Чого ще бажаєте, Володимире Володимировичу? (Фото УНІАН.)
На порядку денному — президентські вибори. Цим уже переймаються не тільки політики і партії, а й громадяни України. На цьому тлі все виразніше позначаються параметри політичного вибору, перед яким стоїть Україна.
Незважаючи на розмаїття подій і тенденцій, головним питанням у порядку денному, як і раніше, залишається політична реформа. Зрив у голосуванні не зупинив президентську команду.
Незважаючи на висування і масову підтримку «єдиного кандидата» на майбутніх президентських виборах, Кучма зовсім відверто підкреслює: Янукович — єдиний кандидат тільки у випадку його підтримки (читай фракції «Регіони») політичної реформи. Без реформи нинішній Прем'єр втрачає підтримку і нинішнього глави держави, і більшості груп президентської більшості (крім Донецької).
Отже, Янукович зовсім не наступник у стратегічному змісті, а тільки ланка у сценарії нинішнього глави держави і його команди.
Реформістська стратегія влади виникає не зненацька і не випадково, вона не повинна вводити нас в оману. У зв'язку з цим згадується відома робота Г.О'Донелла «Делегована демократія», у якій автор вказує на справжні цілі «реформ», коли: «використовуючи засоби, що й надалі послаблюють підзвітність по горизонталі, президенти розвивають реформу Конституції таким чином, щоб вона давала їм можливість переобрання (проект пролонгації Кучми), а при відсутності її — можливість займати ключову посаду Прем'єр-міністра в уряді при парламентському режимі (проекти 4180, 4105)».
Ризик подібних «реформ» величезний. Вони закладені в особливостях функціонування політичних інститутів України, що відбуваються в режимі картелів, або корпоративних пактів, або угод політичної еліти.
«Конституційні реформи» — точка відліку, коли політичний пакт еліт оформлюється інституціонально і стає основою нового політичного режиму — олігархічного авторитаризму.
Тільки конституційні зміни здатні легітимізувати статус-кво політичної корпорації, що склалася в лоні президентського режиму Кучми. Політичної корпорації, що існує де-факто як олігархія, і де-юре — як парламентська більшість.
Утвердження олігархічного режиму в Україні на найближче десятиліття — головна мета і завдання «політичної реформи». Стратегія перемоги «єдиного кандидата» на виборах 2004 — тільки утримуюча платформа для запуску нового політичного режиму.
Тому проект «єдиний кандидат» у нинішньому варіанті — тільки сурогат російського «проекту Путін». Сам по собі він не здатен вирішити той комплекс проблем і завдань, що стоять перед агонізуючою правлячою елітою і її лідером напередодні вибору-2004.
А саме: забезпечити гарантії на майбутнє — економічний і політичний статус-кво і, найважливіше — легітимізувати практично сформований олігархічний режим влади, як проговорився якось Гавриш, — «консенсус еліт».
І цей «консенсус» неможливий доти, поки існує альтернатива — Ющенко. Зберігаючи достатній рівень автономії від правлячих картелей — олігархії, забезпечений високим рівнем підтримки виборців, Ющенко становить для них небезпеку.
Його перемога може поставити «хрест» на всіх «реформаторських» планах нинішньої правлячої корпорації. Саме тому проти Ющенка і був виставлений «єдиний кандидат».
Однак, все ж залишається питання: «Чому саме Янукович був обраний на роль єдиного?» Адже, мабуть, Янукович не є ні послідовним прихильником реформ, ні олігархічної стратегії. Швидше за все, висування Януковича в образі «єдиного кандидата» було санкціоновано з однієї причини — «прогностичності» і залежності Прем'єра від нинішнього Президента. Введений як один з елементів у стратегічний політичний проект Кучми і президентської команди, Прем'єр змушений погодитися на таку роль. Але це поки що...
Янукович розуміє, що його роль як «єдиного кандидата» важлива для реалізації загального сценарію влади, і до моменту Х він не може вийти із загальної гри. Доти, поки він не є самодостатнім політичним центром, здатним конкурувати з Кучмою. Звичайно, ця обставина позбавляє «єдиного кандидата» змоги маневрувати в кампанії і завдає удару по його символічній самостійності в суспільній свідомості.
Незважаючи на зростання рейтингів Прем'єра в нинішній президентській гонці, наважусь припустити, що Янукович, виступаючи як наступник Кучми, навряд чи зможе наздогнати Ющенка за рівнем суспільної довіри.
Український виборець, поступаючись «прес-пап'є» методам команди «єдиного кандидата», часто уникає прямої відповіді. Хитромудрий народ здогадався, що говорити про прихильність до опозиції не варто— краще погодитися, підписати, кивнути, але в день голосування проголосувати вже як хочеться. Такі сюрпризи український виборець підносить владі у відповідь «за все найкраще»...
Підсумки виборів 2002 року показали, що частина опозиційного електорату саме так реагує на протистояння влади й опозиції. Якщо б це було по-іншому, то ні БЮТ, ні СПУ в нинішньому парламенті не було б, як про те говорили соціологічні опитування напередодні березневого голосування 2002 року. А тому, як мінімум, відсотків 7-9 у Ющенка в запасі є.
І все-таки, найбільш принциповий момент у сформованій колізії стосується президентських виборів 2004 року та їхньої ролі у зміні режиму. Діючий політичний режим не може просто скасувати президентські вибори. Правляча коаліція не приймає вибори як шлях зміни влади. Але ритуал виборів вона пройти зобов'язана. В іншому випадку «політична реформа» не призведе до потрібного результату. А новий режим не буде легітимним ні усередині країни, ні ззовні.
Проблема серйозна, тому що, як показує досвід, ще жодного разу «партії влади» в Україні не вдалося витримати пряму і чесну політичну конкуренцію, не звернувшись до адміністративного ресурсу — до сили держави. Тому в нинішній кампанії йдеться вже про більше — готовність піти «по бєспрєдєлу» (Мукачівський формат).
Навіть аполітичні українські виборці відреагували на стиль і методи «блискучої» передвиборчої стратегії команди «єдиного кандидата», закидаючи редакції й ефіри програм питаннями і обуреннями з приводу дій і підходів команди влади.
Театр політичної боротьби перетворюється на зону...
Правлячий картель готовий на все заради переможного результату. Але навіть цей результат не може гарантувати, що все буде так, як потрібно головному політичному режисеру України — чинному Президентові...
Кучма не може не розуміти, що навіть поєднання двох важливих стратегічних сценаріїв в одному — «політична реформа» і «єдиний кандидат», не гарантують результату. Реформа може зірватися в останній момент, а Янукович може «кинути».
Саме в цьому рішенні і є головний задум сценарію політичного вибору-2004, таким його бачить Кучма і його стратеги.
Задум влади можна викласти в трьох тезах:
— «політична реформа» — легалізація олігархічного режиму влади в Україні;
— «єдиний кандидат» — як гарант невідворотності реформ;
— і «стратегічний реверс» — Росія як гарант політичного вибору українських еліт — 2004.
Ця триєдина стратегія і складає основну інтригу кампанії 2004 року. Тепер докладніше...
Стратегічний реверс-2004
Перед Кучмою стоять дуже непрості завдання — зберегти існуючий баланс сил у такому вигляді, у якому він склався за минуле десятиліття, і зберегти контрольний пакет акцій у цій системі інтересів. Не обов'язково в ролі Прем'єра чи Президента (третій термін). Для цього потрібно поєднати три стратегічних кроки. Крок А: висунути «єдиного кандидата», крок Б: по максимуму консолідувати команду перед осіннім штурмом Конституції, і крок В — піти на договір з Росією. Внутрішні гарантії завжди були важливі для Кучми, але явно недостатні, навіть у випадку поєднання сценаріїв «реформи» і «єдиного кандидата». Так виник сценарій 3 — стратегічний реверс.
1. Питання стабільності політичного режиму. Політичні кризи 2002-2004 поставили на порядок денний питання про зміну режиму і про демократичні реформи. Однак питання про реформи було перехоплене в опозиції і перетворене в ідею трансформації чинного режиму в олігархічний. Зіткнення двох стратегій реформування — демократичної і олігархічної, вибір між олігархічним авторитаризмом і демократією в Україні — складає основу політичного вибору в президентській кампанії 2004 р. У персональному зрізі — це вибір між Януковичем і Ющенком.
2. Геостратегія. Однак політичний вибір-2004 має і геополітичний формат. Зараз необхідно перебороти стратегію багатовекторності, що кидала Україну з боку на бік останні 10 років і вибрати свій шлях. Цей вибір не тільки демократії або олігархічного авторитаризму, а й вибір між Західною цивілізацією (парадигма демократизації) і російської (авторитарна парадигма). Саме цей вибір визначить майбутнє України на найближчі десятиліття. Не більше і не менше. І в цьому розумінні два ключових кандидати президентської кампанії-2004 — Ющенко і Янукович — символізують не тільки різні політичні, а й геополітичні стратегії України. Але до того, як суспільство зробить свій вибір, стратеги влади вже виходять на орбіту Росії. На противагу суспільним настроям. Вибори 2002 року показують, що українське суспільство все більш тяжіє до східноєвропейської моделі, у чому відрізняються від своїх сусідів по СНД (Росії і Білорусі, Казахстану тощо). Рівень вимог до громадянської свободи українців вищий, ніж у росіян і білорусів. Саме тому варіант «грузинської революції троянд» — реальний варіант для України в її політичному виборі-2004 р. За певних умов. Саме цього і боїться правляча влада і Кучма. Відома «поміркованість» України плюс наявність зовнішнього фактора — визначена позиція Заходу щодо українських президентських виборів — не дозволяє піти ва-банк і використовувати силу і фальсифікації на виборах у відкриту. Хоча, звичайно, спокуса велика. Піти на такий крок, не забезпечивши собі достатнього рівня легітимізації, українське керівництво не зможе. Ось тут і необхідна Росія — як стратегічна альтернатива Заходові і демократії, як джерело легітимізації і гарантій на майбутнє. Мова йде про інтегрування Росії в політичний вибір 2004, а не про просте позиціонування ключового кандидата щодо північного сусіда.
Так виникає сценарій «стратегічний реверс». Росія вдало інтегрувалася в політичний вибір України, одержавши все, про що вона не могла навіть мріяти. ЄЕП, реверс «Одеса—Броди», преференції російському капіталові і головне — повну прогнозованість українського керівництва на майбутнє. Олігархічне майбутнє України влаштовує Росію значно більше, ніж будь-який сильний український президент. На питання: «Яка Україна потрібна Росії?» — відповідь отримана: «слабка». Такий підхід виник у Росії після проколів у Грузії. Грузинська «революція троянд» була серйозним шоком для Путінської команди. Якщо така ситуація відбудеться й в Україні, а передумови очевидні — Росія остаточно втратить геополітичний вплив на західному кордоні. Втрата України — це втрата геополітичного масштабу для Росії. Це втрата ідеї Росії як імперії.
Тому команда Путіна така активна в українському напрямку і такі численні кремлівські радники, консультанти «ля-русс» в адміністрації українського Президента. Суперечка йде про те, наскільки серйозні позиції української незалежності, і тим самим, наскільки життєздатна нова російська імперія.
Тому саме від президентських виборів-2004 року, від того, на чию користь висловиться дрімаючий український виборець, вирішиться — бути чи не бути Україні вільною, а Росії — імперією. Основна боротьба попереду. І в цій кампанії саме Росія буде грати важливу, якщо не ключову роль. Саме Росія, а не Янукович, буде гарантувати стабільність нинішньої правлячої команди в Україні. Ціна таких гарантій — не реверанси українських політиків і Президента, а чіткий стратегічний реверс України на користь Росії. І саме цей реверс був зроблений командою українського Президента під час візиту в Москву, у Сочі і прийому в Кремлі «єдиного кандидата» — Прем'єра Януковича.
Втеча від свободи, від незалежності України, від демократії — та колосальна ціна, яку наша країна може заплатити за політичний вибір-2004. Але шанс на свободу в нас ще залишається... Громадські настрої можуть внести істотні корективи. І влада це розуміє. Тому вона була так налякана акцією сумських студентів... Відповідь на найважливіше і вирішальне питання — бути чи не бути Україні демократичною державою — повинні дати не олігархи, а виборці. Нагадаю всім нам перед вирішальним голосуванням слова Карла Поппера: «Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі — їхнє поліпшення залежить від нас. Проблема поліпшення демократичних інститутів — це завжди проблема, що стоїть перед особистостями, а не перед інститутами».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
