Уперше традиційний уже вечір Різдвяних Василів 14 січня в столичному Будинку вчителя відбувся без Євгена Сверстюка. І був присвячений його світлій пам’яті. На великому екрані промайнули фото з його життєпису — з мамою, дружиною, дітьми і друзями... І картина Оксани Плисюк «Вершник на зоряному небі». Вершник побув трохи з товариством у залі Будинку вчителя — та й, віддаляючись, посів своє місце на небі, ставши зіркою. «Для мене Ти — синонім совісті, найвища, найяскравіша зірка мого небобратства...» — зачитав історик дисидентського руху Василь Овсієнко уривок з листа Василя Стуса до Євгена Сверстюка 1979 року. Для зоряного небобратства тут, на землі, зі сцени Будинку вчителя, де колись і члени Центральної ради засідали — співали діти з гурту «Дай Боже» з Ольгою Мельник, Ігор Жук, Олена Голуб, Тарас Компаніченко. Лунали скрипка і гітара. І добре слово друзів та учнів Євгена Олександровича. «Треба читати, знати Євгена Олександровича. Він казав, що потрібно творити радість життя, — нагадав президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. — У нас сьогодні вже немає можливості порадитися з паном Євгеном. І це вимагає від нас стати на голову вище, аби трималася справа».
Директор видавництва «Кліо» Віра Соловйова презентувала нову книгу Євгена Сверстюка «Світлі голоси життя», до виходу в світ якої мислитель не дожив 10 днів. Ця книга вже є в усіх обласних бібліотеках та навчальних закладах. До книги увійшло 90 текстів про 70 постатей — українських та закордонних, письменників, митців, церковних діячів. Есеї, спогади, літературознавчі статті, над якими автор працював понад 50 років. Тут багато споминів про сучасників Сверстюка. Редактор книги Євгена Сверстюка «Світлі голоси життя» Тетяна Кришталовська була першим читачем цієї книги. Вона пояснила, чому книга має таку назву, навівши слова Євгена Олександровича: «Увесь культурний простір повниться іменами, вони стоять, як свічечки, запалюються одна від одної, їх гасять вітри і заносять піски часу, їх накриває темрява забуття. Та якась вища сила стоїть на сторожі пам’яті і не дає погасити свічечки й загубити імена, люто затоптувані володарями світу». «Нам бракує його ледь усміхненого погляду, мудрого афористичного слова, таких властиво сверстюківських пауз, які він любив робити в мовленні, щоб ми замислилися над тим, що він нам каже, — погодилися або заперечили, — каже Тетяна, молода людина. — Бракує тієї надзвичайної атмосфери, яку він мимоволі міг створювати навколо себе. Тішимося тим, що залишилося з нами його слово — як настанова, як заповіт, як символ незнищенності буття».
А дружина відомого музиканта, кобзаря Тараса Компаніченка, пані Ніна розповіла «УМ», як у 1990 році Спілка української молоді організувала для молоді курси: катехизацію, вивчення правдивої, нерадянської історії, філософів. На одній iз таких зустрічей був Євген Олександрович. «Те, що він говорив про розуміння християнства, яким воно може бути у щоденному житті людини, — стало для мене, 17-річної дівчини, що виходила з радянської системи, потрясінням, а згодом великим світоглядним здвигом, — каже пані Ніна. — Переконана, що не одне життя було під його впливом змінене».
Ведуча Леся Матвійчук насамкінець зачитала рядки з поетичного заповіту Євгена Сверстюка: «Життя треба творити кожен день. Бачити ранок у росі, небо і сонце на благословенній українській землі, яку все-таки Бог милував. Співати молитву із вдячності. І прибирати. Невтомно прибирати сміття на землі, в душі, в інформаційному просторі. Обнімімося, дорогі друзі. Ті, що живі, і ті, що відійшли, — ми всі сьогодні разом».