Лариса Денисенко i керiвник взводу батальйону «Донбас» — жива книга, продиктована часом. (надане прес-службою PinchukArtCentre.)
Першим спробував прочитати людину з непростою долею Любко Дереш в залі з роботами колумбійця Карлоса Мотти, який порушує проблему стереотипів навколо гомосексуальності. Герой розмови — трансгендер Юрій Франк, чий життєвий досвід є табу для більшості українців. Русявий хлопець у реглані і джинсах сидів у кутку зали з широко розведеними ногами. Чим не типова поза для чоловіків? Але тут почав знайомство: «Звати мене Юрій, це ім’я, яке я сам обрав. За документами мене звати інакше. Я народився жінкою. За документами я жінка — у мене паспорт, у якому написано, що я Франк Юлія Валеріївна». Слухачі принишкли. А письменнику це якраз на руку. Любко ввійшов в азарт і почав розпитувати Юрія, чому той обрав такий шлях, що змусило його змінити стать і як він почувається у «новому житті». Питання із залу стосувалися фізичних аспектів такого перевтілення: як саме Юрій здійснив зовнішні зміни, через що йому довелося пройти, що буде, якщо не приймати гормональні ліки.
Наступну бесіду влаштувала Ірена Карпа. Вона запросила на публічне інтерв’ю злочинця-рецидивіста. У невимушеній атмосфері зали PinchukArtCentre з роботами китайського художника ЦзяАйлі «Юний герой» глядачі годину слухали розповідь Володимира Шиповалова, колишнього злочинця, який загалом провів 15 років за ґратами за пограбування, а тепер став «наймедійнішим злодієм». Він радив, як вберегтися від крадіїв і ділився своїм життєвим досвідом. Карпа вдало підбирала питання, пересипаючи розмову жартами про кримінальний світ і питаннями з розряду потаємного для звичайних людей. Як виявилося, Володимир народився у забезпеченій родині, але його захопила злочинна романтика провінційної Умані, через що змарнував роки життя за ґратами. Він слухає «Океан Ельзи», ненавидить шансон, живе, за дивним збігом обставин, на Троєщині і найбільше в житті цінує сина, якого бачить, радше, ботаніком, ніж крадієм. Цікаво Юрій висловився і з актуальних питань про мову: «Ну не знаю я української. Обіцяю, я виправлюсь і вивчу. Я живу в Україні і, хоча народився десь у горах у Кабулі, але вважаю своєю рідною країною Україну. Я просто зобов’язаний говорити українською, це моя Батьківщина». Розповів і про те, як під час Майдану кримінальні злочинці охоче захищали у в’язницях політичних активістів.
На запитання Ірени про ставлення до злочинців-політиків відповів так: «Жаба не душить, це точно. Однозначно, воно до них повернеться. Я по собі знаю. Звісно, є якесь відчуття несправедливості. Вони крадуть мільйонами, а я там до мільйона не дотягую 900 тисяч. І мене посадили, і 5 разів. А вони вирішують долі людей, долю народу. Це мене обурює».
Шиповалов поскаржився: «Зараз, коли соціум прийняв мене у свої ряди, я не дуже задоволений життям. Бо внутрішньої гнилі набагато більше, ніж у криміналі. Там ти знаєш, хто друг, а хто ворог. А тут не розумієш: той, хто поруч, виявляється ворогом, а той, хто далеко, приходить і допомагає тобі».
Проект «Жива книга» продовжила письменниця, адвокат і правозахисниця Лариса Денисенко. Її герой — керівник взводу батальйону «Донбас» Денис Альохін із Миколаєва. У ході бесіди інтерв’юер розпитала хлопця про ставлення до неоднозначного персонажа сьогодення Семена Семенченка. Виявилося, що він не голосував за комбата, адже той не виконав і половину обіцяного. Семенченко допоміг матеріально лише сім’ям загиблих ще навесні у боях на Донбасі. За його словами, зараз у батальйоні загинуло близько 78 добровольців. Він пояснював, чому такі жертви, як їх можна було уникнути. Зокрема, розвідувальні дані українських бійців дехто з командування та й просто місцеві «зливали» сепаратистам. Лариса розпитувала і про страшне побачене, про смерть, страх і «дерибан» у рядах військових. Герой розповів про хлопця, який повернувся додому в містечко Донецької області. Сепаратисти і місцеве проросійськи налаштоване населення прив’язали до «стовпа ганьби» «донбасівця» з дружиною як бандерівців. Після цього він зник безвісти. Тема, злободенна і трагічна, особливо привернула увагу слухачів, які ставили командиру взводу багато запитань. Історії цього героя продиктовані самим часом.
«Живі книги» прочитано. Героїв знайдено. Письменники отримали нові сюжети. Подивимося, можливо, скоро читатимемо щось схоже на сторінках нововиданих книжок.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
