Олександр Кравцов: «Люди з Майдану були готові померти за ідею, а «Беркут» — ні»

«У 2003 році в новорічну ніч я ходив Черніговом і писав на стінах «2003-й — без Кучми!»

— Сашко, ще під час Помаранчевої революції я пам’ятаю, як ти, тоді студент, з головою поринув у той процес. Це була твоя перша революція?

— Першою революцією я б назвав пізній етап акції «Україна без Кучми», коли гострою була тема Гонгадзе, коли ми всі відчували, що в країні щось не так. Мій перший особистий протест, мабуть, стався у новорічну ніч 2003-го року — я ходив Черніговом, прикриваючи обличчя шарфом, і писав на стінах балончиком: «2003-й — без Кучми!».

Коли ж почалася Помаранчева революція, я уже був спостерігачем на одному з округів від штабу «Нашої України». І коли оголошені результати кардинально розійшлися з нашими очікуваннями, коли ми від друзів, які були спостерігачами на сході, наслухалися про масові фальсифікації, про «каруселі», про «печиво», я вирішив залишитися на Майдані. Повернувся додому, зібрав речі — і перша моя ніч на Майдані була ніч з 21 на 22 листопада. Тоді опозиція готувалася до одного з можливих сумних сценаріїв, тож на Майдані швидко з’явилися намети, ми зайняли три із них, зробивши їх наметами фізфаку Шевченка. Викладачі нас підтримали, тож із часом на Майдані з’явилися і ті студенти, які спочатку дотримувалися нейтралітету. А коли відбувся третій тур, я за кілька днів пішов на пари, бо було таке відчуття, що вже все зроблено — Ющенко переміг, і все буде добре. Так, мабуть, зробила вся країна, і це було найбільшою нашою помилкою.

— І рівно через дев’ять років, на Михайла, з’явилася надія цю помилку виправити. Чи було тоді відчуття, що все обернеться саме так?

— Якщо чесно, було якесь передчуття, але не було впевненості в людях. Мою віру в готовність суспільства йти до кінця підірвав «мовний Майдан» влітку 2012 року. Насправді ця тема дуже глибинна: це неготовність людей сприймати тих, хто не такий, як вони, неготовність змінюватися самим. Власне — це одна з причин нинішньої війни на сході: культурне розділення регіонів. Я, будучи від народження людиною російськомовною, розумів, що в цій темі заховане «яйце Кощія». Але «мовний Майдан» так і не розвинувся до великого протесту, і я сам 21 листопада 2013 року не пішов на Майдан, а стежив за перебігом подій по інтернету.

— Але ця недовіра не завадила тобі стати одним із засновників такого явища, як «Автомайдан».

— «Автомайдан» як рух почався уже після розгону студентів. А до того були так звані «європробіги», які почалися 27 листопада. Я організував один із таких перших пробігів, який найбільше запам’ятався (кажу — один із, бо чув, що ще десь хтось організовував подібне). Я тоді зайшов на сторінку «Автомайдану» на «Фейсбуці», яка стрімко набувала популярності, зв’язався із Машею Землянською, яка тоді опікувалась комунікацією, і вона розмістила оголошення про збір водіїв о 19.00 біля квіткового годинника на Інститутській. Я подзвонив до Єгора Соболєва, розповів про цю ініціативу, і він виділив нам 20 європейських прапорів і 20 українських. А ще я у хлопців «наколядував» вудочок. Усе це робилося спонтанно — прапори ЄС узагалі були страшенним дефіцитом, перекупщики продавали їх за шалені гроші.

— Багато зібралося?

— Машин із 10. Мені дуже допоміг Андрій Дзіндзя із «Дорожнього контролю», бо ми зовсім не знали, як себе вести у випадку зупинки працівниками ДАІ. Ми — з колоною, з прапорами — зробили перше коло урядовим кварталом, а на друге поїхали до ЦВК і повернулися до Майдану. Коли проїжджали Майданом, ми несамовито сигналили, і люди махали нам руками у відповідь. Це було видовище, заради якого варто було це все робити. Взагалі, ці автопробіги були задумані для того, щоб винести протест за межі Майдану. Бо, їдучи щоразу на свій Сирець, я бачив, як, спускаючись на Майдані в метро, люди розчиняються і революція зникає. Після того першого дня я приїхав додому, взяв жовтий аракал і обклеїв свій «Ланос» зірочками та знаменитим написом «Yes — ЄС!».

— А коли їздили до Януковича в Межигір’я, часто ДАІшники зупиняли через цей напис?

— Не зупиняли. Більше того — ми часто самі зупинялися, щоб їх потролити. Зупинялися на посту ДАІ і питали: «А чого ви нас зупинили?». Вони у відповідь: «Ми? Та ні! Ніхто вас не зупиняв». — «А чого ж ви тоді нас знімаєте на відеокамеру?» — «Та ні, то ми себе знімаємо». Було таке враження, що вони боялися прямих сутичок. Вони нагадували гієн: ніколи не нападали, коли чули силу противника. Та, власне, й «беркутівці» на Майдані були такими ж: вони ніколи не йшли, коли співвідношення сил було 1:1. Хоча вони були краще екіпірованими і мали кращу комплекцію, ніж студенти чи інтелігенція, але вони не були готові страждати за свою зарплату. А люди з Майдану були готові померти за ідею. У цьому була принципова різниця.

«Коли «кримінальники» дізналися, що мене судять за побиття «беркутівця», мені виділили краще місце»

— Але в сумнозвісну ніч на 23 січня, коли твій «Ланос» разом з машинами інших «автомайданівців» був розтрощений, цей напис зіграв фатальну роль. Було в ту ніч якесь передчуття, знак біди?

— Що цікаво — у той час напису вже не було. За день до того друзі вмовили мене «не палитися», бо ставало справді небезпечно. Напередодні Олеся зішкрібала літери тупим столовим ножиком і випадково забула його в машині — так після арешту мені намагалися цей ніж пришити як холодну зброю. Що цікаво — в бардачку машини в ту ніч у мене був іще й пневматичний пістолет, але на нього ніхто не звернув уваги.

Зараз, коли пригадуєш ту ніч, розумієш, що справді було дивне передчуття тривоги, коли проїжджали повз Маріїнський. Бо, з одного боку, ми чули по рації, що когось б’ють, а з іншого — була якась зловісна тиша. Як у фільмах про джунглі, коли хижак підкрадається і ти чуєш, що всі мавпи завмерли. От ми проїжджали, бачили «даішників», які, як ті мавпи, сиділи і чогось чекали. А коли ми вже побачили «беркутівців» і вони почали трощити машини, я раптом зрозумів одне: я не готовий зробити людині боляче, навіть «беркутівцю». Можливо, ми надто гралися в лицарство: ми розуміли, що Грушевського — це місце протистояння, там ти можеш отримати кулю в око чи каменем по голові. Але в іншому місці ти не готовий свідомо когось калічити.

— Про що думалося, коли опинився на снігу в Маріїнському парку?

— Відчуття були двоякі. Було відчуття несправедливості: «За що?». Так, я майданівцець, я їздив вулицями, охороняв місто від «тітушок», але ж я нікого не бив! За що ви б’єте мене, нищите мою машину?

А по-друге, я хвилювався не стільки за себе, скільки за своїх рідних, бо знав, що вони не знають, що з тобою, і дуже переймаються, а ти їм нічим допомогти не можеш. Ти знаєш, що ти живий, що ти тут, а вони цього не знають, і їм гірше. І головна думка, яка крутилася в голові: не долюбив, мало був з дітьми, мало був удома з Олесею, особливо останні тижні. І чи вдасться ще побачитися, чи буде ліс, як у Юрка Вербицького — і все. А ще — був дуже високий рівень адреналіну, тому навіть побої сприймалися не так болісно.

— А коли потрапили на суд, коли бачили, що все робиться під копірку і правосуддям там і не пахне — був страх, що це надовго?

— Нас дуже надихала інформація про пікетування райвідділків міліції і навіть спроби були підпалити.

— Сподівалися, що відіб’ють?

— Насправді, після жаху невідомості в Маріїнському парку у СІЗО було не так уже й погано. Так, нас обмежили у свободі пересування, але ніхто у нас не міг забрати наш мозок і свободу переконань. Ми були у статусі «політичних», і це давало певну перевагу. Навіть для «кримінальників» ми були борцями з системою. І коли вони дізналися, що мене судять за побиття «беркутівця» — мені виділили краще місце. Бо як же так: я не побоявся поставити на місце міліціонера! Честь і хвала такій людині!

— Після того, як випустили — ти знову пішов на Майдан?

— Так, але я уже намагався не світитися надто перед міліцією, більше координував дії «Автомайдану» на підпільних квартирах, де переховувався з родиною. Нас же випустили під домашній арешт, який ми всі дружно проігнорували, але якийсь психологічний бар’єр страху потрапити туди знову лишився. Нам загрожувало до 10-15 років ув’язнення за тероризм, і ми розуміли, що в разі поразки це може стати реальністю. До речі, цей страх потрапити знову під коток системи, яка тебе нівелює і перемелює, страх втратити родину надовго у мене лишався ще кілька місяців.

«Першими «патріботи» оцінили «кіборги» з Донецького аеропорту»

— Після Майдану ти спробував балотуватися в Київраду від «Демальянсу» і зайняв четверте місце. Без досвіду, без ресурсів — це дуже непоганий результат.

— Коли була весна, ми ще жили ілюзіями, що війни вдасться уникнути і можна буде сходу почати будувати чесну і вільну країну, тому я пішов на ці вибори. І це для мене теж був певний корисний досвід. Але я зрозумів, що у політику треба йти, маючи певний економічний ресурс. Зараз політиками мають ставати люди із середнього бізнесу, які мають певний менеджерський досвід. У політику треба йти тоді, коли тобі вже вдалося зробити щось неполітичне. Мені особисто вдалося налагодити контакти із сотнями київських активістів, і ми зараз активно моніторимо політику, втручаючись у процеси на рівні громадянського суспільства: викриваючи корупцію чи воюючи із забудовниками.

— Після Майдану частина активістів пішла на фронт, частина — у волонтери. Ти знайшов себе, налагодивши випуск якісних військових берців, які отримали назву «патріботи». Як ти із інженера-фізика перекваліфікувався у шевця?

— Почалося з того, що нам подарували КамАЗ, який ми ремонтували і обшивали бронею, щоб відправити на схід. Я закинув в інтернет прохання про допомогу, і мені відписав мій університетський товариш Магді, іранець турецького походження, який після університету теж не пішов у фізику, а зайнявся жіночим взуттям. Він нам допоміг тоді коштами і висловив готовність допомагати далі.

Я тоді зацікавився, чим він займається, а коли дізнався, що у нього є своя взуттєва фабрика, запропонував зайнятися пошиттям якісних армійських берців. Я приїхав до нього, привіз зразки американського взуття і польських «Громів». Він попросив у мене тиждень, а коли я приїхав до нього наступного разу, то він уже показав мені зразки наших «патріботів».

— Патріотичні боти? Хто придумав таку назву?

— Магді. Ми спеціально на них вшиваємо жовто-блакитну стрічечку і ставимо тиснення у вигляді тризуба. Був ще варіант із ПТН-ПНХ. Хоча для розвідників чи тих бійців, де є ризик потрапити в полон, ми робимо без жодних розпізнавальних знаків. Ми захопилися цим процесом, вивчаємо досвід європейських та американської армій: які де мають бути клапани, які петлі, яка краще підошва, яка шкіра, прошивати чи клеїти? У наших бійців має бути взуття таке, щоб витримало не менше року. Наша підошва розрахована на 10 тисяч кроків. Зараз ми вже готуємо літню колекцію на замші.

— Уже готуєтеся до літа?

— А так і має бути. Це із зимовими берцями ми стартували досить пізно. Але це теж досвід. І нам приємно, коли такий відомий волонтерський центр як «Крила Фенікса», рекомендує іншим наші «патріботи». Дехто навіть каже, що бійці відмовляються носити наше взуття на щодень, відкладаючи на похід у місто чи поїздку у відрядженням. Мовляв, надто парадні.

— А яка собівартість?

— На жаль, вона залежить від курсу долара. В середньому це виходить на 45 доларів. Хоча і шкіра від наших українських корів, і постачальники практично усі українські, але вони перестраховуються і виставляють ціни в доларах. Можна, звичайно, робити дешевші, але страждатиме якість. Берці, які Міноборони, накрутивши на тендерах, продає за 540 грн, реально коштують біля двохсот. Але вони незручні, натирають ноги і часто просто розвалюються вже на другий місяць. А таких берців було закуплено і поставлено 130 тисяч пар.

— А ви скільки вже встигли зробити?

— Більше двох тисяч пар. Тобто п’ять повних батальйонів ми взули.

— А хто першим оцінив ваші берці?

— Першими зворотний зв’язок ми отримали від «кіборгів» через Юрія Бірюкова. Ми відреагували на його пост на «Фейсбуці» про пошук якісних берців. Завезли пару на пробу. А через деякий час отримали від нього інформацію: «Кіборги» оцінили, будемо брати». Зараз ми розраховуємо отримати літній контракт. Кілька разів самі возили волонтерський вантаж на передову, щоб оцінити обстановку і потреби, одного разу з польськими журналістами навіть потрапили під обстріл. Ми розуміємо: від якості взуття, від можливості швидкого пересування залежить здоров’я, а іноді і життя бійця. А ми хочемо, щоб наші бійці перемагали.

«Я можу на електромобілі їздити містом цілий день, витрачаючи на це лише 7 гривень»

— Крім «патріботів», у тебе останнім часом з’явилося іще одне захоплення — електромобілі. До речі, а яка доля твого знаменитого «Ланоса»? Вам його повернули?

— Повернули (усміхається). Тепер наш «Ланос» — блакитний електрокар «Нісан». Коли втік Янукович, вся міліція раптом стала «нашою» і почала говорити, що «ми ж завжди були за вас, просто не могли. Робота така». Справу закрили і нам подзвонили із Боярки і попросили забрати машину.

Деякий час «Ланос» стояв на Майдані як експонат, «Автомайдан» збирав гроші на його ремонт. Але я не вірив в реінкарнацію «Ланоса». Там усе було розбите, хіба що скло залишилося. В один момент я вирішив здати його на металобрухт, навіть замовив евакуатор, але коли я уже віз авто, повідомивши про це в соцмережі, мені почало приходити стільки повідомлень з проханням не робити цього, що я вибачився перед водієм і повернувся на Майдан. А потім у мене це авто забрали в Музей Гончара, де відкрилася експозиція, присвячена Майдану. Воно там стоїть в тому вигляді, в якому я його забрав, з однією відмінністю: напис «Yes — ЄС!» я таки відновив.

— І ти пересів на електромобіль?

— Не одразу. Спочатку ми купили жовтий «Рено» — допомогли і друзі, і «Автомайдан». Вона була дуже місткою і дуже нам допомогла в нашій волонтерській роботі. Ми купу речей перевезли на Поділ до Лесі Литвинової на склад для біженців. Але вже тоді мене почала мучити думка про електромобілі. По-перше, бензин, на яких би заправках він не продавався, все одно переважно вироблявся з російської нафти. Раніше для мене кожен літр бензину — це кілька патронів, вистрілених у наш бік. Зараз мої витрати в 15 разів менші: за 7 гривень я можу їздити цілий день по місту — це дешевше, як у «маршрутці». Це при тому, що раніше, займаючись справами «Автомайдану», я щодня витрачав мінімум 150 грн. на бензин.

І ще один аспект — і він основний — це турбота про екологію. Я років 7 тому подивився фільм «Хто вбив електромобіль» про змову нафтових лобі проти «Дженерал моторс», які ще в 70-х роках випустили електромобіль, який за параметрами практично не відрізняється від сучасних. Саме ці нафтові барони зробили все, щоб скасувати закони, які стимулювали розвиток електромобілів.

Від електромобіля немає ні шуму, ні викидів. Це — машина майбутнього. КПД електродвигуна удвічі більше, як дизельного, і в 5 разів — як бензинового. Нам розказують, в якій стагнації країна, а ми на мільярди заправляємося бензином, коли у нас є своя електроенергія. Більше того — уночі, коли споживання падає, ми маємо перекидати кудись чи штучно утилізувати цю енергію. Замість того, щоб на ніч ставити на підзарядку електромобілі. Навіть у Норвегії, яка сама може себе забезпечити нафтою, зараз стрімко розвиваються електромобілі.

— До речі, нещодавно ти їздив туди ділитися досвідом. Які враження від поїздки?

— Ми назвали Норвегію раєм для електромобілів, бо там справді існує державна програма для їхнього розвитку і вони років 25 цілеспрямовано цим займаються. Але ми придивилися і зрозуміли, що Україна, при грамотному підході, за кілька років може це наздогнати. Зараз ми хочемо запропонувати Київраді програму, щоб на кожній автостоянці були передбачені колонки для зарядки автомобілів у розрахунку 5% від кількості паркувальних місць. А ми зі свого боку беремо зобов’язання забезпечити наявність у столиці цих 5% електрокарів. Ми об’єдналися з Реанімаційним пакетом реформ і розробляємо законопроект про скасування ввізного мита на електромобілі. Бо виходить, що в Америці нову машину можна купити за 23 тисячі доларів, а у нас вживана коштує більше 25 тисяч.

— А наскільки проблематичним і тривалим є процес заряджання акумулятора?

— Насправді зарядити авто — не проблема. Була б розетка, а вони є скрізь. В Німеччині уряд дозволяє електромобілістам заряджатися від стовпа, дбаючи про екологію країни. Загалом на повну зарядку акумулятора йде від 15 хвилин до 5 годин. Правда, із потужних станцій, які заряджають за 15 хв., найближча від нас — у Мінську. А в Україні є дві менш потужні станції, які заряджають за 2,5 години, в Києві, одна — у Львові, і ще одна — у Новограді-Волинському. На повному акумуляторі автокар проїжджає до 150 км взимку і до 200 км влітку. Ми зараз готові з кожного електромобіля, пригнаного з Америки чи Європи, вкладати кошти у розвиток інфраструктури. Щоб можна було біля кожного супермаркета, доки ти робиш закупки, підзарядитися, біля офісу, біля будинку. У нас на «Фейсбуці» є сторінка «Електрокар», де ми ділимося своїм досвідом. Ми зараз маємо 20 людей по всій Україні, які займаються переобладнанням звичайних автомобілів на електричні. Коштує це від 7 тисяч доларів, але за 5 років воно окупається.

— Про що ти мрієш?

— В першу чергу, звичайно — про мир. Але не про перемир’я, а про перемогу, щоб Україна нарешті від проблем захисту перейшла до вирішення проблем розбудови. Мрію про економічний розвиток нашої держави — усі перспективи для цього є. Мрію про те, щоб електромобілі стали основним транспортом, звільнивши екологію від колосального навантаження. Мрію, щоб мої діти були щасливими у своїй державі. І не лише мрію, а й роблю усе, що в моїх силах, щоб мрії стали реальністю.