Президент США Рональд Рейган вітає Данила Шумука як найвизначнішого дисидента світу з нагоди річниці Декларації прав людини (1987 рік).
Улітку 1932 року Данилового брата Антона викликали до повітового комісаріату поліції Польщі. Повернувшись, брат повів iз ним таку розмову:
— Зі мною говорив старший «вивідач» (детектив розвідчої служби) Ангельський. Розмова йшла тільки про тебе. Вони ставлять питання так: якщо я не поділяю твоїх політичних переконань, мушу відділити тебе. Крім того, Ангельський заявив, що коли ти не припиниш своєї антидержавної діяльності, вони змушені будуть насамперед унеможливити тобі продовжувати вчитися, а пізніше посадять у тюрму. Отже, вибирай, що тобі дорожче. Я не можу допустити, щоб мене через тебе вигнали з роботи.
— Роби, як знаєш, — відповів Данило. — Змінити свої переконання на твою вимогу чи на вимогу поліції я не можу. Моїм особистим інтересом є боротьба за волю нації взагалі і кожної людини зокрема. Я знаю, що мене жде, і я вже давно готовий до всього.
Вислухавши його, брат сказав:
— У мене шестеро дітей, і я думаю передусім про них, а все решта для мене другорядне.
— Ну, що ж, іди своєю дорогою, але не заважай і мені йти своєю, — відповів Данило.
Під час ув’язнення в польському місті Ломжі Данило Шумук приєднався до комуни політв’язнів. Це був один зі способів не тільки вижити, а й підвищити свій освітній рівень, розширити світогляд. Комуна мала керівництво, зв’язкових, лекторів, вона виставляла свої вимоги до адміністрації, брала під захист політв’язнів, розподіляла продукти з посилок від допомогових організацій, проводила внутрішні розбірки. За своєю формою це була демократична організація: правління було виборне і на зборах можна було дискутувати. По суті ж, це була суворо тоталітарна структура, бо, власне, правління засекреченої фракції комуністів наперед визначало, кого на яку посаду треба обирати, а комуна лиш формально їх начебто обирала. Так само виглядали і всі дискусії та полеміки. Дискутувати можна було досхочу, але завжди тільки в дусі панівних вірувань. Будь-які сумніви щодо авторитетів розцінювались як страшна єресь. Відтак Данило доходить висновку, що люди, самодостатні в духовному плані, не потребують партії, бо вони навіть у найгірших і найтяжчих ситуаціях здатні жити своїм внутрішнім духовним життям.
1939 року Данило Шумук вийшов на волю за амністією і разом з іншими мешканцями села Боремщина вийшов на околицю зустрічати «визволителів». Всім цікаво було побачити, яка ж та Червона армія. Перед селянами відкрилося жалюгідне видовисько. «Попереду, — згадував Шумук, — йшло щось типу кавалерії. Коні худі-худі, тільки що переставляли нога за ногою, а на «козаків», що сиділи на тих конях, страшно було дивитися. Коли я представився червоноармійцям як комуніст, то вони дивилися на мене, як на дурня»...
Під час виборів делегата до Львова на Народні збори, що мали офіційно схвалити приєднання Західної України до УРСР — фактично, до Радянського Союзу, Данила Шумука призначили заступником голови виборчої комісії. «Що ж, раз так ухвалили, то — за роботу з висунення кандидатів на делегата у селах», — погодився він.
— Ні, Даниле Лаврентійовичу, — зупинив його завідуючий парткабінетом райкому партії Скребітько, — у нас це робиться не так. Кандидат на Збори вже визначений, треба тільки проголосувати.
— Так нащо ж тоді людям голови морочити виборами, як кандидат кимось уже призначений і тільки один?
— Товаришу Шумук, вчіться мислити по-радянському, — твердим тоном сказав Скребітько...
Під час німецько-радянської війни 1941 року 120-ти солдатам батальйону, де служив Данило Шумук, у розпалі боїв під Черніговом наказали скласти зброю.
— Чим я завинив перед совєтською владою? — обурився Данило Лаврентійович.
— А де ваш брат? — пронизливо глянув на Данила незнайомий полковник.
— Звідкіля я можу знати? — стривоженою була відповідь.
— Тому ви в такому становищі, раз не знаєте, де ваш брат, — сказав полковник.
...У селі Богдани Варвинського району Чернігівської області, де розмістили для перепочинку їхній роззброєний відступаючий батальйон, Данило йшов обідати на колгоспний двір через цвинтар. Він звернув увагу, що цей останній людський притулок був не обгороджений. На могилках паслися коні, корови, свині. «Як же так, — не знаходив спокою солдат, — люди в селі такі привітні, а могили своїх батьків не шанують». Тоді він підійшов до сиваня з пишною бородою і розповів про побачене на цвинтарі. Дід подивився сумними очима, похитав своєю сивою бородою і сказав: «Був колись гарно обгороджений і оцей наш цвинтар, тоді тут були свята тиша і спокій. Все це знищено, знівечено у 1933 році. Це був рік страшного мору, страшної скверни. Люди щоденно вмирали, і їх трупи лежали в хатах, у дворах, на дорогах і городах. Хоронити не було кому. Оце від того часу наші люди опустились, живуть iз дня на день і не вірять ні у що».
— Невже по всій країні була така страшна засуха? — запитав.
— Ні, хліб вродив, але у березні його вимели, забрали до зернини, — відповів дід.
— А хто ж забрав?
— Забрали ті, хто його не вирощував, хто нині збирається тікати звідси, — підсумував старий.
Данило Шумук назвав знищення польського села Домінополя у Володимир-Волинському районі 11 липня 1943 року представниками служби безпеки ОУН чорною плямою на історії визвольного руху. Натомість ставив за приклад подвиг 44 стрільців чоти Берези у бою з німецьким полком в Загорівському монастирі, де було вбито близько 400 солдатів ворога.
Коли обурений такою оцінкою своєї діяльності есбіст почав розповідати, як поляки на його очах замордували його рідну маму і кинули в Буг, Данило його перебив: «Злочинами злочинів не вимазати і злом зла не перемогти!»...
Із розповіді шефа штабу УПА-Північ полковника Леоніда Ступницького Данило занотовує вислів, що належить японському філософові Утімурі: «Істина божественна, і проголосили її зовсім не заради держави. Якщо ми не в змозi врятувати державу, нам залишається тільки докласти всіх зусиль, щоб урятувати істину. Якщо ми збережемо істину, то держава хоч і згине, та може відродитися знову; якщо ж зречемося істини, то держава, навіть коли буде процвітати, врешті згине. Любов до батьківщини містить більшою мірою вірність істині, ніж вірність державі»...
У липні 1972 року Київський обласний суд засудив Данила Шумука на десять років утримання у таборах особливо суворого режиму та п’ять років заслання за антирадянську пропаганду, яку нібито містили його щойно опубліковані за кордоном спогади. Одразу після вироку Данило Шумук написав касаційну скаргу, в якій зазначив: «Якщо розкриття страшних злочинів репресивних органів СРСР у 1933 і 1937 роках є злочином, а організація голоду, відбирання хліба у тих, хто його виростив, сприймається як подвиг, то, за такою логікою, я антисовєтчик і запеклий ворог системи планового голодомору, масових розстрілів... Якщо касаційний суд підтвердить цей злочинний вирок проти мене, то я більше не хочу бути громадянином СРСР, бо бути громадянином такої держави, у якій репресивні органи від її імені вершать такі страшні злочини, означає бути співвідповідальним за скоєння тих злочинів».
Вирок касаційний суд, звичайно, затвердив. Тоді Данило Шумук звернувся до Президії Верховної Ради СРСР iз відмовою від громадянства. Лише за третім разом йому відповіли, що це він зможе зробити після закінчення терміну заслання. Тільки 4 січня 1987 року на вимогу парламентаріїв Канади і США, світової громадськості Данило Шумук залишив СРСР і виїхав до Торонто.
Данило Шумук
Народився 30 грудня 1914 у с. Боремщина, Любомльський район, Волинська область. Член Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) з 1932-го, в’язень польських концтаборів (1935–1939): засуджений до 8 років ув’язнення за участь у комуністичному підпіллі, 1939-го за амністією достроково звільнений. У 1941-му перебував у німецькому концтаборі для радянських полонених. Із березня 1943-го до грудня 1944-го воював в УПА. У 1945 р. засуджений радянською владою за участь в УПА до смертної кари, заміненої 20-річним ув’язненням. Був у Норильських, Тайшетських та інших концтаборах, а також у Владімірской тюрмі. 1956 року, після перегляду його справи, достроково звільнений. У 1957-му вдруге заарештований, а роком пізніше засуджений до 10 pоків ув’язнення за обвинуваченням в «антирадянській пропаганді й агітації». Друге ув’язнення відбував у мордовських концтаборах. Після звільнення жив у Києві. У січні 1972-го втретє заарештований і засуджений на 10 pоків таборів особливого режиму і 5 pоків заслання. Того ж року відмовився від радянського громадянства.
В ув’язненні був активним учасником боротьби за статус політв’язня та різних протестних акцій. У 1979 р. став членом-засновником Української Гельсінської групи. Протягом багатьох pоків домагався права виїхати до родини в Канаді. На захист Шумука були організовані акції в різних країнах світу, а канадський уряд звертався в його справі до уряду СССР. На Заході вийшли друком спогади Шумука «За східнім обрієм» (Париж — Балтімор, 1974), які спричинили серед української еміграції дискусії щодо його критичної оцінки ідеології українського націоналізму. Спогади Шумука з деякими доповненнями були перевидані під назвою «Пережите і передумане» (Детройт, 1983) та англійською мовою Life Sentence (Едмонтон, 1984), згодом — у видавництві імені Олени Теліги в Києві у 1998-му. 21 травня 1987 закінчився термін заслання, і Шумук емігрував до Канади. У 2002 році повернувся до України та оселився у місті Красноармійськ на Донеччині, де й помер 21 травня 2004 року.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
