«Герой» без люстрації?

«Дослідник-патріот»

Ті, кому за сорок, знають, що в СРСР жовтенятами, піонерами та комсомольцями були всі, а от комуністами — за бажанням, часто — щоб зберегти чи отримати добру посаду. Уродженець постголодоморного села на Сватівщині Володимир Семистяга вивчився в 1970-ті на педагога-історика і, як належало всім історикам у СРСР, став членом КПРС. Студентом він під керівництвом доцента В. Г. Мокренка досліджував історію комсомольських організацій на теренах Луганщини, був переможцем всеукраїнських конкурсів із цієї проблематики. Пізніше, коли вже викладав на кафедрі КПРС Ворошиловградського (згодом Луганського) педінституту, став лауреатом обласної премії імені «Молодої гвардії». Написав десятки статей про комсомол. Дисертації, щоправда, не захистив.

Почав свою трудову діяльність випускник педінституту Семистяга на посаді інструктора з ідеологічної роботи одного з райкомів комсомолу Луганська. Наступне, і вже постійне, офіційне місце роботи Володимира Федоровича — кафедра історії КПРС, яка пізніше трансформувалася в кафедру історії України. Ось відгук (датований 2010 р.) про нього колишнього студента: «Я учился у него во времена СССР — он преподавал историю КПСС (отлично преподавал). Коммунист с большой буквы, ненавидел национализм, нам, студентам, прививал чувство верности коммунистическим идеям».

Тема «Молодої гвардії» є ключовою у його спадщині. Тільки після 1991 року він став писати про неї в іншому ключі: комсомольська організація перетворилася в нього на організацію українського націоналістичного підпілля. За такий крен у поглядах пан-товариш Семистяга отримав від інших місцевих дослідників характеристику «перевертня», «псевдоісторика», який «по-холопськи служить ідеології будь-якої влади».

Одна з останніх друкованих праць історика Семистяги — навчальний посібник з краєзнавства «История Луганского края» (2003 р.), підготовлена ним та групою його колег у співавторстві з одіозним Олександром Єфремовим. Цікаво, що жоден із трьох голодоморів, у тому числі й геноцид 1932—1933 рр., окремим параграфом у посібнику не виділений, про них лише коротко згадано в розділі «Годы социалистической модернизации (1921—1941 гг.)».

«Навіщо він це сказав?»

Ще на початку свого керівництва луганською «Просвітою» Володимир Федорович зізнався нам, рядовим її членам, що він — підполковник КДБ (хоча його про це ніхто з нас і не питав). Не знаю, навіщо він це сказав, — можливо, вирішив вирости таким чином у наших очах? Згодом різні джерела підтвердили, що тоді він не блефував. Так, кілька років тому на стіні будинку в центрі Луганська, в якому Володимир Федорович тоді жив, з’явився напис: «СЕМИСТЯГА І ДУРАКОВ — АГЕНТИ КДБ» (Микола Дураков був лідером кількох місцевих проукраїнських громадських організацій, першим очолював осередок ВО «Свобода»). Мій давній знайомий — директор СШ №55 В’ячеслав Бугайов якось розповів, як після аварії в Чорнобилі його колишній одногрупник Семистяга, надівши парадну військову форму кадебіста, ішов разом iз ним обмивати нові погони. Відомий на Луганщині громадський діяч Дмитро Снєгирьов стверджує, що Семистяга — кадровий офіцер КДБ. І, нарешті, історик Олександр Добровольський у своєму нарисі про український рух на Донбасі «Просвіта» під багнетом» також називає Семистягу «співробітником КДБ».

Вочевидь, за трудовою книжкою Володимир Федорович усе ж таки працював у педінституті. Цілком імовірно, що саме «контора» дала Семистязі завдання очолити луганську обласну «Просвіту», якою він беззмінно керує вже 15 років. «Чи утверджував голова осередку українську мову, чи відроджував історичну пам’ять у населення Луганщини?» — питання риторичне. Уже кілька років в обласному центрі немає жодної українськомовної школи, кількість українських класів іще до початку АТО зменшилась майже до нуля. Можливо, пан Семистяга з цього приводу бив на сполох? Та ні, він у той час був офіційним радником голів Луганської ОДА — «регіоналів». Для порівняння: в Донецьку до російської окупації українських шкіл було 18!

Утім як голова «Просвіти» він висував на премію імені Бориса Грінченка «своїх» людей, зокрема професора Луганського університету Катерину Глуховцеву, яка в одній із передач на місцевому ТБ похвалилась, що в її рідному селі на Сумщині раніше була гарна традиція — на Великдень робити «недільники» і висаджувати різні дерева... Її сина, філолога за фахом, пан Семистяга допоміг улаштувати на роботу в обласне управління СБУ.

«Бурхлива» діяльність «Просвіти»

Не завадив Володимир Федорович місцевій владі кілька років тому вивісити на будинках Луганська таблички з написами назв вулиць лише російською та англійською мовами. Назву кінотеатру «УкраЇна» (за 200 метрів від очолюваної ним «Просвіти») змінити на «УкраИна». За його керівництва припинили своє існування поодинокі україномовні газети на Луганщині — «Україна Придінцева» та «Козацька варта».

Щоправда, пан Володимир щоквартально видавав українською мовою часопис «Бахмутський шлях» — за фінансової підтримки ВУТ «Просвіта» і меценатів із Чикаго — подружжя Віри та Богдана Боднаруків. Я не бачила «Бахмутський шлях» у місцевих бібліотеках, але знаю, що Семистяжині студенти змушені були купувати в нього цей журнал — за оцінку з його предмета.

Минулого року заповзявся пан Семистяга встановлювати у Стаханові пам’ятник Тарасові Шевченку — до 200-річчя Кобзаря, знайшов для цього луганського скульптора Віктора Закалюкіна, творчий доробок якого складається з пам’ятника уродженцю Луганська Павлу Луспєкаєву в образі царського митника Павла Верещагіна — героя фільму «Біле сонце пустелі». Оголошена Семистягою вартість пам’ятника — 700 тис. грн. Уже було зібрано 40 тисяч гривень на спеціальний рахунок, яким розпоряджався Семистяга, — здавали просвітяни, студенти, діаспора, але влітку 2014 року гроші з рахунку кудись зникли...

Осередок «Просвіти» за керівництва Семистяги перетворився на таке собі українське гетто: одні й ті ж люди пенсійного віку самі для себе проводили лекторії про українських національних героїв та історичні події. Своїм заступником і відповідальним секретарем він зробив таку ж, як і сам, VIP-комсомолку Дору Тимошевську. Її дописи про «бурхливу» діяльність луганського осередку залюбки друкувало «Слово Просвіти».

Просвітяни, які працювали з молоддю, зазнавали цькувань із боку керівництва (не треба, мовляв, займатися самодіяльністю!). Роботу Лідії Старшикової, яка організовувала просвітницькі заходи в україномовному класі СШ №9 Луганська і домовлялась про те, щоби з Тернопільщини привозили підручники, очільник «Просвіти» «не помічав». А вчительці цього класу Тетяні Жицькій, яка вперше прийшла на збори обласного осередку, пан Семистяга при всіх став робити зауваження щодо її «мовленнєвих помилок». Учителька розплакалась і розчарувалась у такій «Просвіті».

«Доки педалюватимете Голодомор!»

Мені теж дісталося на горіхи — після того, як в університеті, де викладала, я створила «просвітянський» осередок і почала там активну роботу зі студентами. Під час чергових зборів «Просвіти» пан Семистяга заявив, що виключає мене з організації — за нібито несплату членських внесків. І назвав... «жидівкою». Коли ж на початку 2000-х я почала активно досліджувати Голодомор 33-го на Луганщині і коли чергова моя стаття на цю тему була опублікована в журналі «Київ», Семистяга (викладач кафедри історії України!) дорікнув: «Доки будете педалювати тему Голодомору?».

2011 року луганська регіонало-комуністична влада заповзялася з помпою відзначати 130-річчя свого «славетного» земляка — Клима Ворошилова. Я звернулась до голови «Просвіти» Семистяги з проханням виступити на обласному радіо, телебаченні або ж написати статтю в місцевій пресі з метою розвінчання припалого пилом радянського міфу про Ворошилова. На що пан Семистяга відповів: «Ворошилов, звичайно, покидьок, але мені ніколи!».

9 березня 2012 року до пам’ятника Шевченку, за традицією, прийшла проукраїнська громадськість. Влада розпоряджалась цим заходом разом iз ректором ЛНУ ім. Шевченка Віталієм Курилом. Приведені до пам’ятника студенти виявилися в переважній більшості іноземцями (китайцями, узбеками і туркменами), які нічого, що лунало з мікрофона, не зрозуміли. Коли я написала про цей ганебний факт у «Літературній Україні», пан Семистяга заявив, що тепер я є персоною нон-ґрата і в ЛНУ, і в самій «Просвіті». Бо покритикувала ректора університету, на балансі якого є приміщення «Просвіти». «А крім того, — додав Володимир Федорович, через вас мене вигнали з роботи». Невдовзі в iнтернеті я знайшла інформацію про те, що приблизно в цей самий час 63-річного Семистягу позбавили-таки права викладання, але зовсім не через мене, а... через спроби спокушання студенток, одна з яких увінчалась успіхом.

За сценарієм — «воскресіння»

Коли діяльні патріоти покинули Луганськ у квітні-червні минулого року (бо в умовах окупації міста озброєні терористи зайнялися етнічними чистками українців), Семистяга нікуди не виїжджав, і — що дуже важливо! — нікуди не вивозив безцінне для українства Луганщини майно Українсько-канадського центру «Відродження», а саме — подаровану діаспорою на початку 90-х книгозбірню, а також документацію обласної «Просвіти» за весь час її існування (з адресами всіх членів).

23 червня почався нібито полон Семистяги в «камерах СМЕРШУ і КДБ» так званої ЛНР, який тривав 55 днів, із них 21 день — у «камері смертників». Про жахи, які переніс Семистяга, і його «подвиги» поінформували, як за командою згори, десятки або навіть сотні українських і російських ЗМІ: спочатку — про його арешт, згодом — про «смерть» від рук катів, потім — про його «воскресіння з мертвих», і врешті — про «втечу» з полону. Цікаво, що незмінним ньюсмейкером подій навколо Семистяги був його «приятель» — луганський журналіст Всеволод Філімоненко, а в минулому голова місцевого осередку люстраційного руху «Чесно» (на цю посаду його рекомендував Семистяга). Як голова того руху він прославився тим, що під час виборів 2012 року до ВР вимагав від луганських кандидатів у депутати по 3 тис. євро за те, що він не буде їх «люструвати».

Не перший рік досліджуючи методу роботи КДБ-ФСБ, зокрема різні способи евакуації їхньої агентури, я ще на початку «ув’язнення» Семистяги заявила, що в катівні «ЛНР» він обов’язково «помре» і його посмертно нагородять званням Героя України. На «качку» про його «смерть» купилися навіть такі зірки української блогосфери, як Денис Казанський, Сергій Іванов і Тетяна Заровна. На мене ж після того мого передбачення у «Фейсбуці» посипались численні прокльони від «тролів». Але їхні хазяї вчасно зрозуміли, що евакуація «агента» таки зірвана, і вирішили його «воскресити».

Неважко помітити, що в інтерв’ю про свої «подвиги» Семистяга озвучує різні версії одних і тих же подій. Так, за однією версією, трикімнатну квартиру в нього відібрали «еленерівці», перед «смертю» змусивши його переписати її на свого ката. За другою — перед утечею з полону він відпросився у своїх катів додому (у вже відібрану квартиру?) забрати якісь документи. За третьою — відпросився додому помитися.

Втеча з мішком

Дивною є «втеча» з камер СМЕРШУ-КДБ: провокаторів, яких запускали до нього в камеру, Семистязі, мовляв, вдалося переконати стати українцями, вони принесли йому одяг, у якому він проник у штаб керівництва катівні, викрав звідти документи, прихопив мішок із продуктами і з усім цим вантажем утік. А потім роздавав поцуплені у ворогів продукти голодним людям, а одній жінці дав банку тушонки, і та від вдячності аж заплакала.

Молоді хлопці, яким довелося побувати в полоні «ЛНР», кажуть, що втекти звідти практично неможливо. А катували там страшно — до прикладу, активіста Луганського євромайдану Олександра Решетняка замучили до смерті, а інший, голова «Тризуба» Ілля Єфремов, став інвалідом, у нього тепер не діє рука, він ледве ходить. Семистягу, з його слів, також жорстоко допитували, катували і принижували — змушували слухати російський гімн, ходити по українському прапору, били, приклеювали на лоба наліпку, клей від якої «стягував шкіру, звужуючи кровообіг»... Валентин Торба, який опублікував інтерв’ю з ним у газеті «День» від 13 листопада 2014 року, пише: «Володимир Семистяга ховає руки, але я знаю, що вони попечені й погано загоюються, адже проросійські бандити катували його в луганських підвалах, знущалися над ним — над людиною, яка просто є українцем». Але з інтерв’ю, яке ведучий «5-го каналу» взяв у Семистяги двома місяцями раніше (саме після звільнення з «полону»), добре видно, що руки в нього без будь-яких натяків на катування.

У Семистяги, за його словами, випитували адреси не лише луганських «просвітян» (навіщо, адже всю документацію обласної «Просвіти» він сам «передав» у руки «еленерівцям»), а й голови всеукраїнської «Просвіти» Мовчана, цікавились стосунками Мовчана з Павличком (які ж просвічені бандити!). Але відважний Семистяга нікому нічого не проязичив. Він називав адреси лише тих, хто вже виїхав із міста...

Із численних інтерв’ю Семистяги випливає, що керована ним «Просвіта» — «єдина структурована громадська організація на теренах Луганщини, яка вчинила затятий опір тим, хто постукав у наше віконце війною». Виявляється, 4 травня пан Семистяга одноосібно «унеможливив утворення ЛНР». Він сам поширив 5 тисяч листівок, розвішував по місту українські прапорці. У складі агітаційно-диверсійної групи він, виявляється, спалив три машини, готувався захопити колишнє СБУ в Луганську і саму адміністрацію. Своїм співкамерникам читав українську, російську та європейську поезію, лекції з історії, філософії, мовознавства, літератури; читав молитву, а перед його очима в образі Христа поставав патріарх Філарет...

Постає логічне запитання: чому такий діяльний патріот Семистяга, визволившись із полону, не продовжує свою просвітянську справу на неокупованих теренах Луганщини — хоча б у Старобільську, Сватовому або Сіверськодонецьку? Там же непочатий край роботи в гуманітарній сфері, а головою обласного управління освіти залишається «регіоналка» Ірина Цимбал? Може, тому, що Семистяга вчасно підсів на міжнародне донорство для переселенців із Донбасу в новоствореній організації «Конгрес сходу України»? Благо, він має вдосталь адрес заможних діаспорян, та й досвід у викачуванні грошей у нього чималенький.

Чи гідна ця людина називатися Героєм України, чи все ж краще поновити це звання українцям iз великої літери — Степанові Бандері та Романові Шухевичу? На мою думку, найбільше, на що заслуговує пан Семистяга, — це на значок «ГТО» («Готов к труду и обороне») — як найспритніший утікач із полону з протоколами власних допитів і з мішком «гуманітарки» на спині.