Холодний вітер сходу
А смерть реальна, віриш ти чи ні.
Вона близька, і як ніколи страшно.
А серце.... серце б’ється в тишині.
І ллються сльози, і на дворі лячно.
Холодний вітерець зі сходу дме щосил,
І часу ненавидіти немає.
Як і прощати тих, що незлюбив.
Тепер... тепер уже немає!
На небі зорі, місяць б’є в лице,
А поруч — тихо, не співають птахи.
І навіть клята вже зозуля не кує.
Не повернусь додому я нізащо!
Із рани кров усе фонтаном б’є...
І обливає мої щирі груди.
А сльози ллються, омиваючи лице.
Тепер... Тепер уже не буде!
Та що сказати? Я казать не можу!
Та що робити? Я вже не зроблю!
Відкриті очі — гляну я на Бога.
Тебе нема, а я до тебе йду!
Я захлинаюсь власним блювотинням,
Німіють пальці ніг та рук,
А в далині я знову чую постріл....
Спиніться, браття, молю вас, прошу!
Микола Луців
Київ