початкового рівня — «один», «два» і «три».

Зараз робота області, району, школи, вчителя оцінюється за кількістю переможців олімпіад, конкурсів, турнірів, за кількістю учасників, які взяли участь у цих заходах. Як кажуть — «показник править бал»! Аби забезпечити потрібну «картинку», учнів і вчителів нерідко знімають з уроків. Заради цієї показовості можуть навіть відмінити по кілька навчальних днів. А як же знання? Так за них же ніхто не питає! А якщо й запитають, то вчитель може послатися на поганий підручник, слабку навчальну програму, на зниження загального рівня інтелекту у сучасних дітей. Якщо запитати директора, то він може сказати, що вчитель низької кваліфікації, але іншого у нього немає. У будь-якому випадку крайнього не знайдеш, а знань немає!

Утім крайній є — це міністерство. Саме міністр своїм окремим офіційним наказом повинен дозволити оцінки початкового рівня і заборонити тиск на тих учителів і ті школи, де існує об’єктивна оцінка знань. Хоча повинен сказати відверто: усі рівні середньої освіти настільки «заражені» неправдою, що одними чиновницькими наказами рівень грамотності і вихованості наших дітей не підвищити, бо з місць будуть доповідати, що всі міністерські накази «виконані і перевиконані»! Тому необхідний цілий комплекс заходів для кардинальної зміни ситуації в шкільній освіті, щоб у центрі уваги був не показник, а навченість і вихованість кожного окремого учня.

«Директори шкіл — всевладні королі у своїй «єпархії»

— Будь-які спроби ентузіастів провести в Україні реформи завжди завершуються тим, що втомлені й зневірені реформатори констатують той-самий факт: окремі нововведення не допоможуть, бо треба змінювати всю систему. У вас теж є таке відчуття?

— Так, бо в нашій освітянській системі все поставлено з ніг на голову. Зараз найголовніший у ній — міністр, після нього — його заступники, потім — заступники заступників і далі решта керівного апарату міністерства. Під міністерством — обласні освітні департаменти, де система підпорядкування аналогічна міністерській. Те ж саме і на рівні районних відділів освіти, які беззаперечно підкоряються обласним і, у свою чергу, вимагають беззаперечної слухняності від директорів шкіл. Директори шкіл — всевладні королі у своїй «єпархії»! Під ними — безправні перед усією владною пірамідою вчителі, суспільна свідомість яких сформувалася в жорсткому авторитарному педагогічному середовищі і більшість яких поводиться стосовно учнів так само, як ставляться до них директори та чиновники районного рівня. Тож учні змушені підкорятися будь-яким забаганкам, що надходять «згори». Виходить, що вони — найостанніші у шкільній освіті, хоча теоретично першочергово саме для них повинні самовіддано трудитися всі: від прибиральниці до Президента України!

— І як же перевернути цю піраміду?

— Будь яка система буде ефективно працювати в тому разі, якщо в ній закладений швидкий зворотний зв’язок. У середній освіті зворотний зв’язок між школою і міністерством цілком залежить від бажання високого міністерського чиновника зважати чи не зважати на ситуацію в школах. А оскільки підбір керівного міністерського апарату тривалий час здійснювався за принципом особистої відданості, то говорити взагалі про якусь стурбованість шкільними справами з їхнього боку — марна справа. Висновок очевидний — нинішня управлінська система шкільною освітою дефективна за самою своєю суттю, оскільки не забезпечує залежність міністерства від шкільного навчального процесу. А наслідки такі: навчальні програми з більшості предметів не просто погані, а зроблені так, щоб діти цих предметів не знали. Складається враження, що владі потрібне малограмотне населення, бо ним легко керувати! Підручники відповідно до цих програм пишуть не найкращі методисти, а або особливо наближені до високих кабінетів, або ті, хто заплатив великий хабар. Директорами шкіл у багатьох містах призначають тільки тих, хто забезпечує нескінченні побори з батьків і обов’язкові суми регулярно передає «нагору». Нахабна бюрократизація постійно посилюється, відбирає у вчителів багато життєвих сил та примушує, особливо молодих, покидати школу.

«Головного педагога має обирати педколектив»

— І як зламати цю систему? Йдеться про зміну «Закону про середню освіту»?

— Так. Але ні за жодних обставин не можна довіряти цю справу міністерським чиновникам, бо вони знову напишуть все «під себе». Дещо, можливо, й поліпшать, але залишать недоторканною саму авторитарну управлінську систему.

На мою думку, для цього необхідно створити спеціальну робочу групу з відданих дітям педагогів-практиків, а не з кабінетних теоретиків. Потім проекти законів через педагогічні і всеукраїнські видання винести на всенародне обговорення, бо найбільш зацікавленою стороною у справах дитинства є батьки. Саме вони найбільше вболівають за своїх дітей, а нині ніяк не можуть впливати на навчальний процес. Якщо обговорення буде дійсно всенародним, то надійдуть тисячі пропозицій, зауважень, а то й цілих варіантів законопроектів. І робоча група повинна мати змогу через телебачення і газети дати об’єктивну відповідь на всі пропозиції, щоб зацікавлена частина суспільства могла долучитися до творення цього важливого документа.

Я також вважаю, що очільником школи повинен бути головний педагог, а щоб його не відволікали господарські турботи, доречно ввести одну посаду адміністратора замість нинішніх двох — завуча і завгоспа. Головний педагог повинен займатися винятково педагогічними справами. Його обирає педагогічний колектив таємним голосуванням при неодмінному залученні педагогів-пенсіонерів, які працювали тут раніше. Виборність головного педагога різко зменшить авторитаризм шкільної системи, сприятиме залученню вчителів до демократичних процесів, а через них демократизм неодмінно передасться учням. Цим самим буде забезпечена об’єктивність при виборі очільника школи, адже нині директор — не завжди найавторитетніший учитель у педагогічному колективі, але він завжди — найзручніший для вищого керівництва.

Адміністратор школи може призначатися відповідним державним органом, але його кандидатура мусить бути узгоджена і затверджена педагогічною радою школи.

Я не виключаю, що запропонований мною механізм викличе критику з боку нинішніх директорів і завучів, які скажуть, що такі зміни призведуть до різкого перевантаження головного педагога у роботі. Дійсно, так і буде, якщо не скоротити обсяг документації до того рівня, який був у радянські часи. Між іншим, рівень знань тодішніх учнів був вищим, і однією з причин цього було те, що вал бюрократичної паперотворчості не заважав тоді вчителю займатися основною своєю роботою — вчити дітей.

Я б також вніс корективи і в статтю Конституції, де записано, що «повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою».

— Тобто ви вважаєте, що далеко не кожна дитина може засвоїти програму 11-річки, тому «обов’язковість» потрібно відмінити?

— Так, у середньому десь п’ять відсотків учнів iз різних, суто об’єктивних, причин не в змозі осилити не те що програму старших класів, а й навіть восьмого та дев’ятого. Є також педагогічно запущені діти, які не здатні або категорично не хочуть проявляти необхідні вольові зусилля у навчальній роботі. Таких у середньому ще відсотків п’ятнадцять. Тобто, п’ята частина учнів змушена просиджувати по 6-7 уроків без жодної користі для себе. Ви навіть не уявляєте, скільки нервової енергії витрачає учитель, аби втихомирити цих дітей. Іноді почуваєшся замалим не в ролі тюремного наглядача. Але найгірше те, що учні зростають в атмосфері навчального насилля, псевдоосвіти, брехні і «показухи»! І ці набуті у школі моральні «навички» вони понесуть у доросле життя!