You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near 'and xcontent44.langid=0' at line 1 select * from xcontent44 where xcontent44.content_id= and xcontent44.langid=0 /home/clients/umoloda/inc/db_lib.inc (75)
Тарас Бульба-Боровець — третій зліва, з охороною. У шапці з опущеними вухами і в розстібнутому піджаці — начальник штабу бульбівської УПА Леонід Щербатюк-Зубатий. Осінь 1942 року. (з архіву.)
Під час дослідження українсько-польського протистояння на Волині у роки минулої війни Іван Ольховський зіткнувся зі ще одним парадоксом. Незважаючи на низку заяв, листів-звернень Тараса Бульби-Боровця до проводу ОУН (Бандери) з осудом нападів на мирне польське населення, Володимир В’ятрович у своїй книзі «Друга польсько-українська війна» поклав на отамана відповідальність за нібито його ініціативу в розпалюванні антипольської кампанії. Водночас відомий польський історик Гжегож Мотика у своїх дослідженнях зазначає, що не знайшов жодного факту нападу бульбівців на поляків.
Усе це змусило Івана Ольховського шукати істину. Отже, він підготував до друку дослідження — «Засновник УПА (1941-1943). Сторінки непрочитаного життєпису Тараса Бульби-Боровця». Як пояснює дослідник, йому випала нагода вивчити матеріали справ Тараса Бульби-Боровця та його соратників, які зберігаються у Галузевому архіві СБУ, дослідити документи про нього в інших архівосховищах України, в опублікованих збірниках документів німецьких, російських та польських архівів, перечитати дослідження польських, білоруських та російських істориків і мемуарну літературу (особливо української діаспори), проаналізувати свідчення очевидців та учасників подій.
«Низку архівних матеріалів про діяльність поліського отамана досі не введено в науковий обіг. Вони вперше побачать світ у моїй книзі, — розповідає автор книги. — Під час роботи над архівними документами з’ясувалося, що до багатьох із них історики поставилися некритично, особливо до повідомлень червоних партизанів. А вони часто не розрізняли течій в українському визвольному русі, зокрема не бачили різниці між збройними відділами ОУН (Бандери), ОУН (Мельника) та Тараса Бульби-Боровця. Акції одних формувань приписували іншим і навпаки. Надзвичайно промовистим щодо цього є запис у щоденнику від 26 червня 1943 року Сидора Ковпака, який, на думку деяких сучасних істориків, умів розрізняти бульбівців і бандерівців. Червоний командир партизанського з’єднання нотує, як він зі своїми помічниками складав листівку-звернення до українських націоналістів. Ось як вона починалася: «Бандерівці, бульбівці! Чи дідько вас розбере, хто ви такі». Коментарі тут, як кажуть, зайві».
Відтак дослідникові довелося співставляти дані польських істориків, свідчення українських очевидців, дані повстанців і радянських партизанських з’єднань, щоб правильно кваліфікувати ту чи іншу операцію. З’ясувалося, що не завжди точними й достовірними є і повідомлення німецьких спецслужб та польського підпілля часів війни. Їх також треба було порівнювати з іншими джерелами.
Дослідник наголошує, що від початку бульбівський рух виконував роль народної міліції. Німецько-радянська війна принесла в Україну безлад. Радянська влада чкурнула на схід, залишивши енкаведистські групи — комуністичних підпільників, які виконували наказ Сталіна від 3 липня 1941 року: знищувати хліб, паливо, дороги, мости, зв’язок — нічого не лишати ворогові; цивільних, хто залишився на окупованій території, вважати зрадниками або поплічниками гітлерівців. Тим часом Бульба-Боровець зі своєю міліцією оберігав населення Полісся та його майно у час безвладдя від наскоків більшовицько-кримінальних банд. У серпні 1941 року він домігся дозволу від командування 213-ї німецької дивізії на створення спеціального підрозділу «Поліська Січ», який, на відміну від міліції, не був прив’язаний до певного району дислокації і мав важку зброю. Саме «Поліська Січ» від серпня до листопада 1941-го разом із Білоруською самообороною витісняла з Полісся у брянські ліси червоні банди, деморалізовані залишки відступаючих підрозділів радянської армії.
Низка дослідників плутає «Поліську Січ» Бульби-Боровця з поліцією, яка була утворена німецькою окупаційною владою у листопаді 1941 року. Поліцаї мали німецьку уніформу і перебували на німецькому забезпеченні, ними командували німецькі старшини. У Бульби цього не було. Навпаки, у тому ж місяці він відмовився підпорядкувати «Поліську Січ» німецькій адміністрації, нібито ліквідував її, а насправді кращих вояків перевів у підпілля.
«Від квітня 1942-го бульбівські підрозділи під назвою «Українська повстанська армія» воювали і проти німців, і проти червоних партизанів, — розповідає Іван Ольховський. — Наскоки на окупантів робили переважно затемна, зненацька і одразу ж зникали, аби не дати зрозуміти, хто нападав, та не підставити під каральні акції місцеве населення. Така тактика мала назву «з-під землі і під землю». Подібні партизанські дії мали й ще одну мету: берегти кожну нашу душу. Брали участь в операціях невеликі групи добре вишколених вояків». Бульба-Боровець, на відміну від бандерівців, був проти створення на окупованих територіях повстанських республік, оскільки вони не могли довго протистояти переважаючим німецьким силам, а відтак мали бути знищені разом із цивільним населенням.
Бульбівський рух стояв на демократичних позиціях і пропонував бандерівським, мельниківським та іншим військовим відділам об’єднатися в єдину Українську повстанську армію, політичне керівництво якою мала здійснювати Революційна рада з представників різних політичних течій. На жаль, бандерівці, будучи найбільшою націоналістичною організацією, не погодились на цю пропозицію, а згодом силою стали підпорядковувати собі збройні відділи своїх політичних опонентів — аж до випадків братовбивства.
Дехто твердить, що так звана «гра у дві руки» була неефективною через виснажливу двофронтову війну. «Це поширений штамп деяких дослідників, мовляв, дипломатія Боровця не принесла бажаних результатів, — говорить Іван Ольховський. — Пишуть, що партизани-медведєвці, пішовши на переговори з Боровцем, виграли час для росту і зміцнення свого загону, одержали відомості про бульбівців. Але це ж саме можна сказати і про повстанців отамана. Варто порівняти, наскільки зріс медведєвський загін iз 16 вересня 1942 року до 19 лютого 1943 року (період перемир’я) і наскільки за цей час зросли бульбівські, бандерівські та мельниківські відділи».
Окрім того, наголошує дослідник, Бульба на переговорах iз медведєвцями врятував від розстрілу двох українських священиків — Павла Травку і Сергія Попругу. Що ж до переговорів із німцями, то так, Бульба-Боровець не домігся від них ані визнання Української держави, ані права на самостійну діяльність своїх військових підрозділів, ані звільнення Степана Бандери та Ярослава Стецька з концтабору. А які рухи опору домоглися цього? Ніякі. Зате Бульба домігся від німців припинення репресій проти національно свідомих українців на час переговорного процесу. Як відомо, шеф служби безпеки Волині і Поділля доктор Пютц 16 листопада 1942 року видав директиву №641/42, згідно з якою жандармам і поліції наказувалось утримуватися від арештів серед оунівців та інших представників українського націоналістичного руху.
У наймасштабнішій праці про український рух опору років Другої світової війни — «Літописі УПА» — надзвичайно мало згадок про Бульбу-Боровця. Ім’я отамана, по суті, несправедливо забуте не тільки серед широкого загалу, а й у націоналістичних колах. «Тут немає нічого дивного, — пояснює Іван Ольховський. — Адже томи «Літопису УПА» укладають дослідники переважно бандерівського спрямування, які не можуть погодитися, що Бульба-Боровець — засновник УПА. Він ним став, коли бандерівці ще протестували проти партизанської війни з окупантами. Відтак документи про діяльність бульбівського руху оминаються. На цю тему за кордоном велась дискусія між відомим курінним УПА Максом Скорупським і редколегією видання, однак вона нічого не дала. Утім недавно в одній із серій «Літопису Української Повстанської Армії» вийшла книга про мельниківця Олега Штуля. Це вселяє надію, що у майбутньому «Літопис УПА» повернеться обличчям і до засновника УПА Тараса Бульби-Боровця. І врешті «Літопис УПА» стане повним і об’єктивним».
Ця книга цікава всім, хто хоче знати нашу історію, зокрема про визвольний рух в Україні під час Другої світової війни, не поверхово, а глибоко, хто вірить фактам, а не пропаганді. Необхідною вона є військовим, добровольцям спецбатальйонів, які воюють на сході України. Адже тут описується тактика бульбівських формувань, які перемагали ворога малими силами. Це збірник науково-публіцистичних нарисів, деякі з них, як-от: «Коли виникла Українська Повстанська Армія?», «Трагічна доля першої дружини отамана і фарс, розіграний на ній», — друкувала низка інтернет-видань, зокрема, «Українська правда». Невдовзі книга побачить світ у редакції газети «Гарт».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
